Читать онлайн книгу "4 3 2 1"

4 3 2 1
Пол Бенджамин Остер


Великий роман (Фолио)
Пол Остер (нар. 1947 р.) – американський романiст, поет, есеiст i перекладач, автор багатьох романiв, п’ес, вiршiв. Лауреат численних лiтературних премiй. «4 3 2 1» – перший за сiм рокiв роман письменника. Вiн вiдразу ж потрапив до шорт-листу Букерiвськоi премii 2017 року, а захiднi критики називають його головною роботою автора. Сам Остер зiзнавався, що писав його сiм дiб на тиждень протягом трьох рокiв. В основi роману – iдея, яка завжди займала письменника: вiн давно вже думав про роль випадку в долi, про те, яким могло б бути життя, якби було прийнято iнше рiшення, якби в певний момент людина повернула в iншу сторону. Остера не дарма називають класиком постмодерну: пiд одну обкладинку вiн помiстив не одну iсторiю, а чотири. В якийсь момент сюжет подiляеться на чотири великi гiлки, кожна з яких вiдповiдае одному з можливих життiв головного героя – Арчi Фергюсона. І у кожному зi своiх чотирьох життiв вiн проходить через всi етапи дорослiшання: переживае змiни вiдносин з родиною i друзями, намагаеться облаштувати свое особисте життя, бере участь у подiях, пов’язаних з культурою, спортом i полiтикою 1950–1960-х рокiв, на якi припала молодiсть героiв i якi стали такими важливими для Америки. Оскiльки кожному з Фергюсонiв вiдповiдае свiй шар культури, тому охоплення виходить максимально широким.





Пол Остер

4 3 2 1



Сopyright © 2017 by Paul Auster All rights reserved

© В. К. Горбатько, О. Д. Олiйник, переклад украiнською, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020


* * *


Сiрi Густведт присвячуеться







1





1.0


Згiдно до родинноi легенди, дiд Фергюсона вийшов пiшки зi свого рiдного мiста Мiнська зi ста рублями, зашитими в пiдкладку пiджака, подався на захiд до Гамбурга через Варшаву та Берлiн, а потiм забронював квиток на корабель пiд назвою «Імператриця Китаю». Долаючи сильнi зимовi шторми, той корабель перетнув Атлантику i увiйшов до гаванi Нью-Йорка в перший день двадцятого сторiччя. Чекаючи на спiвбесiду з чиновником iммiграцiйноi служби на островi Елiс, вiн завiв розмову зi знайомим росiйським евреем. Той сказав йому: «Забудь прiзвище Резнiков. Жодноi користi вiд нього тут тобi не буде. Для нового життя в Америцi тобi потрiбне американське iм’я, бажано з типовим американським звучанням». Оскiльки в 1900 роцi англiйська була для Ісаака Резнiкова iще чужою, то вiн попрохав свого старшого й досвiдченiшого земляка якось його напоумити. «Скажи, що тебе звати Рокфеллер», вiдповiв чоловiк. «З цим прiзвищем ти тут не прогадаеш». Минула година, потiм iще одна, i на той час, коли 19-лiтнiй Резнiков постав перед чиновником iммiграцiйноi служби, вiн уже встиг забути прiзвище, яке пiдказав йому спiврозмовник. «Ваше iм’я?», спитав чиновник. Зморений морською подорожжю, iммiгрант розпачливо ляснув себе по лобi i випалив на iдиш: «Іх гоб фергессен!» (Я забув!) Отак Ісаак Резнiков i почав свое нове життя в Америцi як Іхабод Фергюсон.

Жилося йому скрутно, особливо на початку, але навiть коли початок скiнчився, його справи на новiй батькiвщинi все одно iшли не так, як вiн собi уявляв до приiзду. Так, вiн встиг одружитися, iще коли йому було двадцять шiсть, так, його дружина Фанi, уроджена Гроссман, народила йому трьох мiцних та здорових синiв, але життя в Америцi залишалося для Айка Фергюсона боротьбою вiд того дня, коли вiн зiйшов з корабля на берег, i до тоi ночi 7 березня 1923 року, коли його у сорокадворiчному вiцi застукала дочасна нагла смерть – вiн був застрелений пiд час пограбування складу шкiряних товарiв у Чикаго, де працював нiчним сторожем.

Фотографiй вiн по собi не залишив, але за всiма свiдченнями дiд був кремезним чоловiком з сильною спиною i величезними руками, неосвiчений, неквалiфiкований, тобто повний наiвняк i невiглас. Першого ж дня свого перебування в Нью-Йорку вiн надибав на вуличного продавця. Той розхвалював перехожим дивовижнi яблука, яких Фергюсону жодного разу в життi не доводилося бачити: такi великi, такi червонi, такi круглi! Не в змозi встояти перед спокусою, вiн купив одне i нетерпляче вгризся в нього зубами. Та замiсть очiкуваноi солодкостi смак чудесного яблука виявився якимось дивним i гiркуватим. Ба гiрше, те яблуко було на диво м’яким, i коли зуби новоприбульця проткнули його шкiрку, то вмiст фрукта вилився на груди його пальта фонтанчиком блiдо-червоноi рiдини, поцяткованоi десятками схожих на гранули зерняток. Отак прибулець вперше вiдчув на смак Новий Свiт пiд час своеi першоi незабутньоi зустрiчi з джерсiйським помiдором.

Рокфеллера з нього й не вийшло, але цей широкоплечiй неквалiфiкований робiтник, юдейський гiгант з абсурдним прiзвищем та непосидючими ногами, пробував свого щастя в Манхеттенi та Бруклiнi, в Балтiморi та Чарльстонi, в Дулутi та Чикаго. Вiн брався за рiзнi роботи: працював докером, простим матросом танкера на Великих Озерах, дресирувальником циркових тварин, робочим на конвеерi консервноi фабрики, водiем вантажiвки, копачем канав та нiчним сторожем. Та хоч як би вiн не старався, йому вдавалося заробляти лише копiйки, тому единим, що бiдолашний Айк Фергюсон спромiгся передати у спадок своiй дружинi та трьом хлопцям, були iсторii про мандрiвнi пригоди своеi юностi, якi вiн iм розповiдав. У довгостроковiй перспективi життевi iсторii, мабуть, е не менш цiнними, анiж грошi, але в перспективi короткостроковiй вони мають безперечнi обмеження.

За свою втрату Фанi отримала вiд компанii з продажу шкiряних товарiв невеличку компенсацiю, а потiм покинула Чикаго i перебралася з хлопцями до Ньюарка в штатi Нью-Джерсi на запрошення родичiв свого чоловiка, якi за номiнальну мiсячну платню здали iй в оренду помешкання на горiшньому поверсi свого будинку. Їi хлопцям було чотирнадцять, дванадцять i дев’ять. Луi, найстарший, вже давно перетворився на Лью. Аарон, середнiй хлопець, пiсля одного з численних шкiльних прочуханiв у Чикаго взяв за звичку величати себе Арнольдом, а дев’ятирiчного Стенлi знали зазвичай як Саннi. Аби звести кiнцi з кiнцями, iхня матiр прала бiлизну та штопала одiж, але невдовзi хлопцi почали робити власнi внески в домашнiй бюджет – кожен з них працював пiсля урокiв, кожен з них вiддавав матерi кожну зароблену копiйчину. Часи були скрутнi, i загроза злиднiв висiла в помешканнi щiльним непроглядним туманом. Не було порятунку вiд страху, i потроху всi хлопцi засвоiли похмурi материнськi онтологiчнi висновки щодо сенсу життя: працюй – голодуй. Працюй, iнакше втратиш дах над головою. Працюй, iнакше помреш. Для родини Фергюсон дещо легковажний вислiв «Один за всiх, i всi за одного» не мав жодного сенсу. В iхньому маленькому свiтi панувало iнше гасло: «Або всi за всiх, або взагалi нiчго».

Фергюсону не виповнилося й двох рокiв, як померла його бабця, i це означало, що у нього не лишилося про неi усвiдомлених спогадiв, але згiдно до сiмейноi легенди Фанi була жiнкою ексцентричною, з важким характером, схильною до нападiв несамовитого вереску та манiакальних вивержень неконтрольованих ридань. Вона лупцювала хлопцiв вiником за кожне бешкетництво, а до декотрих мiсцевих крамниць входити iй було заборонено через звичку вперто й гучноголосо торгуватися. Нiхто не знав, де вона народилася, але подейкували, що вона опинилася в Нью-Йорку чотирнадцятирiчною сиротою i кiлька рокiв шила капелюхи в майстернi на горищi без вiкон. Стенлi, батько Фергюсона, рiдко розповiдав сину про своiх батькiв, даючи на запитання хлопця лише надзвичайно розпливчастi обережнi вiдповiдi. Тому тi крупицi iнформацii про дiда й бабцю по батькiвськiй лiнii, якi спромiгся зiбрати юний Фергюсон, вiн отримав майже винятково вiд його матерi Рози, наймолодшоi з трьох невiсток другого поколiння родини Фергюсон, яка, в свою чергу, отримала бiльшiсть своеi iнформацii вiд Мiллi, дружини Лью, котра мала схильнiсть плiткувати i вийшла замiж за чоловiка значно вiдкритiшого й значно балакучiшого за Стенлi та Арнольда. Коли Фергюсону виповнилося вiсiмнадцять, його матiр розповiла йому одну з iсторiй вiд Мiллi, подавши ii лише як чутку, непiдтверджену вигадку, яка могла бути правдою – а могла й не бути. Якщо вiрити тому, що Лью сказав Мiллi, або тому, за ii словами, вiн начебто iй сказав, у Фергюсонiв була ще й четверта дитина – дiвчинка, яка народилася через три чи чотири роки пiсля Стенлi. Народилася вона в той перiод, коли сiм’я осiла в Дулутi, i Айк перебивався, працюючи простим матросом на суднах, що борознили Великi Озера. То були мiсяцi, коли родина жила в страшенних злиднях. Через те, що Айка не було вдома, коли Фанi народила дитину, через те, що жили вони у Мiннесотi, i була зима, надзвичайно холодна зима в надзвичайно холоднiй мiсцинi, через те, що iхнiй будинок опалювався лише одною дров’яною плитою, а також через те, що грошей було вкрай мало, i тому Фанi та хлопцям доводилося харчуватися лише один раз на день, думка про майбутню необхiднiсть пiклуватися про iще одну дитину наповнила Фанi таким жахом, що вона взяла й втопила свое новонароджене немовля у ваннi.

Стенлi мало розповiдав сину не лише про своiх батькiв, вiн розповiдав йому мало й про себе. Через це Фергюсону було важко сформувати чiтке уявлення про те, яким хлопцем, юнаком чи молодиком був його батько. Вiн не знав про це майже нiчого взагалi, допоки не одружився з Розою два мiсяцi потому, як йому виповнилося тридцять. Проте з випадкових ремарок, якi iнколи зривалися з батькових вуст, Фергюсону вдалося виявити, що старшi брати часто дражнили й ображали Стенлi, що вiн, як наймолодший, а отже такий, що провiв найменше часу з батьком, вiдчував найбiльшу прив’язанiсть до Фанi, що вiн був сумлiнним та старанним учнем та значно кращим спортсменом, анiж двое його братiв, що вiн грав нападаючим в футбольнiй командi, що на легкоатлетичних змаганнях вiн бiг дистанцiю чверть милi за свою школу, що завдяки своему таланту до електронiки вiн вiдкрив маленьку майстерню з ремонту радiо того ж лiта 1932 року, коли вiн закiнчив середню школу (за словами самого Стенлi, то була «крихiтна халупка на Акедемi-стрiт в центрi Ньюарку, трохи бiльша за газетний кiоск»), що коли йому було дванадцять, мати пiд час одного зi своiх вибрикiв з вiником пошкодила йому око (через що воно стало частково незрячим, i через що його не взяли до вiйська пiд час Другоi свiтовоi), що вiн терпiти не мiг свого прiзвиська Саннi i вiдмовився вiд нього, щойно закiнчив школу, що вiн любив танцювати i грати в тенiс, що вiн нiколи й слова не сказав проти своiх братiв, хоч як би нерозумно й презирливо вони не ставилися до нього, що в дитинствi пiсля урокiв вiн пiдробляв розноскою газет, що вiн серйозно подумував пiти вчитися на юриста, але вiдмовився вiд цiеi iдеi через брак коштiв, що його знали як донжуана, бо у вiцi двадцяти з гаком рокiв вiн зустрiчався з десятками молодих еврейських жiнок, зовсiм не збираючись одружуватися з ними, що вiн здiйснив кiлька розважальних подорожей на Кубу в тридцятих роках, коли Гавана вважалася столицею грiха в Захiднiй Пiвкулi, що найбiльшою амбiцiею його життя було стати мiльйонером, людиною такою ж багатою, як i Рокфеллер.

Як Лью, так i Арнольд оженилися, коли iм заледве виповнилося двадцять; кожен з них прагнув якомога швидше вирватися на волю з божевiльноi домiвки Фанi, втекти вiд верескливоi монаршоi особи, яка царювала в родинi Фергюсонiв пiсля смертi батька в 1923 роцi, але Стенлi, який був iще пiдлiтком, коли його брати вшилися з дому, не мав iншого вибору окрiм як залишитися. Зрештою, вiн лише щойно закiнчив школу. Але потiм потягнулися роки – рiк за роком – дванадцять рокiв, а вiн все залишався незрозумiло чому в однiй квартирi з Фанi на горiшньому поверсi впродовж усiеi Великоi депресii i першу половину вiйни. Можливо, вiн застрягнув там через iнерцiю лiнi, можливо, ним рухало почуття обов’язку чи провини перед матiр’ю, а може, все це разом не давало йому змоги уявити життя деiнде. Лью та Арнольд стали батьками, але Стенлi, схоже, цiлком влаштовувало його життя ловеласа й гульвiси. Левову частку своеi енергii вiн витрачав на розбудову свого маленького бiзнесу, намагаючись зробити з нього великий бiзнес, а через те, що вiн не виявляв жодноi схильностi до одруження i прожив танцюючи вiд двадцяти i майже до тридцяти рокiв, мало хто сумнiвався, що вiн так до скону й залишиться холостяком. Та раптом у жовтнi 1943 року, менше нiж тиждень потому, як Американська П’ята Армiя вибила нiмцiв з Неаполя, в той сповнений сподiвань перiод, коли вiйна нарештi почала обертатися на користь союзникiв, Стенлi познайомився пiд час побачення «наослiп» з двадцятиоднорiчною Розою Адлер в Нью-Йорку – i принади тривалого холостяцького життя померли швидко i назавжди.

Майбутня мати Фергюсона була така гарна, такими привабливими були ii сiро-зеленi очi та довге каштанове волосся, такою спонтанною, щирою й швидкою була ii посмiшка, такими спокусливо змонтованими були всi п’ять футiв та шiсть дюймiв зросту, яким надiлила ii природа, що Стенлi, щойно вперше в життi потиснувши iй руку, цей вiдсторонений та зазвичай незворушний Стенлi, цей двадцятидев’ятирiчний Стенлi, який iще жодного разу не палав вогнем кохання, вiдчув, як в присутностi Рози почав розпадатися на частини, i йому здалося, що з його легенiв викачали все повiтря, i вiн бiльше нiколи не зможе дихнути.

Вона теж була дитиною емiгрантiв – батька з Варшави та матерi з Одеси, якi обидва потрапили до Америки iще у вiцi до трьох рокiв. Тому Адлери були бiльш асимiльованою родиною, анiж Фергюсони, i в голосах Розиних батькiв не чулося анi найменшого iноземного акценту. Вони зростали в Детройтi, Гудзонi та Нью- Йорку, i тому iдиш, польська та росiйська iхнiх батькiв поступилася мiсцем вiльнiй iдiоматичнiй англiйськiй, тодi як батько Стенлi важко опановував свою другу мову аж до самiсiнькоi смертi. Навiть тодi, в 1943 роцi, будучi майже пiвсторiччя вiдiрваною вiд своiх схiдноевропейських коренiв, його матiр i досi читала газету Jewish Daily Forward, а не американську пресу, i висловлювалася химерною мiшаниною, яку ii сини називали «Їнглиш» i яка являла собою майже нерозбiрливе нарiччя, яке поеднувало iдиш та англiйську майже в кожному реченнi, яке вискакувало з ii рота. В цьому й полягала основна вiдмiннiсть мiж прародителями Рози та Стенлi, але iще важливiшим, анiж мiра адаптованостi iхнiх батькiв до американського життя, було питання удачi. Батькам та дiдам Рози вдалося уникнути тих брутальних поворотiв фортуни, якi випали на долю нещасних Фергюсонiв, i в iсторii iхньоi родини не було вбивств пiд час пограбування складу, не було злиднiв аж до гранi голоду та вiдчаю, не було немовлят, втоплених у ваннi. Дiд з Детройту був кравцем, дiд з Гудзону – цирульником, i хоча робти, пов’язанi з краянням тканини та краянням волосся, i не вели на шлях до багатства та свiтського успiху, вони все ж таки забезпечували стабiльний заробiток, завдяки якому на столi завжди були харчi, а на плечах дiтей – одiж.

Батько Рози, Бенджамiн, вiдомий також як Бен або Бенджi, полишив Детройт наступного дня пiсля закiнчення середньоi школи в 1911 роцi i подався до Нью-Йорку, де далекий родич влаштував його на роботу клерком до крамницi одежi в центральнiй частинi мiста, але молодий Адлер кинув ту роботу через два тижнi, бо втямив, що його доля не полягала в тому, аби марнувати свiй короткий час на землi, продаючи чоловiчi труси та шкарпетки. Тож тридцять два роки потому, побувавши комiвояжером побутових миючих засобiв, поширювачем грамофонних платiвок, солдатом на Першiй свiтовiй, продавцем автомобiлiв та спiввласником стоянки старих авто в Бруклiнi, вiн заробляв тепер на життя як один з мiноритарних акцiонерiв одноi манхеттенськоi фiрми, яка займалася нерухомiстю. Його дохiд був тепер достатньо великим, щоби перебратися разом з родиною з району Краун-Хайтс в Бруклiнi до нового будинку на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi в 1941 роцi, за шiсть мiсяцiв до того, як Америка вступила в Другу свiтову вiйну.

Згiдно до того, що родичi розповiли Розi, ii батьки познайомилися пiд час недiльного пiкнiка в пiвнiчнiй частинi штату Нью-Йорк, неподалiк будинку ii матерi в Гудзонi, i через пiвроку (в листопадi 1919) побралися. Як Роза згодом зiзналася своему сину, цей шлюб завжди спантеличував ii, бо рiдко iй доводилося бачити людей менш сумiсних, анiж ii батьки, а той факт, що означений шлюб спромiгся проiснувати понад сорок рокiв, був, безперечно, одною з найтаемничiших загадок в анналах iсторii людського спiвжиття. Бенджi Адлер був говiрким мудрагелем, непосидючим комбiнатором з сотнею рiзних планiв у головi, неабияким жартiвником, донжуаном, котрий завжди був у центрi уваги. І раптом вiн закохуеться в сором’язливу й скромну, як квiтка левконiя, жiнку на iм’я Ема Бромовiц – кругленьку пишногруду дiвчину двадцяти трьох рокiв з блiдою мов крейда шкiрою та кучмою рудого волосся. Вона була така незаймана, така недосвiдчена, така вiкторiанська в своiй поведiнцi, що Бенджi Адлеру достатньо було одного погляду, аби дiйти висновку, що чоловiчi губи iще нiколи не торкалися ii вуст. Про iхне одруження й мови не могло бути, бо кожна ознака вказувала на те, що в такому разi вони були б приреченими все життя прожити в конфлiктах та непорозумiннях, але вони все одно одружилися, i навiть попри те, що Бенджi важко було зберiгати вiрнiсть Еммi пiсля того, як народилися iхнi доньки (Мiлдред 1920 року i Роза 1922), в глибинi душi вiн чiпко тримався за неi, а вона, будучи зрадженою знову i знову, так жодного разу й не наважилася напуститися на нього.

Роза обожнювала свою старшу сестру, але та взаемнiстю iй не вiдповiдала, бо Мiлдред, будучи первiсткою, цiлком природно взяла на себе дану Господом роль принцеси монаршого двору, i тому маленьку конкурентку, яка з’явилася на сценi, доводилося, за потреби, знову i знову навчати, що в апартаментах Адлерiв на Франклiн-авеню був лише один трон, один трон i одна принцеса, тому всяка спроба той трон узурпувати буде зустрiнута проголошенням вiйни. Це не означало, що Мiлдред була цiлковито ворожою до Рози, але свою доброту вона вiдмiряла чайними ложками – не бiльше певноi кiлькостi ложок на хвилину, годину чи мiсяць. Вiдпускалася ця доброта з вiдтiнком зарозумiлоi поблажливостi, як i личить царственiй особi. Холодна й обачлива Мiлдред; добросерда й необачлива Роза. На той час, коли дiвчатам виповнилося вiдповiдно дванадцять i десять, вже було ясно, що Мiлдред мала винятково розвинений iнтелект, що ii успiх у школi був результатом не лише працьовитостi й сумлiнностi, а й видатних розумових здiбностей, i хоча Роза була достатньо талановитою й отримувала не гiршi оцiнки, в порiвняннi зi старшою сестрою вона завжди вважалася невдахою. Не розумiючи власних мотивiв, жодного разу не замислившись над цим i не сформулювавши жодного плану, Роза поволi кинула змагатися на умовах Мiлдред, бо iнстинктивно розумiла, що намагання копiювати свою сестру могло закiнчитися лише невдачею, i тому якщо не було для неi щастя на цiй стезi, вона вирiшила обрати iншу.

Розв’язок проблеми вона знайшла у роботi, в намаганнi знайти для себе мiсце, заробляючи власнi грошi, i коли iй виповнилося чотирнадцять, Роза вже була достатньо дорослою, щоби мати змогу вiдгукуватися на газетнi об’яви про найм на роботу. Тож вона знайшла собi роботу, яка потягнула за собою цiлу низку iнших робiт, i на той час, коли iй виповнилося шiстнадцять, вона мала повноцiнну роботу вдень, а до середньоi школи ходила увечерi. Нехай собi Мiлдред закупориться в келii свого уставленого книжковими полицями мозку, нехай пливе хвилями iлюзiй до iнституту, де зможе прочитати всi книжки, написанi протягом останнiх двох тисяч рокiв, але Роза прагнула жити в реальному свiтi. Їi манив лихоманковий гармидер вулиць Нью-Йорка, iй подобалося вiдчувати себе людиною самостiйною, яка впевнено обирае свiй шлях у життi. Подiбно до заповзятих i кмiтливих героiнь фiльмiв, якi Роза дивилася двiчi-тричi на тиждень i якi являли собою нескiнченну низку студiйних кiнокартин, де головнi ролi виконували такi зiрки тодiшнього кiноекрану, як Клодет Кольберт, Барбара Стенвiк, Джинджер Роджерс, Джоан Блондел i Джин Артур, вона вибрала собi роль молодоi й рiшучоi кар’еристки i занурилася в неi цiлком i повнiстю, немовби живучi у фiльмi власного виробництва пiд назвою «Історiя Рози Адлер». То була довга й безкiнечно складна кiнокартина, яка наразi перебувала на стадii зйомки, але обiцяла неабиякий успiх в майбутньому.

Коли Роза познайомилася зi Стенлi в жовтнi 1943 року, вона вже два роки працювала на портретного фотографа, якого звали Еммануiл Шнайдерман, чия студiя розташовувалася на Захiднiй Двадцять сьомiй вулицi бiля Шостоi авеню. Починала Роза як адмiнiстраторка, секретарка та бухгалтерка, але коли асистент-фотограф Шнайдермана пiшов на вiйну в червнi 1942 року, Роза замiнила його. На той час старому Шнайдерману вже було шiстдесят п’ять i був вiн нiмецько-еврейським iммiгрантом, який приiхав до Нью-Йорку зi своею дружиною та двома синами пiсля Першоi свiтовоi. Вдачу вiн мав похмуру, був схильним до химерних коникiв та образливоi лайки, але з часом у нього з’явилася мимовiльна затаена нiжнiсть до вродливоi Рози. Помiтивши, як уважно спостерiгала вона за його роботою зi своiх перших днiв у студii, старий Шнайдерман вирiшив взяти ii учнем-асистентом i навчити всьому тому, що вiн знав про фотоапарати, освiтлення та проявлення плiвок, тобто мистецтву та навичкам свого бiзнесу. Для Рози ж, яка доти так i не знала, чого шукае в життi, яка доти працювала на рiзних конторських посадах, отримуючи за свою роботу лише зарплатню i майже нiчого бiльше, тобто не маючи жодноi надii на внутрiшне задоволення, це стало буквально щасливим випадком: вона раптово натрапила на свое покликання – не просто нову роботу, а новий спосiб iснування у свiтi: зазирати в обличчя стороннiх людей, цих облич щодня ставало дедалi бiльше, кожного ранку й кожного дня новi обличчя, кожне обличчя не схоже на всi решту. Невдовзi Роза збагнула, що iй подобаеться ця робота – дивитися на iнших – i що вона нiколи в життi iй не набридне.

Стенлi тодi спiвпрацював зi своiми братами, яких обох звiльнили вiд вiйськовоi служби (через плоскостопiсть та поганий зiр), i завдяки кiльком винаходам та розширенню дiяльностi маленька радiо-ремонтна майстерня, започаткована 1932 року, перетворилася на чималий магазин меблiв та побутовоi технiки на Спрiнгфiлд-авеню, який пропонував своiм клiентам всi принади та хитрi прийоми тодiшньоi американськоi роздрiбноi торгiвлi: продаж товарiв у тривалу розстрочку, купуй два, а третiй отримаеш безкоштовно, дешевий розпродаж раз на пiвроку, консультацiйна служба i знижки для молодят, а також спецiальнi розпродажi на свято День Прапора. Першим до Стенлi приеднався Арнольд, невдалий та не надто тямущий середнiй брат, який вже примудрився втратити кiлька робiт у торгiвлi i який пнувся щосили, намагаючись прогодувати свою дружину Джоан та трьох дiтлахiв, а через пару рокiв iхню компанiю поповнив Лью. Не тому, що цiкавився меблями та побутовими пристроями, а тому, що вже вдруге за п’ять рокiв Стенлi сплатив його картярськi борги, i це змусило його приеднатися до братового бiзнесу на знак щирого каяття, бо Лью розумiв, що будь-яке небажання з його боку потягне за собою остаточне, до скону, небажання з боку Стенлi дати йому iще хоч копiйку. Отак i виникло пiдприемство пiд назвою «Домашнiй Свiт Трьох Братiв», яким фактично керував лише один брат, Стенлi, наймолодший та найамбiтнiший з синiв Фанi, котрий, керуючись якимось химерним, але непохитним переконанням, що родинна вiрнiсть перевищуе всi iншi людськi атрибути, добровiльно звалив на себе тягар у виглядi своiх двох невдах-братiв, якi вiддячували йому тим, що постiйно запiзнювалися на роботу, цупили десятки й двадцятки з каси, коли iхнi кишенi були порожнiми, а в теплi мiсяцi вшивалися пограти пiсля обiду в гольф. Може, Стенлi й ображався на них за це, але нiколи не нарiкав, бо закони всесвiту забороняли нарiкати на рiдних братiв. І навiть попри те, що прибуток «Домашнього Свiту» був трохи нижчим, анiж мiг би бути без витрат на зарплатню Лью та Арнольда, бiзнес приносив стабiльний дохiд, а коли через пару рокiв вiйна скiнчилася, то перед ним розкрилися iще кращi перспективи, бо невдовзi мало з’явитися телебачення, i брати стали першими «хлопцями в мiкрорайонi», якi почали продаж телевiзорiв. Нi, Стенлi iще не став багатiем, але вже певний час його дохiд стабiльно зростав, а коли вiн того жовтневого вечора познайомився з Розою, то збагнув, що його найкращi днi iще попереду.

На вiдмiну вiд Стенлi, Роза вже встигла пiзнати вогонь пристрасного кохання. Якби не вiйна, яка забрала у неi ii коханого, вони зi Стенлi нiколи б не познайомилися, бо Роза вже задовго до того жовтневого вечора була б замужем за iншим чоловiком. Але той молодик, з яким вона була заручена, Девiд Раскiн, майбутнiй лiкар родом з Бруклiна, який увiйшов у ii життя, коли iй було iще сiмнадцять, загинув вiд випадкового вибуху пiд час навчань з основного курсу бойовоi пiдготовки на базi Форт-Беннiг в штатi Джорджiя. Про це Роза дiзналася у серпнi 1942 року i вiдтодi багато мiсяцiв журилася, то нiмiючи, спустошена й безпорадна, вiд горя, то, мало не божеволiючи вiд туги, проклинала вiйну i ридала в подушку, не в змозi примиритися з думкою, що Девiд бiльше нiколи не доторкнеться до неi. Єдине, що давало iй змогу жити протягом цих мiсяцiв, була ii робота в студii Шнайдермана. Вона приносила iй втiху, задоволення i привiд вставати вранцi з лiжка, але Роза втратила апетит до спiлкування i до зустрiчей з iншими чоловiками, звiвши ii життя до рутинних справ вдома й на роботi та походiв у кiно з подругою Ненсi Файн. Але потроху, особливо в останнi два-три мiсяцi, Роза поволi почала нагадувати саму себе, наприклад, знову вiдкриваючи для себе той факт, що iжа, якщо ii покласти до рота, мала смак, i що коли на мiсто падав дощ, то кожному чоловiковi, жiнцi та дитинi доводилося перестрибувати через тi ж самi калюжi, що i iй. Нi, вона нiколи не оговтаеться вiд смертi Девiда, вiн завжди буде потаемним привидом, який супроводжуватиме ii, коли вона, спотикаючись, плентатиметься в майбутне, але двадцять один рiк – це надто молодий вiк, щоби повертатися спиною до свiту, i Роза розумiла, що якщо вона не зробить над собою зусилля i не повернеться до навколишнього свiту, то просто рухне додолу й помре.

Саме Ненсi Файн влаштувала iй побачення «наослiп» зi Стенлi, гостра на язик, жартiвлива Ненсi з великими зубами та кiстлявими руками, яка була найкращою подружкою Рози iще з дитинства, яке вони провели разом в бруклiнському районi Краун-Хайтс. Ненсi познайомилася зi Стенлi на недiльних танцях в Кетскiлз пiд час одного з велелюдних раутiв в готелi «Браун», органiзованого для неодружених, але охочих одружитися молодих евреiв Нью-Йорка. Тi здибанки Ненсi називала «ринком кошерного товару», i хоча сама вона до охочих не вiдносилася (бо була заручена з вiйськовиком, який служив на Тихоокеанському театрi бойових дiй i який, згiдно з останнiми повiдомленнями, iще числився серед живих), вона ходила на них з подругою просто задля забави i випадково потанцювала там з «одним хлопцем з Ньюарку на iм’я Стенлi». Той виявив бажання зустрiтися з нею знову, але пiсля того, як Ненсi сказала, що вже заповiла свою цноту iншому хлопцю, вiн посмiхнувся, комiчно вклонився i вже хотiв був пiти, як вона почала розповiдати йому про свою подругу, Розу Адлер, «найгарнiшу дiвчину по цей бiк Дунаю та наймилiшу особу по цей бiк, ну… всього, що завгодно». Отаким було щире ставлення Ненсi до Рози, i коли Стенлi збагнув, що вона не жартуе, то сказав, що хотiв би зустрiтися з ii неабиякою подругою. Ненсi вибачилася перед Розою за те, що про неi розповiла, але Роза просто знизала плечима, знаючи, що Ненсi не мала на увазi нiчого поганого, а потiм спитала: «А який вiн з себе?» За словами Ненсi, Стенлi Фергюсон був шiсть футiв заввишки, симпатичний, трохи старуватий (бо майже тридцять здавалося iй, двадцятиоднорiчнiй, ледве не дiдiвським вiком), займався бiзнесом i, судячи з усього, займався успiшно. А iще вiн був чарiвливий, ввiчливий i дуже добре танцював. Всотавши цю iнформацiю, Роза на кiлька секунд замовкла, розмiрковуючи, чи готова вона до такоi серйозноi справи, як побачення наослiп, i раптом, пiд час цих роздумiв, iй спало на думку, що Девiда немае на свiтi вже бiльше року. Подобаеться iй це чи нi, але настав момент розвiдати обстановку. Роза поглянула на Ненсi й сказала: «Мабуть, менi не завадило б побачитися з цим Стенлi Фергюсоном – як ти гадаеш?»

Багато рокiв потому, коли Роза розповiдала сину про подii того вечора, вона не сказала йому назви ресторану, куди вони зi Стенлi зайшли повечеряти. Проте, якщо Фергюсона не зраджувала пам’ять, йому здавалося, що то було десь в центрi Манхеттена, але невiдомо з якого боку – чи то на Іст-сайдi, чи то на Вест-сайдi. Той ресторан був елегантним закладом з бiлими скатертинами на столах та офiцiантами в коротких пiджаках з краватками-метеликами, а це означало, що Стенлi свiдомо хотiв справити на Розу велике враження, довести, що вiн може дозволити собi подiбнi надмiрностi, якщо забажае. Ненсi таки мала рацiю – Роза визнала Стенлi фiзично привабливим, ii вразила легкiсть, з якою вiн пересувався, грацiя й гнучкiсть його тiла пiд час руху, а iще ii вразили його руки, розмiр та сила його рук, вона помiтила це вiдразу ж, вразили ii його спокiйнi неагресивнi очi, якi вiн з неi не зводив, карi очi, анi великi, анi маленькi, а над очима – густi чорнi брови. Не здогадуючись про те монументальне враження, яке вона справила на свого ошелешеного спiвтрапезника, не вiдаючи, що потиск руки спричинився до повноi дезiнтеграцii внутрiшнього ества Стенлi, Роза була дещо здивованою тим, як мало Стенлi говорив на початку обiду, i тому дiйшла висновку, що вiн – особа надзвичайно сором’язлива, хоча це було й не зовсiм так. Через те, що вона сама нервувала, а також через те, що Стенлi так i продовжував мовчки сидiти, Роза взялася говорити за них двох, себто говорила надто багато. Збiгали хвилини, i вона дедалi бiльше соромилася того, що торохтiла наче безтолкова пустомеля – зокрема, вихвалялася своею сестрою, розповiдала йому, що Мiлдред була надзвичайно обдарованою студенткою, що вона минулого червня закiнчила з вiдзнакою Коледж Хантер Мiського унiверситету Нью-Йорка i в рамках програми пiслявузiвського навчання була зачислена до Колумбiйського унiверситету – едина жiнка з факультету англiйськоi мови i едина з лише трьох евреiв, тiльки уявiть собi, як пишалася нею родина! Щойно Роза згадала про родину, як заходилася розповiдати про дядька Арчi, молодшого брата його батька. Арчi Адлер був пiанiстом з групи «Даунтаун Квiнтет», яка виступала в «Криiвцi Моу» на П’ятдесят другiй вулицi, i, за словами Рози, те, що в родинi був музика, надзвичайно ii надихало: митець, свого роду ренегат, який цiкавився не лише зароблянням грошей, так, вона любила свого дядька Арчi, i вiн був, поза всяким сумнiвом, ii найулюбленiшим родичем. А потiм Роза неминуче перейшла до теми своеi роботи у Шнайдермана, перерахувавши все те, чому вiн навчив ii за останнi пiвтора року, отого буркотливого i лайливого Шнайдермана, який ходив з нею в недiлю до району Боверi на Манхеттенi видивлятися там старих п’яниць та безхатькiв – життевих невдах з сивими бородами та довгим сивим волоссям, з величними головами, схожими на голови древнiх пророкiв та царiв. Шнайдерман платив тим старикам грошi, щоби вони позували йому в студii, здебiльшого в костюмах – в тюрбанах, пальтах та оксамитових халатах, так само i Рембрандт одягав бiднякiв та бомжiв в Амстердамi сiмнадцятого сторiччя, i саме його освiтленням, освiтленням Рембрандта, користувалися вони, фотографуючи тих старикiв. Те освiтлення поеднувало в собi i свiтло, i темряву, глибоку тiнь з невеличким мазком свiтла, i тепер, коли Шнайдерман вже достатньо iй довiряв, вона мала змогу встановлювати освiтлення сама i тому зробила кiльканадцять портретiв цих iмпозантних персонажiв самотужки. В цей момент розмови Роза вжила слово «свiтлотiнь» i враз збагнула, що Стенлi, напевне, i гадки не мав, про що вона йому розповiдала, мабуть, для нього все це звучало як китайська грамота, але вiн все одно так i сидiв, не зводячи з неi очей, слухаючи ii, захоплений та мовчазний, наче громом уражений.

Їй здалося, що ii промова прозвучала як невдалий акторський монолог, i Розi стало соромно. На щастя, цей монолог був перерваний появою основноi страви, що дало iй кiлька секунд, аби зiбратися з думками, i на той час, коли вони заходилися смакувати страву (назва невiдома), Роза вже встигла достатньо заспокоiтися, щоби збагнути: ii нехарактерне трiскотiння було свого роду щитом, яким вона захистилася, аби не розповiдати про Девiда, бо то була едина тема, на яку iй не хотiлося говорити, дуже не хотiлося говорити, i тому iй довелося довго й безглуздо базiкати, щоби не розкрити свою рану. І Стенлi Фергюсон не мав до цього жодного стосунку. Вiн виглядав пристойним чоловiком, i не було його провини в тiм, що його не взяли до вiйська, що вiн сидiв отут в ресторанi в ладно скроеному цивiльному костюмi, а не товк багнюку десь далеко в джунглях тихоокеанських островiв i не гинув, розiрваний на шматки випадковим вибухом пiд час вiйськових навчань. Нi, то була не його провина, i з ii боку було б жорстоко й безсердечно винуватити Стенлi в тому, що доля пощадила його, однак як же ж iй не зробити порiвняння, як же ж iй не спитати себе: чому цей чоловiк живе, а Девiд – загинув?

Втiм, вечеря пройшла цiлком нормально. Коли Стенлi оговтався вiд початкового шоку i змiг перевести подих, вiн проявив себе приемним хлопцем, не самозакоханим, як бiльшiсть чоловiкiв, а уважним i чемним, може, i не слiпуче дотепним, але з добрим почуттям гумору: вiн смiявся й тодi, коли Роза казала щось навiть вiддалено смiшне, а коли заговорив про свою роботу та плани на майбутне, вона побачила, що в ньому е щось солiдне, щось надiйне. Шкода, що Стенлi був бiзнесменом i не цiкавився Рембрандтом та фотографiею, але вiн, принаймнi, пiдтримував полiтику президента Рузвельта (в основному) i начебто абсолютно щиро визнавав, що багато в чому не розбирався й багато чого не знав, включно з живописом сiмнадцятого сторiччя та мистецтвом фотографii. Вiн iй сподобався. Роза визнала його приемним у спiлкуваннi, але хоча Стенлi й мав майже усi риси «вдалого улову», вона зрозумiла, що нiколи не зможе покохати його так, як на те сподiвалася Ненсi. Пiсля обiду вони пiвгодини просто гуляли тротуарами центральноi частини мiста, i згодом зайшли випити до «Криiвки Моу», де привiтно помахали руками дядьку Арчi, який корпiв над клавiшами свого фортепiано (той вiдповiв глупуватою посмiшкою i пiдморгнув). А потiм Стенлi провiв Розу назад до квартири ii батькiв на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi. Вiн пiднявся з нею на лiфтi, але в гостi вона його не запросила. Простягнувши руку для прощання (вправно виключивши при цьому будь-яку можливiсть першого поцiлунку), Роза подякувала йому за чудовий вечiр, а потiм обернулася, вiдiмкнула дверi й увiйшла до квартири, майже не сумнiваючись, що бачить Стенлi востанне.

Але Стенлi, звiсно, думав iнакше, бо все пiшло для нього iнакше вiдтодi, як вiн познайомився з цiею дiвчиною, i, не знаючи анiчогiсiнько про Девiда Раскiна та згорьоване Розине серце, вiн змикитив, що мае дiяти швидко, бо Роза була не з тих дiвчат, якi довго залишаються непомiченими. Вiн не мав жодного сумнiву, що чоловiки так i вертiлися бiля неi цiлими зграями, бо вона була разюче чарiвною, кожна часточка ii тiла свiтилася красою, грацiею й добротою, i вперше в життi Стенлi нацiлився на неможливе: здолати незчисленнi орди залицяльникiв Рози i здобути ii для себе, оскiльки твердо вирiшив одружитися з цiею жiнкою, а якщо вона не стане його дружиною, то тодi нею не стане нiхто.

Наступнi чотири мiсяцi вiн часто заходив до неi, втiм, не настiльки часто, щоби набриднути, але регулярно, настiйливо, з незмiнною цiлеспрямованiстю й рiшучiстю, обходячи з флангiв своiх уявних суперникiв завдяки маневрам, якi видавалися йому стратегiчнодалекоглядними й кмiтливими. Але правда полягала в тiм, що серйозних супротивникiв в загальнiй картинi не проглядалося: в нiй маячили двое-трое iнших чоловiкiв, з котрими Ненсi познайомила Розу вже пiсля того, як та познайомилася зi Стенлi у жовтнi, але Роза одного за одним iх забракувала, вiдхиливши iхнi запрошення на зустрiч, i продовжила вичiкувати, а це означало, що Стенлi виявився таким собi лицарем, який мчав в атаку безлюдним полем, хоча й бачив довкола себе фантомних ворогiв. Ставлення Рози до нього не змiнилося, але вона радше волiла бути в компанii Стенлi, анiж сидiти на самотi у своiй кiмнатi чи слухати пiсля вечерi радiо разом з батьками. Тому Роза рiдко вiдмовляла, коли Стенлi кудись запрошував ii увечерi, приймаючи його пропозицii покататися на ковзанах, пограти в кеглi, потанцювати (вiн дiйсно виявився потрясаючим танцювальником), послухати Бетховена в Карнегi-хол, подивитися мюзикл на Бродвеi чи фiльм в кiнотеатрi. Вона швидко переконалася, що драми не мали на Стенлi жодного впливу (пiд час «The Song of Bernadette» та «For Whom the Bell Tolls» вiн просто заснув), але на комедiях вiн жодного разу не склiпив очей. Наприклад, вони обидва реготали пiд час перегляду «The More the Merrier»[1 - «Чим бiльше, тим веселiше». – Прим. пер.], соковитого, як кремова пампушка, фiльму про дефiцит житла у Вашингтонi пiд час вiйни, де головнi ролi виконували Джоел Мак-Крi (такий вродливий) i Джин Артур (одна з Розиних улюблениць). Але дещо, мовлене одним з iнших акторiв, справило на неi найсильнiше враження. То була фраза, сказана Чарльзом Коберном, який грав роль такого собi Купiдона, замаскованого пiд старого американського пузаня, фраза, котру вiн повторював знову й знову впродовж усього фiльму: «вишуканий, акуратний та приемний хлопець», повторював як рефрен, що вихваляв чесноти такого типу чоловiка, якого хотiлося б мати кожнiй жiнцi. Стенлi Фергюсон дiйсно був акуратним, приемним i вiдносно молодим, а якщо «вишуканий» означало «стрункий, грацiозний та законослухняний», то всi цi якостi були також притаманнi йому, однак Роза не була впевнена, що саме цi чесноти вона шукала в чоловiках, особливо пiсля ii кохання до настирливого та мiнливого Девiда Раскiна, який iнколи бував аж надто виснажливим коханцем, але яскравим та завжди непередбачуваним в своiх постiйно мутуючих формах, тодi як Стенлi здавався таким посереднiм та передбачуваним, таким надiйним, тому вона нiяк не могла визначитися, чим е така стабiльнiсть вдачi – чеснотою чи вадою.

З iншого боку, вiн не набридав iй, вимагаючи поцiлункiв (бо знав, що iй ця iдея не сподобаеться), не набридав навiть попри те, що тепер вже було абсолютно ясно, що вiн страшенно захопився нею i при кожнiй зустрiчi йому доводилося стримуватися, щоби не доторкнутися до неi, не поцiлувати ii, не обiйняти.

З iншого боку, коли Роза сказала, що вважае Інгрiд Бергман вражаюче вродливою, Стенлi у вiдповiдь зневажливо розсмiявся, глянув iй у вiчi i мовив, дуже спокiйно i дуже впевнено, що Інгрiд Бергман навiть не гiдна з нею до пари стати.

З iншого боку, одного холодного дна наприкiнцi листопада вiн заявився без попередження до студii Шнайдермана i попрохав зробити його фотопортрет, i зробити його мав не Шнайдерман, а вона.

З iншого ж боку, ii батьки поставилися до нього схвально, схвально поставився до нього Шнайдерман, i навiть Мiлдред, Герцогиня Сноб-холу висловила свое приязне ставлення, заявивши, що Розi мiг трапитися хтось значно гiрший.

З iншого ж боку, у Стенлi траплялися своi моменти натхнення, непояснимi виплески невгамовноi життерадiсностi, коли щось у ньому виривалося на волю, i вiн перетворювався на жартiвливого, вiдчайдушного i нестримного пустуна, як, наприклад, того вечора, коли вiн розважав Розу на кухнi в квартирi ii батькiв, жонглюючи трьома сирими яйцями, тримаючи iх у повiтрi цiлих двi хвилини завдяки шалено швидким i точним рухам рук, допоки одне з яець не впало, розбившись, на пiдлогу. Решту ж два вiн впустив навмисне, вибачившись за конфуз мовчазним жестом комiка (Стенлi знизав плечима) та зробивши заяву, яка складалася з одного слова: «Ой!»

Протягом отих чотирьох мiсяцiв вони бачилися раз чи два на тиждень, i навiть попри те, що Роза не могла вiддати Стенлi свое серце так, як вiн вiддав iй свое, вона була вдячна йому за те, що вiн пiдняв ii з землi й знову поставив на ноги. Якби так пiшло i далi, то вона б не заперечувала, але щойно Роза почала почуватися зi Стенлi комфортно, щойно iй почала подобатися гра, в яку вони грали разом, Стенлi раптом рiзко змiнив правила.

Був кiнець сiчня мiсяця 1944 року. В Росii щойно скiнчилася 900-денна облога Ленiнграду; в Італii нiмцi зупинили наступ союзникiв пiд горою Монте-Касiно; в Тихому океанi американськi вiйська збиралися висадитися на Маршаловi острови; а на домашньому фронтi, на краю Центрального парку Нью-Йорка Стенлi пропонував Розi вийти за нього замiж. Угорi палало яскраве зимове сонце, безхмарне небо було пофарбоване в глибокий та блискучий вiдтiнок синього, в ту прозору кришталеву блакить, яка огортае Нью-Йорк лише в певнi днi сiчня. Отже, тоi сонячноi недiлi, за тисячi миль вiд кровi та страждань нескiнченноi вiйни, Стенлi сказав Розi, що це мае бути або шлюб, або нiчого, що вiн обожнюе ii, що нiколи в життi нiчого подiбного нi до кого не вiдчував, що все його майбутне залежало вiд неi, а якщо вона йому вiдмовить, то бiльше нiколи його не побачить, бо думка про те, що вiн побачить ii знову, буде для нього нестерпною, i тому йому доведеться зникнути з ii життя назавжди.

Роза попрохала у нього тиждень на роздуми. Це було так несподiвано, пояснила вона, так раптово, i тому iй потрiбно було трохи часу, аби подумати. Звiсно, сказав Стенлi, звiсно, вiзьми тиждень на роздуми, а вiн зайде до неi наступноi недiлi, рiвно через тиждень. А потiм, перш нiж попрощатися, вони, стоячи на П’ятдесят дев’ятiй вулицi бiля входу в парк, вперше поцiлувалися, i Роза вперше пiсля iхнього знайомства побачила сльози, що блищали у Стенлi в очах.

Результат, ясна рiч, був визначений давним-давно. Вiн став не лише записом у розширене й авторизоване видання «Книги Земного Буття» – його можна знати також в Манхеттенському мiському архiвi, де реестр iнформуе нас про те, що Роза Адлер та Стенлi Фергюсон одружилися 6 квiтня 1944 року, рiвно за два мiсяцi до висадки союзникiв у Нормандii. Отже, ми тепер знаемо, що Роза вирiшила дати позитивну вiдповiдь, але як i чому вона прийшла до такого рiшення, сказати складно. Тут спрацювали численнi фактори, кожен з яких працював в унiсон та супроти iнших, а через те, що Роза до всiх цих факторiв ставилася двояко й нерiшуче, то тиждень, видiлений на роздуми, виявився для майбутньоi матерi Фергюсона болiсним i томливим. По-перше: знаючи Стенлi як людину слова, Роза жахалася вiд думки, що бiльше нiколи його не побачить. Як би там не було, але пiсля Ненсi вiн був ii найкращим другом. По-друге: iй виповнився вже двадцять один рiк, тобто вона була достатньо молодою, щоби такою вважатися, але вже не такою молодою, як бiльшiсть тодiшнiх дiвчат на видання, оскiльки вельми часто в тi часи дiвчата вдягали весiльнi плаття у вiсiмнадцять чи дев’ятнадцять рокiв, а чого Розi дуже не хотiлося, так це залишитися незамiжньою. По-трете: так, вона не кохала Стенлi, але доконаний факт полягав у тiм, що не всi шлюби з кохання ставали шлюбами вдалими й мiцними, до того ж вона десь вичитала, що шлюби з розрахунку, якi переважали в традицiйних iноземних культурах, не були менш або бiльш щасливими, анiж шлюби в краiнах Заходу. По-четверте: так, вона не кохала Стенлi, але правда полягала в тiм, що вона вже не могла покохати нiкого отим Великим Коханням, яким вона кохала Девiда, бо Велике Кохання трапляеться людинi лише один раз у життi, i тому мала змиритися з кимось меншим за iдеал, якщо не хотiла провести решту життя на самотi. По-п’яте: Стенлi не мав у собi нiчого такого, що дратувало б ii чи викликало огиду. Думка про секс iз ним ii не вiдштовхувала. По-шосте: вiн кохав ii шалено й безумно i ставився до неi з добротою й повагою. По-сьоме: в гiпотетичнiй розмовi, яку вони мали за два тижнi до його пропозицii, Стенлi сказав, що жiнки вiльнi переслiдувати своi власнi iнтереси i що iхне життя не мае обертатися винятково довкола iхнiх чоловiкiв. Чи не мав вiн на увазi роботу, поцiкавилася вона. Так, i роботу також, наряду з усiм iншим. Це означало, що iй не доведеться кидати роботу у Шнайдермана, що вона й далi зможе опановувати професiю фотографа. По-восьме: так, вона не кохала Стенлi. По-дев’яте: багато чого у ньому iй подобалося, не викликало сумнiву те, що гарне значно переважало в ньому не надто гарне, але ж чому вiн постiйно засинав на фiльмах? Може, вiн втомлювався, працюючи подовгу в себе на роботi? А може, отi напiвопущенi повiки свiдчать про брак зв’язку зi свiтом почуттiв? По-десяте: Ньюарк! Чи зможе вона там жити? По-одинадцяте: Ньюарк – це проблема, однозначно. По-дванадцяте: iй пора було покинути своiх батькiв. Вона була вже надто дорослою, щоби жити з ними в одному помешканнi, i хоч як би вона не любила свою матiр та батька, вона зневажала iх за лицемiрство – батька за те, що той вперто i не розкаюючись продовжував ганятися за кожною спiдницею, а матiр – за те, що вдавала, наче цього не помiчае. Якось на днях, йдучи пообiдати до кафе-автомату бiля студii Шнайдермана, Роза випадково помiтила свого батька, який iшов рука в руку з жiнкою, яку вона нiколи не бачила ранiше i яка була рокiв на десять-п’ятнадцять молодшою за нього. Їй стало так гидко, i вона так розлютилася, що iй захотiлося пiдбiгти до батька й затопити йому в пику. По-тринадцяте: якщо вона вийде замiж за Стенлi, то хоча би в чомусь обскаче Мiлдред навiть попри те, що було неясно, чи мала ii старша сестра якийсь iнтерес до замiжжя. Наразi Мiлдред почувалася прекрасно, стрибаючи вiд одного короткого роману до iншого. Бог iй у помiч, але не такого життя хотiла для себе Роза. По-чотирнадцяте: Стенлi заробляв грошi, а з того, що вона встигла дiзнатися, вiн з часом зароблятиме дедалi бiльше грошей. Ця думка давала втiху, але водночас i певну тривогу. Для того, щоби заробляти грошi, треба думати про грошi увесь час. Чи зможе вона жити з чоловiком, чиiм единим улюбленим заняттям е наповнення власного банкiвського рахунку? По-п’ятнадцяте: Стенлi вважав ii найгарнiшою жiнкою Нью-Йорка. Вона знала, що це не так, але не сумнiвалася, що Стенлi щиро так вважав. По-шiстнадцяте: на горизонтi бiльше нiкого не було. Навiть якщо Стенлi так i не вдасться стати другим Девiдом, вiн був значно кращим за отих жалюгiдних скиглiiв, яких пiдсилала iй Ненсi. Стенлi, принаймнi, був дорослою людиною. Стенлi, принаймнi, нi на що й нi на кого не скаржився. По-сiмнадцяте: Стенлi був евреем так само, як була еврейкою i вона, тобто вiн був вiрним членом племенi, але не мав iнтересу до релiгii i не збирався клястися в своiй вiрностi Богу, а це означало життя, необтяжене ритуалами й забобонами – нiчого iншого, окрiм подарункiв на свято Хануки, маци, Чотири Запитання раз на рiк весною, обрiзання для хлопчика, якщо в них народиться хлопчик, але не буде молитов, не буде синагог, не буде необхiдностi вдавати, що вона вiрить в те, в що насправдi не вiрить, в те, що насправдi не вiрили й iншi. По- вiсiмнадцяте: так, Стенлi вона не любила, але Стенлi любив ii. Може, цього буде достатньо для початку, для першого кроку. А там видно буде.

Свiй медовий мiсяць вони провели на курортi бiля озера в горах Адiрондак. То була семиденна iнiцiацiя в таемницi подружнього життя, нетривала, але нескiнченна, оскiльки кожна секунда начебто несла в собi вагу цiлоi години або цiлого дня просто завдяки самiй лише новизнi всього, що вони переживали разом. То був перiод нервозностi й полохливого пристосування один до одного, маленьких перемог та iнтимних зiзнань, пiд час якого Стенлi дав Розi першi уроки водiння авто i навчив ii основам тенiсу, а потiм вони повернулися до Ньюарку й облаштувалися в помешканнi, де провели першi роки свого замiжжя – то була квартира з двома спальнями в районi Ван Вельсор поблизу озера Вiквехiк. З нагоди шлюбу Шнайдер подарував Розi аж мiсяць оплаченоi вiдпустки, а протягом трьох тижнiв перед виходом на роботу Роза похапцем опановувала мистецтво куховарити, цiлковито покладаючись на грубенький старий посiбник з американськоi кухонноi науки, який матiр подарувала iй колись на день народження. Той грубенький фолiант називався «Кулiнарна книга для початкiвцiв», мав пiдзаголовок «Шлях до серця чоловiка», нараховував шiстсот двадцять три сторiнки, написанi мiсiс Симоною Кендер, i мiстив «Перевiренi рецепти з iдалень громадських шкiл Мiлуокi, Дiвчачого профтехучилища, рецепти вiд авторитетних дiетологiв та досвiдчених хатнiх господинь». На початку кулiнарного навчання траплялися численнi катастрофи, але Роза завжди була кмiтливою ученицею, тому коли за щось бралася, то, зазвичай, доводила почате до кiнця вельми успiшно, але навiть в тi днi спроб i помилок, пересмаженого м’яса та недоварених овочiв, липких, як пластилiн, пирогiв та грудкуватого пюре Стенлi жодного разу iй не дорiкнув. Хоч яку б жахливу страву вона йому не подавала, вiн терпляче з’iдав ii геть усю, до останньоi крихти, жуючи ii з явним задоволенням, а потiм кожного вечора, буквально кожного вечора дякував iй за надзвичайно смачнi харчi. Розi iнколи здавалося, що то вiн пiддражнюе ii, що то вiн просто надто зайнятий власними думками, щоби звертати прискiпливу увагу на те, що вона подае йому на стiл, але це стосувалося не лише страв, якi вона готувала, а й усiх iнших аспектiв iхнього сумiсного життя. Якось Роза, замислившись над цим явищем, зiбрала докупи всi тi моменти, якi потенцiйно загрожували суперечкою мiж ними, i прийшла до приголомшливого, абсолютно неймовiрного висновку, що Стенлi нiколи ii не критикував. Вона була для нього бездоганним створiнням, бездоганною жiнкою, бездоганною дружиною, i тому, як в отому теологiчному постулатi, що стверджував неминучiсть iснування Бога, все, що вона робила, казала й думала, було незмiнно бездоганним, просто мусило бути бездоганним. Проживши в однiй спальнi з Мiлдред бiльшу частину свого життя, з тою Мiлдред, яка називала ii «пустоголовою» за те, що вона надто часто ходила в кiно, яка устаткувала всi своi шафки замками, аби ii молодша сестра не запозичувала в неi одiж, Роза жила тепер в однiй спальнi з чоловiком, який вважав ii бездоганною, i при тому цей чоловiк в тiй самiй спальнi швидко навчався грубо пестити ii всiма способами, якi iй подобалися найбiльше.

У Ньюарку було нудно, але квартира була просторiшою та краще освiтленою, анiж помешкання Розиних батькiв по той бiк рiки, а всi меблi були новими (найкращi з того, що мiг запропонувати «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» – може, i не найкращi з усього, що можна було роздобути, але наразi достатньо добрi). Оскiльки Роза знову пiшла на роботу до студii Шнайдермана, мiсто й далi залишалося фундаментальною частиною ii життя – такий милий, брудний та всеiдний Нью-Йорк, столиця людських облич, горизонтальна Вавилонська вежа людських мов. Щоденна подорож на роботу складалася з поiздки неквапливим автобусом до потягу, дванадцяти хвилин у поiздi вiд Пенсильванського вокзалу до Пенсильванськоi станцii метро, а потiм – кiлька хвилин ходьби до студii Шнайдермана. Розi подобалася ця поiздка, бо вона мала змогу бачити довкола себе так багато людей, а особливо iй подобався той момент, коли потяг в’iжджав до Нью-Йорку й зупинявся, пiсля чого завжди слiдувала коротка пауза, неначе увесь свiт затамовував подих в мовчазному передчуттi, а потiм дверi розчинялися, всi хутко кидалися до виходу, i вагон за вагоном починав вивергати пасажирiв на швидко заповнюваний натовпом перон. Роза буквально упивалася швидкiстю та впертою цiлеспрямованiстю цього натовпу, де кожен кидався в одному й тому самому напрямку; вона була його частиною у самiсiнькому вирi, iдучi, як всi решта, на роботу. Це давало iй змогу почуватися незалежною, хоча й прив’язаною до Стенлi, але самостiйною, i це було нове, хороше почуття. Коли Роза пiднiмалася сходами й вливалася в iще один натовп пiд вiдкритим небом, вона прямувала до Захiдноi Двадцять сьомоi вулицi, уявляючи тих рiзних людей, якi того дня прийдуть до студii: матерiв та батькiв з новонародженими дитинчатами, маленьких хлопчикiв в бейсбольнiй унiформi, старезнi подружнi пари, охочi зробити портрет на день сорокарiччя чи п’ятдесятирiччя iхнього подружнього життя, хихотливих дiвчат в капелюшках та накидках, жiнок з жiночих клубiв, чоловiкiв з чоловiчих клубiв, полiцейських новобранцiв у синiй параднiй формi, i, звiсно ж, вiйськовикiв, яких ставало дедалi бiльше, iнколи – з дружинами чи подругами, але здебiльшого самотнiх одиноких воякiв, якi прибули до Нью-Йорку у вiдпустку чи повернулися з фронту додому, або збиралися вiдбути в далекi краi, щоби вбивати й бути вбитими. Вона молилася за всiх них, молилася, щоби всi вони повернулися цiлими й неушкодженими, зi здоровими руками й ногами на живих тiлах, молилася кожного ранку йдучи вiд станцii метро до Захiдноi Двадцять сьомоi вулицi, щоби вiйна скiнчилася якомога скорiше.

Роза не мала анi серйозних жалiв, анi болючих заднiх думок стосовно ii згоди вийти замiж за Стенлi, проте замiжжя принесло iй певнi незручностi, жодне з яких не було безпосередньо пов’язаним зi Стенлi. Втiм, породичавшись з ним, вона породичалася також з його сiм’ею, i кожного разу, опиняючись в однiй компанii з трiо невдах, вона не переставала дивуватися, як Стенлi примудрився прожити з ними усе свое дитинство i при цьому не стати таким же пришелепуватим, як i вони. Найколоритнiшою особою була, звiсно, його матiр, i досi сповнена енергii Фанi Фергюсон, якiй на той час вже було десь пiд сiмдесят, яка мала чи то п’ять футiв два дюйми, чи то п’ять футiв два з половиною дюйми заввишки, i яка являла собою похмуру метушливо-прискiпливу зануду з кривою гримасою на обличчi. Сидячи одна на диванчику пiд час родинних зустрiчей, вона щось буркотiла собi пiд нiс, а сидiла вона одна тому, що нiхто не наважувався наблизитися до неi, особливо п’ятеро ii онукiв вiком вiд шести до одинадцяти рокiв, якi, схоже, смертельно боялися ii, бо Фанi запросто могла луснути iх по головi кожного разу, коли дiтлахи виходили за межi дозволеного (якщо виходом за межi дозволеного можна було вважати гучнi вiдрижки, смiх, вереск, пiдстрибування, а також удари головою та iншими частинами тiла об меблi). А коли Фанi не могла пiдiбратися до онукiв достатньо близько, щоби торохнути кого-небудь з них по головi, вона волала на них голосом таким гучним, що аж шибки торохтiли. Коли Роза вперше зустрiла Фанi, та ущипнула ii за щоку (достатньо сильно, аби спричинити бiль) i сказала iй, що вона – гарна дiвчина. А потiм впродовж решти вiзиту Фанi вперто iгнорувала ii – i вiдтодi продовжувала iгнорувати пiд час кожного вiзиту, зводячи все спiлкування мiж ними до формального «здрастуйте» i «прощавайте», та оскiльки Фанi демонструвала таку ж саму байдужiсть i до iнших двох невiсток, Мiллi та Джоан, Роза не приймала це близько до серця. Фанi турбувалася лише про своiх синiв, синiв, якi пiдтримували ii матерiально i сумлiнно приходили до неi кожного вечора у п’ятницю на вечерю, тодi як жiнки, з якими одружилися ii сини, були для неi не бiльш анiж примарами, i часто вона навiть iмен iхнiх пригадати як слiд не могла. Все це не надто дратувало Розу, бо ii стосунки з Фанi були нечастими й нерегулярними, але зовсiм iнакше було з братами Стенлi, оскiльки вони працювали у нього, i iй доводилося бачитися з ними мало не щодня. Та коли вона усвiдомила той приголомшливий факт, що цi двое були найвродливiшими чоловiками, яких iй доводилося бачити, божественними мужчинами, схожими на Еррола Флiнна (Лью) та Керi Гранта (Арнольд), у неi почала накопичуватися сильна антипатiя до обох братiв. Вона вiдчувала, що були вони дрiб’язковими й нечесними, старший Лью не вирiзнявся особливим розумом i був жертвою своеi пристрастi грати, роблячи ставки, на футбольних та бейсбольних iграх, а молодший Арнольд був просто напiв-iдiотом, хтивим ловеласом зi скляними очима, який забагато пив i нiколи не проминав можливостi торкнутися ii рук та плечей, ущипнути ii за руку чи за плече, i завжди називав ii «крихiткою» та «лялечкою», вiд чого ii вiдраза до нього лише ставала дедалi глибшою. Їй страшенно не подобалося, що Стенлi влаштував iх на роботу в магазинi, вона казилася вiд того, як вони насмiхалися над ним поза очi, а iнколи й прямо у вiчi, але Стенлi, добрий Стенлi, в сто разiв кращий за них разом узятих, робив вигляд, що нiчого не помiчае, безсловесно мирячись з iхньою жадiбнiстю, лiнню та насмiшками. Вiн демонстрував щодо них таку терпимiсть, що Розi почало здаватися, наче вона, сама того не бажаючи, вийшла замiж за святого, за одного з тих рiдкiсних iндивiдiв, якi нiколи й думки поганоi нi про кого не мали. Хоча, гадала далi вона, Стенлi запросто мiг бути всього-на-всього слабовольним простаком, чоловiком, який так i не навчився постояти сам за себе. З невеликою допомогою з боку своiх братiв (а може, i без iхньоi допомоги взагалi) вiн перетворив «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» на прибутковий концерн, великий, з неоновою вивiскою, унiвермаг, де продавалися крiсла та радiо, обiднi столи та холодильники, меблi для спалень та гомогенiзатори Ворiнга. То було пiдприемство з високим оборотом i товарами середньоi якостi, яке обслуговувало клiентуру з середнiми та низькими доходами, така собi агора двадцятого сторiччя, але пiсля кiлькох вiдвiдин протягом перших тижнiв потому, як вона вийшла замiж, Роза припинила заходити до магазину – не лише тому, що знову вийшла на роботу, а тому, що iй там було тривожно, поруч з братами Стенлi вона почувалася нещасливою й абсолютно чужою.

Втiм, ii розчарування в родинi свого чоловiка дещо пом’якшувалося дружинами та дiтьми його братiв, себто, тими Фергюсонами, якi насправдi Фергюсонами не були, яким не довелося пережити тих нещасть, якi впали на голову Айку, Фанi та iхньому потомству, i Роза швидко подружилася з Мiллi та Джоан. Обидвi жiнки були значно старшими за неi (тридцять чотири та тридцять два), але вони радо прийняли ii до своеi компанii як рiвного члена, надавши iй повного статусу в день одруження, а це означало, окрiм всього iншого, що Роза мала право бути посвяченою у всi таемницi своячок. Особливо велике враження справила на Розу говiрка Мiллi, яка курила цигарку за цигаркою, жiнка настiльки худорлява, що здавалося, наче замiсть кiсток у неi пiд шкiрою дроти. Вона була розумною, мала власну думку i добре розумiла, за якого чоловiка вийшла замiж в особi Лью. Але хоч якою б лояльною не залишалася вона до свого хитруватого, зрадливого й марнотратного чоловiка, це не заважало iй точити безперервний потiк iронiчних дотепiв у його бiк, i були тi дотепи такими розумними та ядучими ремарками, що Розi iнколи доводилося виходити з кiмнати, аби не розсмiятися надто голосно. У порiвняннi з Мiллi, Джоан була дещо простакуватою, але такою добросердою й великодушною, що й досi не второпала, за якого бовдура вийшла замiж. Яка ж вона добра матiр, думала Роза, така нiжна, терпляча й турботлива, тодi як гострий язик Мiллi часто призводив ii до сварок з дiтьми, якi поводилися менш виховано, анiж дiти Джоан. У Мiллi дiтей було двое: одинадцятирiчний Ендрю та дев’ятирiчна Елiс, а в Джоани – трое: десятилiтнiй Джек, восьмирiчна Френсi та шестирiчна Руф. Всi вони по-рiзному подобалися Розi, можливо, окрiм Ендрю, який, схоже, був надто грубий та забiякуватий, i йому часто влiтало вiд Мiллi за те, що вiн бив свою маленьку сестричку. Але найбiльше Роза полюбила Френсi, так, це була однозначно Френсi, вона просто не могла не полюбити ii, бо дiвчинка була така гарненька, така напрочуд жвава, i коли вони познайомилися, то це було наче кохання з першого погляду. Висока, з каштановим волоссям, Френсi кинулася Розi в обiйми, примовляючи: «Тiтонько Роза, тiтонько Роза, ви така гарненька, така гарненька, така надзвичайно гарненька, що тепер ми назавжди будемо з тобою друзями». Отак i почалася iхня дружба, отак i продовжувалася, вони були в захватi одна вiд одноi, i Роза вiдчувала, що мало було речей приемнiших у цьому свiтi, анiж той момент, коли Френсi вибиралася iй на колiна, коли вони всi сидiли за столом, i починала розповiдати iй про школу, про останню книжку, яку вона прочитала, про подругу, яка сказала iй щось погане, або про плаття, яке матуся збиралася подарувати iй на день народження. Вiд заспокiйливоi нiжностi Розиного тiла дiвчинка розслаблялася, а коли вона говорила, то Роза гладила ii по головi, щоках та спинi, i невдовзi iй починало здаватися, що вони спливли у повiтря, удвох полишили кiмнату, будинок та вулицю i пливуть собi разом у небi. Так, цi родиннi зiбрання дiйсно бували похмурими й занудливими, але бували в них i вiддушини, несподiванi маленькi дива, котрi траплялися в найнесподiванiшi моменти, бо, на думку Рози, боги були iстотами iррацiональними i винагороджували нас своiми дарунками випадково i навмання.

Розi хотiлося стати матiр’ю, завагiтнiти, народити дитину, вiдчувати, як в нiй б’еться друге серце. Нiщо не важило так багато, як це бажання, навiть ii робота у Шнайдермана, навiть отой омрiяний, але iще нечiткий план, згiдно до якого вона одного дня збиралася стати самостiйним фотографом, вiдкрити власну студiю з власним iменем на вивiсцi над парадним входом. Цi амбiцii нiчого не значили, коли вона порiвнювала iх з простим бажанням подарувати свiту нову людину, власне дитинча, власного сина чи доньку, i бути матiр’ю того дитинчати всю решту життя. Стенлi старанно виконував свою частину роботи без презервативiв i заплiднив ii тричi протягом перших пiвтора року iхнього спiльного життя, але тричi у Рози стався викидень, кожного разу – на третьому мiсяцi вагiтностi, i коли вони в квiтнi 1946 року вiдмiчали другу рiчницю свого одруження, дiтей у них i досi не було.

Лiкарi запевняли, що у неi все було нормально, що вона була при доброму здоров’i i одного разу неодмiнно виносить плiд належнi дев’ять мiсяцiв, але цi втрати тиснули на Розу важким тягарем, i з кожним ненародженим немоволям, з кожною наступною невдачею вона почувалася так, нiби у неi крали ii жiноче ество. Вона плакала цiлими днями пiсля кожного фiаско, плакала так, як не плакала нiколи пiсля загибелi Девiда, i зазвичай така оптимiстична Роза, завжди життестiйка i ясно мисляча Роза поринала в сумну й хворобливу жалiсть до самоi себе. Якби не Стенлi, то важко було б сказати, до яких глибин саморуйнування вона могла б дiйти, але вiн залишався непохитним та стриманим, незворушним до ii злiз, i пiсля кожного втраченого немовляти продовжував запевняти ii, що то була лише тимчасова невдача i що насамкiнець все владнаеться. В такi хвилини Роза вiдчувала до нього таку близькiсть i любов, була йому така вдячна за його доброту. Звiсно, вона не вiрила жодному його слову – як же ж вона могла вiрити, коли все свiдчило навпаки? – але ця втiшна брехня чинила на неi заспокiйливий вплив. Втiм, Розу спантеличував той спокiй, з яким Стенлi зустрiчав повiдомлення про iще один викидень, ii страшенно дивувала його незворушливiсть до жорстокого й кривавого вигнання його ненароджених дiтей з ii тiла. Може, думала вона, Стенлi не подiляе ii бажання мати дiтей? Можливо, вiн i сам не здогадувався про це свое небажання, але що як вiн потайки хотiв, аби ситуацiя й далi лишалася незмiнною, щоби мати ii для себе всю цiлковито, щоби вона була дружиною, якiй не доводилося б дiлити свою любов мiж чоловiком та дитиною? Вона нiколи не наважувалася озвучити цi думки в присутностi Стенлi, iй нiколи й на думку не спало б образити його такими безпiдставними пiдозрами. Але сумнiв не покидав ii, i вона питала себе саму: а чи не надто добре виконував Стенлi свою роль сина, брата i чоловiка? Якщо ж це дiйсно було так, то, мабуть, мiсця для батькiвства в його душi бiльше не залишалося.

5 травня 1945 року, за три днi до закiнчення вiйни у Європi, дядько Арчi впав замертво вiд серцевого нападу. Йому було сорок дев’ять, гротескно молодий вiк для будь-чиеi смертi, а найбiльш гротескною обставиною було те, що ховали його на День перемоги, а це означало, що коли онiмiлi вiд горя члени родини Адлерiв повернулися з цвинтаря до помешкання Арчi на Флетбуш-авеню в Бруклiнi, то люди на вулицях iхнього мiкрорайону танцювали й шаленiли, гудучи клаксонами своiх авто, i гукали хрипкими голосами, радiючи з того, що перша половина вiйни скiнчилася. Гармидер тривав багато годин, а тим часом дружина Арчi, Перл, та iхнi дев’ятнадцятирiчнi двiйнята-сестри, Беттi та Шарлотта, а також четверо вцiлiлих членiв квiнтету «Даунтаун» та ще й з десяток чи бiльше друзiв, родичiв та сусiдiв мовчки сидiли й стояли в квартирi з закритими портьерами. Схоже, та добра новина, яку вони чекали так довго, збиткувалася над жахом смертi дядька Арчi, а радiснi спiвучi голоси за вiкном сприймалися як безсердечне блюзнiрство, неначе на могилi Арчi танцював увесь район Бруклiн. Той день залишився у пам’ятi Рози назавжди. Не лише через ii власне горе, яке було досить болючим, а через те, що Мiлдред так розхвилювалася, що випила кiлька чарок вiскi й вiдключилася прямо на диванi, а також через те, що вона вперше в життi побачила, як ii батько втратив самовладання й розплакався. А iще того дня Роза сказала собi, що коли iй посмiхнеться удача i вона народить сина, то назве його Арчi на честь дядька.

В серпнi на Хiросiму й Нагасакi впали потужнi бомби, добiгла кiнця друга половина вiйни, а в серединi 1946 року, через два мiсяцi пiсля другоi роковини Розиного замiжжя, Шнайдерман сказав iй, що плануе вийти на пенсiю i збираеться знайти покупця на свiй бiзнес. Зважаючи на прогрес, якого вона досягла за роки iхньоi спiльноi працi, сказав старий, зважаючи на те, що вона перетворила себе на вмiлого й компетентного фотографа, вiн хотiв би знати, чи не мае вона iнтересу до того, аби перебрати на себе студiю. То був найвищий комплiмент з його боку на ii адресу. Та хоч яку б втiху з цього приводу Роза не вiдчувала, вона розумiла, що зараз це не на часi, бо вони зi Стенлi вже цiлий рiк поспiль вiдкладали всi своi заощадження, щоби придбати будинок в передмiстi, будинок на одну сiм’ю з двором, деревами та подвiйним гаражем, i тому не могли дозволити собi придбати i будинок, i студiю. Роза вiдповiла Шнайдерману, що мае обговорити це питання зi своiм чоловiком, що вона й зробила невiдкладно пiсля вечерi, абсолютно не сумнiваючись, що Стенлi однозначно заявить про цiлковиту недоцiльнiсть такоi купiвлi, але Стенлi застукав ii зненацька, сказавши Розi, що вирiшення цього питання залежить вiд ii вибору, i що коли вона волiе вiдмовитися вiд будинку, то зможе отримати студiю, якщо ii продадуть за цiну, яку вони зможуть собi дозволити. Роза була приголомшена. Вона знала, що Стенлi всiм своiм серцем бажав придбати будинок, а тут раптом заявив, що iхня квартира його цiлком влаштовуе, i що вiн не проти прожити в нiй iще кiлька рокiв, хоча, звiсно, все це було неправдою, i вiн збрехав iй тому, що обожнював ii й хотiв, аби вона мала все, що забажае. Того вечора в душi Рози щось змiнилося, i вона збагнула, що в нiй прокидаеться любов до Стенлi, справжня любов, i якщо життя триватиме в такому ключi iще якийсь достатньо тривалий час, то вона, можливо, покохае його, впаде, вражена другим Великим Коханням, якого начебто не могло бути.

Давай не будемо поспiшати, сказала вона. Я також давно мрiяла про той будинок, а стрибнути з асистентiв у начальники – це неабияка подiя. Я не впевнена, що зможу з цим впоратися. Може, трохи подумаемо?

Стенлi погодився трохи подумати. Коли вiн зустрiвся з Шнайдерманом у студii наступного ранку, той теж погодився, що Роза мае трохи подумати, але десять днiв потому, як процес роздумiв почався, вона виявила, що завагiтнiла знову.

Протягом останнiх кiлькох мiсяцiв вона консультувалася в нового лiкаря, якому повнiстю довiряла i якого звали Сеймур Якобс. То був хороший iнтелiгентний лiкар, який ретельно ii вислуховував i не поспiшав з висновками. Зважаючи на iсторiю з трьома попереднiми спонтанними викиднями, Якобс настiйно порекомендував iй не iздити кожного дня до Нью-Йорку, припинити роботу на час ii вагiтностi i обмежити себе перебуванням в квартирi, якомога бiльше вiдпочиваючи в лiжку. Вiн розумiе, що цi заходи виглядають жорсткими та дещо старомодними, але турбуеться про неi, бо це може бути для неi останнiм реальним шансом народити дитину. «Мiй останнiй шанс», сказала Роза сама собi, слухаючи сорокадворiчного лiкаря з великим носом та спiвчутливими карими очима, який розповiдав iй, що треба робити, аби стати матiр’ю. Про палiння та випивку навiть мови не може бути. Строга, багата бiлками дiета, щодня – вiтамiннi добавки, а також регулярнi спецiальнi вправи. Вiн заходитиме до неi регулярно раз на два тижнi, а вона, щойно вiдчувши найменший дискомфорт чи бiль, мае пiдняти слухавку й зателефонувати йому. Вiн достатньо ясно все пояснив?

Так, достатньо ясно. Отак i розв’язалася дилема – купувати студiю чи будинок, а це в свою чергу поклало край Розинiй роботi у Шнайдермана, перервало ii шлях до кар’ери фотографа i перевернуло ii життя догори ногами.

Роза вiдчувала пiднесення i водночас розгубленiсть. Пiднесення тому, що у неi й досi зберiгався шанс; розгубленiсть тому, що вона не знала, як пережити те, що, фактично, означало сiм мiсяцiв домашнього арешту. Треба буде внести в життя нескiнченну кiлькiсть поправок, i це стосувалося не лише ii, а й Стенлi, оскiльки йому доведеться ходити по магазинах i виконувати основну частину роботи на кухнi. Бiдолашний Стенлi, вiн так тяжко й подовгу працював! Окрiм того, доведеться пiти на додатковi витрати i найняти служницю прибирати в квартирi та прати бiлизну раз чи два на тиждень, кожен аспект щоденного життя доведеться скоригувати, вiдтепер ii сон i час вставання з лiжка треба буде регулювати численними заборонами та обмеженнями, не можна буде пiднiмати важкого, пересувати меблi, натужуватися, вiдчиняючи вiкно пiд час лiтньоi спеки, iй доведеться пильнувати саму себе, усвiдомлювати тисячi великих та малих речей, якi Роза ранiше сприймала пiдсвiдомо, i, звiсно, тенiсу бiльше не буде (який вона встигла полюбити) та бiльше не буде плавання (яке вона любила з дитинства). Іншими словами, жвавiй, спортивнiй, постiйно рухливiй Розi, яка почувалася найкомфортнiше тодi, коли перебувала в лихоманцi високоi швидкостi та всепоглинаючоi дiяльностi, доведеться тепер навчитися сидiти й не рипатися.

Хто б мiг подумати, що саме Мiлдред судилося врятувати ii вiд перспективи нескiнченноi нудоти? Старша сестра втрутилася в ситуацiю i перетворила цi мiсяцi нерухомостi на те, що Роза згодом описала своему сину як «велику пригоду».

Не можна цiлий день стирчати у квартирi, слухаючи радiо та дивлячись всiляку дурню по телевiзору, заявила Мiлдред. Чом би, нарештi, не залучити твiй мозок до роботи i не наздогнати згаяне?

«Наздогнати згаяне?», спитала Роза, не розумiючи, про що говорить Мiлдред.

«Ти, може, сама не здогадуешся», сказала сестра, «але твiй лiкар зробив тобi неоцiненний подарунок. Вiн перетворив тебе на в’язня, а едине, що мають в’язнi i не мають iншi люди, – це час, незлiченна купа часу. Читай книги, Розо. Займись самоосвiтою. Це – твiй шанс, i якщо тобi знадобиться моя допомога, то я з радiстю тобi допоможу».

Допомога вiд Мiлдред надiйшла у виглядi списку книжок, вiрнiше, кiлькох спискiв книжок протягом наступних мiсяцiв, i Роза вперше в життi вгамувала свою спрагу до iсторiй за допомогою романiв, якiсних романiв, а не кримiнальних оповiдок та всiляких бестселерiв, до яких вона могла б пристраститися, якби складала тi списки самотужки; вона вгамувала свою спрагу за допомогою книг, якi рекомендувала iй Мiлдред (звiсно, то була класика), завжди пiдбираючи iх так, щоби вони сподобалися Розi, а це означало, що в жодному з тих спискiв не було анi «Мобi Дiка», анi «Улiсса», анi «Зачарованоi гори», оскiльки цi книги для погано пiдготовленою Рози були б занадто складними. Але для вибору було дуже багато iнших книжок, i в мiру того, як спливали мiсяцi, а немовля в ii лонi зростало, Роза проводила днi, пливучи сторiнками книжок, i хоча серед десяткiв прочитаних i трапилося кiлька розчарувань (наприклад, роман «І сходить сонце» вразив ii як ходульний та малозмiстовний), майже всi решта захоплювали ii й тримали в полонi вiд першоi сторiнки до останньоi – Така лагiдна нiч, Гордiсть та упередженiсть, Будинок радощiв, Молль Флендерс, Ярмарок марнославства, Грозовий перевал, Мадам Боварi, Пармська обитель, Перше кохання, Дублiнцi, Свiтло в серпнi, Девiд Копперфiльд, Мiдлмарч, Майдан Вашингтона, Червона лiтера, Головна вулиця, Джейн Ейр та численнi iншi. Але з усiх письменникiв, якi Роза вiдкрила для себе пiд час свого затворництва, найбiльше сказав iй Толстой, добрий генiй Толстой, який, здавалося, розумiв у життi абсолютно все, все, що треба було в ньому знати про людське серце i розум, кому б цi серце та розум не належали – чоловiку чи жiнцi. Роза дивувалася, як же ж це можна було чоловiковi розбиратися так добре в жiнках, як розбирався в них Толстой, вона збагнути не могла, як один чоловiк мiг вмiщати в собi всiх чоловiкiв та всiх жiнок, i тому захоплено перечитала майже все, що написав цей росiйський класик, i не лише такi великi романи, як «Вiйна i мир», «Анна Каренiна» та «Воскресiння», а й коротшi твори – повiстi та оповiдання. Але найбiльше вразив ii роман на сто сторiнок «Сiмейне щастя», iсторiя молодоi нареченоi та ii поступового розчарування. Цей твiр так сильно зачепив Розу за живе, що наприкiнцi вона розплакалася, а коли того вечора Стенлi повернувся додому, то був наляканий ii станом, i хоча дочитала вона книгу iще о третiй дня, ii очi й досi були мокрими вiд слiз.

Немовля мало народитися 16 березня 1947 року, але о десятiй ранку 2 березня, години зо двi потому, як Стенлi подався на роботу, Роза, i досi лежачи в лiжку в нiчнiй сорочцi, пiдперта подушками та з книгою «Повiсть про два мiста» в руцi (при цьому вона тулилася до правого схилу свого величезного черева), раптом вiдчула тиск на сечовий мiхур. Вирiшивши, що iй пора до туалету, Роза поволi витягнула себе з-пiд ковдри, пересунула свое гороподiбне тiло до краю лiжка, поставила ноги на долiвку й пiдвелася. Та не встигла вона й кроку ступити до ванни, як раптом вiдчула, що по внутрiшнiх боках ii стегон хлинув потiк теплоi рiдини. Роза заклякла мов укопана. Вона стояла обличчям до вiкна, а коли поглянула надвiр, то побачила, що з неба падае легенький, схожий на iмлу снiг. Таким закляклим виглядае все довкола зараз, подумала вона, наче у свiтi не рухаеться бiльше нiчого, окрiм снiгу. Роза знову сiла на лiжко й зателефонувала до «Домашнього Свiту Трьох Братiв», але чоловiк, який пiдняв слухавку, повiдомив, що Стенлi вiдлучився у справах i повернеться аж пiсля обiду. Потiм вона зателефонувала доктору Якобсу, чия секретарка поiнформувала ii, що доктор Якобс щойно поiхав на виклик до пацiентки. Вiдчуваючи легеньку панiку, Роза попрохала секретарку передати доктору, що вона зiбралася до шпиталю, а потiм набрала номер Мiллi. Своячка взяла слухавку пiсля третього дзвiнка – i приiхала забрати ii. Пiд час нетривалоi поiздки до пологового вiддiлення в шпиталi Бет-Ізраель Роза розповiла iй, що вони зi Стенлi вже вибрали iмена для дитини, яка мала народитися. Якщо буде дiвчинка, то ii назвуть Естер Енн Фергюсон. А якщо хлопчик, то йому дадуть iм’я Арчiбальд Ісаак Фергюсон.

Мiллi глянула в задне дзеркало i прискiпливо поглянула на Розу, яка лежала, розпростершись, на задньому сидiннi. Арчiбальд, повторила вона. А ти впевнена, що треба саме так?

Так, ми впевненi, вiдповiла Роза. Це – на честь мого дядька Арчi. А Ісаак тому, що так звали батька Стенлi.

Сподiваймося, що вiн буде хлопцем хоробрим та впертим, зауважила Мiллi. Вона хотiла iще щось сказати, та перш, нiж наступне слово встигло вирватися з ii вуст, вони пiд’iхали до входу до шпиталю.

Мiллi мобiлiзувала все вiйсько, i коли наступного дня о другiй нуль сiм ранку Роза народила сина, бiля неi зiбралися всi: Стенлi, ii батьки, Мiлдред i Джоан та навiть матiр Стенлi. Отак народився Фергюсон, i протягом кiлькох секунд потому, як хлопчик покинув материне тiло, вiн залишався наймолодшою людською iстотою на Землi.




1.1


Його матiр звали Роза, i коли вiн вирiс достатньо великим, щоби зашнуровувати своi черевики i не пiсяти у лiжко, то зiбрався на нiй оженитися. Фергюсон знав, що Роза вже була замужем за його батьком, але його батько був уже старим дiдом i мав невдовзi померти. Коли це станеться, Фергюсон одружиться зi своею матiр’ю, i вiдтодi ii чоловiка зватимуть Арчi, а не Стенлi. Йому буде сумно, коли помре батько, але не дуже сумно, не настiльки сумно, щоби хоча б трохи поплакати. Сльози – то для малюкiв, а вiн вже ж не малюк. Правда, були випадки, коли з нього лилися сльози, хоча тiльки тодi, коли вiн падав i боляче забивався, такi випадки не рахувалися.

Найкращими речами у свiтi було ванiльне морозиво та пiдстрибування на лiжку батькiв. А найгiршими – болi в животi та лихоманка.

Вiн знав тепер, що кислi льодяники – небезпечнi. Хоч як би вiн iх не полюбляв, вiн збагнув, що бiльше не мусить класти iх до рота. Вони були надто слизькими, вiн не мiг не ковтати iх цiляком, а тi були надто великими й застрявали у нього в трахеi, вiд чого йому було важко дихати. Фергюсон нiколи не забуде того вiдчуття, коли вiн почав задихатися, але в ту мить до кiмнати заскочила його матiр, пiдхопила його, перевернула догори ногами i, одною рукою тримаючи за ноги, другою почала гепати його по спинi, допоки льодяник не випав у нього з рота й не заторохтiв по пiдлозi. «Вiднинi – жодного льодяника, Арчi», сказала матiр. «Вони надто небезпечнi». А потiм вона попрохала його принести миску з кислими льодяниками на кухню i вони по черзi, один за одним, викинули червонi, жовтi й зеленi цукерки в смiттевий бачок. Пiсля цього матiр сказала: «Адьос, льодяники». Таке смiшне слово – «адьос».

Це сталося в Ньюарку, в тi стародавнi днi, коли вони мешкали в квартирi на третьому поверсi. А тепер вони жили в будинку у мiстечку пiд назвою Монклер. Цей будинок бiльший за квартиру, але рiч була в тiм, що Фергюсону важко було пригадати що-небудь про iхне життя в тiй квартирi. Окрiм льодяникiв. Окрiм шторок жалюзi в своiй кiмнатi, якi торохтiли кожного разу, коли вiдкривалося вiкно. Окрiм того дня, коли мати склала його колиску, i вiн вперше в життi спав один у лiжку.

Його батько йшов з дому рано-вранцi, часто iще до того, як Фергюсон встигав прокинутися. Інколи батько приходив додому на вечерю, а iнколи тодi, коли Фергюсона вже вкладали спати. Його батько працював. Саме цим займалися дорослi чоловiки: вони працювали. Йшли з дому кожного ранку й працювали, а працюючи, вони заробляли грошi, а заробляючи грошi, вони мали змогу купляти всiлякi речi своiм дружинам та дiтям. Саме так пояснила йому матiр одного ранку, коли вiн дивився, як вiд будинку вiд’iжджае сине авто його батька. Гарна схема, подумав був Фергюсон, але ота ii частина про грошi була дещо незрозумiлою. Грошi були маленькими й брудними, а як же ж отi маленькi заяложенi шматочки паперу придбавали речi такi великi, як авто чи будинок?

Його батьки мали два автомобiлi, батько – голубий «крайслер DeSoto», а матiр – зелений «шевроле», але Фергюсон мав аж тридцять шiсть автомобiлiв, i похмурими днями, коли надворi було мокро, вiн видобував iх з ящичка i вишиковував увесь свiй мiнiатюрний автопарк на пiдлозi вiтальнi. Серед них були автомобiльчики з двома та чотирма дверцятами, кабрiолети i самоскиди, полiцейськi авто та карети «швидкоi допомоги», таксi та автобуси, пожежнi машини й цементовози, автофургони й унiверсали, «форди» та «крайслери», «понтiаки» та «студебекери», «б’юiки» та «неш ремблери». Кожен з них вiдрiзнявся вiд iншого, не було навiть вiддалено схожих один на одного, i кожного разу, коли Фергюсон починав штовхати один iз них по пiдлозi, вiн нагинався й поглядав на порожне водiйське сидiння, а оскiльки кожен автомобiль без водiя iхати не мiг, то вiн уявляв себе людиною, що сидить за кермом, маленьким чоловiчком, крихiтним, як кiнчик його мiзинця.

Його матiр курила цигарки, а батько не курив нiчого, навiть люльки й сигар не курив. Тi цигарки називалися «Олд Голдз». Така гарна назва! думав Фергюсон. А як вiн смiявся, коли матiр на його прохання пускала кiльця диму! Інколи батько казав матерi: «Розо, ти забагато палиш», а мати кивала головою, погоджуючись з ним, але все одно потiм курила не менше, нiж ранiше. Кожного разу, коли вiн з матiр’ю всiдалися до зеленого авто, щоби з’iздити за чимось необхiдним, вони зупинялися пiдхарчитися в маленькому ресторанi пiд назвою «Обiд у Ела», i щойно вiн допивав свое шоколадне молоко та доiдав пiдсмажений бутерброд з сиром, матiр давала йому монетку в двадцять п’ять центiв i просила його купити iй пачку «Олд Голдз» з автомату для продажу цигарок. Це давало йому змогу вiдчути себе дорослим – аякже, йому цiлий четвертак дали! – i це вiдчуття було, мабуть, найкращим у свiтi. Фергюсон гордо марширував в кiнець зали, де пiд стiною мiж двома туалетами стояв цигарковий автомат. Пiдiйшовши до нього, малий ставав навшпиньки, кидав монетку в щiлину, смикав важiль пiд стовпчиком з цигаркових пачок, а потiм прислухався, як торохтiла пачка, вискочивши з громiздкоi машини й упавши на срiбну тацю пiд важелем. В тi часи цигарки коштували не двадцять п’ять центiв, а двадцять три, i кожна пачка випадала з машини у супроводi двох нещодавно вiдчеканених мiдних пеннi в целофановiй обгортцi. Мати Фергюсона завжди дозволяла йому залишити тi два пеннi собi, а допоки вона викурювала свою пiсляобiдню цигарку й допивала каву, вiн тримав iх на вiдкритiй долонi, вивчаючи карбований профiль чоловiка на лицевiй частинi обох монет. Авраам Лiнкольн. Або, як сказала колись його матiр, Чесний Ейб.

Окрiм маленькоi сiм’i Фергюсона та його батькiв, iснували iще двi сiм’i: сiм’я його батька та сiм’я його матерi, Фергюсони з Нью-Джерсi та Адлери з Нью-Йорку – велика родина з двома тiтками, двома дядьками, п’ятьма кузинами, i родина маленька – його дiд i бабця та тiтонька Мiлдред. До маленькоi родини iнколи приеднувалися його двоюрiдна бабуся Перл та його дорослi кузини-двiйнята, Беттi та Шарлотта. Дядько Лью мав тоненькi вусики i носив окуляри в дротянiй оправi, дядько Арнольд палив цигарки «Кемел» i мав рудувате волосся, тiтка Джоан була низенькою та опецькуватою, тiтка Мiллi – трохи вищою й дуже худою, а кузини здебiльшого iгнорували малого Фергюсона, бо були значно старшими за нього, окрiм Френсi, яка iнколи залишалася посидiти з ним коли його батьки ходили в кiно чи до когось у гостi. В родинi з Нью-Джерсi Френсi була однозначно його фавориткою. Вона малювала йому чудовi складнi рисунки замкiв та лицарiв на конях, дозволяла iсти стiльки ванiльного морозива, скiльки влiзе, розповiдала смiшнi жарти, була дуже гарненькою, з довгим волоссям, яке здавалося водночас i каштановим i рудуватим. Тiтонька Мiлдред також була гарненькою, але волосся мала бiляве, не таке, як у його матерi – темно-каштанове, i хоча його матiр i нагадувала постiйно йому, що Мiлдред – ii сестра, малий Фергюсон часто забував про це, бо дуже вже несхожими вони виглядали. Свого дiда вiн звав Папа, а бабусю – Нана. Папа курив цигарки «Честерфiльд» i був майже повнiстю лисим. Нана була товстуватою i дуже кумедно смiялася, наче в ротi у неi пташки щебетали. Малий охочiше бував у квартирi Адлерiв в Нью-Йорку, анiж в будинках Фергюсонiв у Юнiонi та Мейплвудi, не в останню чергу через те, що йому подобалося проiздити тунелем Холланда, бо пiд час подорожi пiдводною трубою, викладеною мiльйонами однакових квадратних кахлiв, у нього виникало дивне вiдчуття. І кожного разу, коли вiн здiйснював цю пiдводну подорож, йому було страшенно цiкаво: скiльки ж людей знадобилося для того, щоби виконати таку колосальну роботу? Квартира була меншою за будинки в Нью-Джерсi, але вона мала ту перевагу, що знаходилася високо нагорi, на шостому поверсi будiвлi, i Фергюсону нiколи не набридало дивитися з вiкна вiтальнi на потiк машин, що линув Майданом Колумба, а на День подяки з’являлася додаткова перевага: можливiсть спостерiгати, як пiд вiкном проходив щорiчний святковий парад з гiгантською повiтряною кулею у виглядi Мiккi-Мауса, котра пропливала майже напроти його обличчя. Іще одною доброю обставиною подорожi до Нью-Йорку були подарунки, якi вiн завжди отримував по приiздi: цукерки в коробочках вiд бабусi, книги та платiвки вiд тiтоньки Мiлдред, а також всiлякi цiкавинки вiд дiдуся: лiтачки з коркового дерева, гра пiд назвою «Парчiзi» (iще одне чудове слово), колоди гральних карт, магiчнi трюки, червоний ковбойський капелюх, а також двiйко шестизарядних револьверiв у справжнiх шкiряних кобурах. Будинки в Нью-Джерсi таких розваг забезпечити не могли, тому малий Фергюсон дiйшов висновку, що краще бувати в Нью-Йорку. Коли вiн спитав матiр, чом би iм не жити там увесь час, та широко посмiхнулася й сказала: «А ти у татка запитай». Коли ж вiн запитав у татка, то вiдповiв: «А ти спитай у мами». Мабуть, iснували такi запитання, на якi вiдповiдей не iснувало.

Йому хотiлося мати брата, бажано старшого, але оскiльки можливостi такоi бiльше не було, вiн згоден був i на молодшого брата, а якщо не брата, то хоча б сестричку, нехай i молодшу. Бо часто вiн почувався самотньо, оскiльки нi з ким було анi пограти, анi поговорити, а з досвiду вiн вже знав, що кожна дитина мала сестру або брата, або декiлька братiв та сестер, i тому вiн, наскiльки йому було вiдомо, залишався единим винятком до цього правила в усьому свiтi. У Френсi був Джек i Руф, у Алiси був Ендрю, а в Ендрю – Алiса, його приятель, сусiд Бобi, мав брата й двох сестер, i навiть його батьки свое дитинство провели в компанii iнших дiтей: його батько мав двох братiв, а матiр – сестру, тому було вкрай несправедливо, що усiх мiльярдiв людей на землi йому одному доводилося проводити свое життя на самотi. Малий Фергюсон достеменно не знав, звiдки беруться дiти, але вже встиг отримати таке-сяке уявлення, що зароджуються вони в тiлах своiх матерiв. Отже, якщо матерi вiдiгравали у цьому процесi основну роль, то йому доведеться поговорити зi своею матiнкою, аби змiнити його статус з единоi дитина на братика. Наступного ранку вiн пiдняв це питання й напрямки спитав матiр, чи не могла б вона, коли буде ii ласка, приступити до виробництва iще одноi дитини – для нього. Мати на кiлька секунд завмерла, а потiм стала навколiшки, зазирнула йому у вiчi й почала гладити йому голову. Як дивно, подумав вiн, зовсiм не те, що вiн очiкував, а у матерi на якусь хвилю на обличчi з’явився сумний вираз, такий сумний, що Фергюсон вiдразу ж пожалкував про свое запитання. Ой, Арчi, сказала вона. Я розумiю, що тобi хочеться братика чи сестричку, i я й не проти народити iх тобi, але, схоже, бiльше дiтей у мене не буде, бо менi не можна бiльше мати дiтей. Менi стало жаль тебе, коли лiкар сказав менi про це, але потiм я подумала: може, це не так вже й погано. А знаеш, чому? (Фергюсон похитав головою). А тому, що я люблю свого малого Арчi так сильно, що вже не змогла б полюбити другу дитину, вiддавши тобi всю свою любов.

Це – не тимчасова проблема, здогадався вiн, а проблема назавжди. Не буде в нього анi братiв, анi сестер. Оскiльки такий нестерпний стан справ страшенно вразив малого Фергюсона, вiн винайшов компенсацiю, вигадавши собi уявного брата. Може, то був акт вiдчаю, але щось все одно було кращим за нiщо, i хоча вiн не мав змоги анi помацати оте щось, анi побачити, анi понюхати, iншого вибору вiн не мав. Свого брата вiн назвав Джоном. Оскiльки законiв реальностi для нього вже не iснувало, Джон виявився старшим за нього на чотири роки, а це означало, що був вiн вищим, дужчим та кмiтливiшим за Фергюсона, зовсiм не таким, як Бобi Джордж з iхньоi вулицi, опецькуватий кремезний Бобi, який дихав ротом, бо його нiс був завжди забитий зеленими шмарклями. Джон вмiв читати й писати i був вправним гравцем у бейсбол та футбол. Фергюсон намагався нiколи не розмовляти з ним уголос у присутностi iнших людей, бо Джон був його таемницею, i вiн хотiв, щоби про нього нiхто не знав, навiть батько з матiр’ю. Проколовся вiн лише одного разу, але все скiнчилося нормально, бо прокол стався тодi, коли з ним була Френсi. Того вечора вона прийшла подоглядати за ним, а коли вийшла у двiр, то почула, як вiн розповiдав Джону про коника, котрого йому хотiлося отримати на день народження, i спитала, з ким вiн там розмовляе. Френсi так сильно подобалася Фергюсону, що вiн розповiв iй правду. Вiн боявся, що вона насмiхатиметься над ним, але Френсi просто кивнула, неначе схвалюючи саме поняття уявних братiв, i тому Фергюсон дозволив i iй розмовляти з Джоном. І багато мiсяцiв вiдтодi кожного разу, коли вiн зустрiчався з Френсi, вона спершу здоровкалася з ним своiм звичайним голосом, а потiм нахилялася i шепотiла йому на вухо: «Привiт, Джоне». Малому Фергюсону iще не виповнилося й п’яти рокiв, але вiн вже розумiв, що свiт складався iз двох сфер – видимоi й невидимоi, i те, що вiн не бачив, iнколи було бiльше реальним, анiж те, що вiн бачив.

А найцiкавiшими мiсцями, де малий любив бувати, був офiс його дiда в Нью-Йорку та унiвермаг його батька в Ньюарку. Офiс розташовувався за Захiднiй П’ятдесят сьомiй вулицi, лише за один квартал вiд помешкання дiдуся й бабусi, i найкращим в тому офiсi було те, що вiн знаходився на одинадцятому поверсi, навiть вище, анiж квартира, завдяки чому дивитися там з вiкна було iще цiкавiше, нiж з вiкна квартири на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi, бо його погляд мав змогу подорожувати значно глибше в оточуючу мiсцевiсть i бачити значно бiльше споруд, не кажучи про майже увесь Центральний Парк. Авто й таксi на вулицях внизу здавалися такими маленькими, що нагадували тi iграшковi машинки, якими вiн грався вдома. Іще одною цiкавинкою офiсу були великi робочi столи, на яких стояли друкарськi машинки та арифмометри. Звук друкарських машинок iнколи нагадував малому музику, особливо коли наприкiнцi рядка дзвякав дзвiночок, а iще вiн нагадував йому сильний дощ, який барабанив по даху будинку в Монклерi, а також шум камiнця, кинутого в скляне вiкно. Секретаркою його дiда була кiстлява жiнка на iм’я Дорiс з чорними волосинками на передплiччях, вiд якоi йшов запах м’ятних льодяникiв, але малому подобалося, що вона називала його «маленький пан» i давала йому подрукувати на машинцi, яку величала «Сер Ундервуд»[2 - Назва фiрми, яка випускала однойменнi друкарськi машинки. – Прим. пер.]. Вiн уже почав засвоювати лiтери, i йому було приемно мати змогу натискати пальцями клавiшi того важкого iнструменту й друкувати, наприклад, цiлий рядок лiтери «а» або «у», коли ж Дора була не надто зайнята, то Фергюсон прохав ii допомогти йому надрукувати його iм’я. Магазин в Ньюарку був значно просторiшим за офiс, i в ньому було бiльше всякоi всячини, а не лише друкарська машинка та три арифмометри в тильнiй кiмнатi: там виднiлися цiлi ряди маленьких пристроiв та великих побутових приладiв, а на другому поверсi був цiлий зал з лiжками, столами та стiльцями, з незлiченними лiжками, столами та стiльцями. Фергюсону не можна було мацати iх, але коли його батько чи дядьки не бачили, або стояли, повернувшись до нього спиною, то малий крадькома вiдчиняв холодильник, щоби понюхати всерединi його специфiчний запах, або видряпувався на лiжко, щоби перевiрити пружнiсть його матрацу, а коли його iнколи ловили за цим заняттям, то нiхто особливо не гнiвався, окрiм дядька Арнольда, який напускався на нього й буркотливо напучував: «Руки геть вiд товару, синку!» Малому не подобалося, коли з ним розмовляли таким тоном, а особливо йому не сподобалося, коли якось в суботу дядько дав йому запотиличника, бо був той запотиличник таким болючим, що вiн аж розплакався. Але пiдслухавши одного разу, як матiр сказала батьку, що дядько Арнольд – телепень, вiн перестав його боятися. У всякому разi, лiжка та холодильники нiколи не привертали його уваги надовго, бо були в магазинi iще такi цiкавi штуки, як телевiзори, нещодавно виробленi «Фiлко» та «Емерсони», якi панували над всiею рештою виставленого на огляд товару: з лiвого боку парадного входу пiд стiною стояли один бiля одного вiд дванадцяти до п’ятнадцяти моделей, бiльшiсть з них – увiмкненi, але з вимкненим звуком, i не було для малого Фергюсона цiкавiшого заняття, як переключити канали на телевiзорах так, щоби всi сiм рiзних програм транслювалися одночасно. В результатi виникав безумний вир хаосу: на першому екранi мультик, на другому – вестерн, на третьому – мильна опера, на четвертому – церковна служба, на п’ятому – рекламний ролик, на шостому – новини, а на сьомому – футбольний матч. Малий бiгав вiд одного екрану до iншого, потiм обертався на мiсцi, аж поки в нього в головi не макiтрилося; при цьому вiн поволi вiддалявся вiд екранiв так, що коли зупинявся, то опинявся в положеннi, звiдки було видно всi сiм програм, а коли вiн бачив стiльки рiзних подiй, що вiдбувалися одночасно, то це завжди смiшило його. Це було смiшно, дуже смiшно, i батько дозволяв йому отак розважатися, бо також вважав, що це дуже смiшно.

Але бiльшiсть часу його батьковi було не до смiху. Вiн подовгу працював шiсть днiв на тиждень, особливо подовгу – по середах та п’ятницях, коли магазин закривався аж о дев’ятiй вечора, а в недiлю вiн вiдсипався до десятоi чи десятоi тридцять ранку, а вдень грав у тенiс. Найулюбленiшим батьковим наказом було: «Слухайся матiр». А найулюбленiшим питанням було таке: «Ти був хорошим хлопчиком?» Фергюсон намагався бути гарним хлопчиком i слухався свою матiр, хоча iнколи не справлявся зi своiм обов’язком i забував бути хорошим хлопчиком та слухатися матiнку, але позитивною стороною цих невдач було те, що батько, схоже, нiколи iх не помiчав. Мабуть, вiн був надто зайнятий, щоби помiчати, але Фергюсон був вдячний йому за це, бо матiр рiдко карала його, навiть коли вiн забувався бути хорошим та слухняним, а через те, що батько нiколи не горлав на нього так, як iнколи волала на своiх дiтей тiтка Мiллi, i нiколи не давав запотиличникiв, як це iнколи робив дядько Арнольд, лупцюючи кузена Джека, малий Фергюсон дiйшов висновку, що iхня галузка родинного дерева Фергюсонiв була найкращою, хоча й найменшою. Однак бували випадки, коли батько його смiшив, а через те, що вони траплялися вкрай нечасто, Фергюсон смiявся iще сильнiше, анiж мiг би смiятися тодi, коли б цi випадки траплялися частiше. Одна з смiшинок полягала в тiм, що його пiдкидали в повiтря, а завдяки тому, що його батько був таким дужим i мав такi твердi й випуклi м’язи, Фергюсон пiдлiтав майже пiд стелю, коли вони були в помешканнi, та iще вище, коли вони були надворi. Жодного разу не спало йому на думку, що батько може його впустити, i тому вiн почувався достатньо у безпецi, щоби розкривати рота якомога ширше i, набравши повнi легенi повiтря, наповняти околицю своiм гучним смiхом. Іще одною смiшинкою було дивитися, як батько жонглюе на кухнi апельсинами, а третьою – чути, як вiн пукае. І не тому, що пуки е смiшними самi по собi, а тому, що кожного разу, коли батько пукав, вiн приказував: «Ой, Хоппi вискочив!», маючи на увазi Хопалонга Кессiдi, телевiзiйного ковбоя, який так подобався малому Фергюсону. Чому батько так казав кожного разу, коли вiдпускав пук, було одною з найбiльших свiтових таемниць, але Фергюсону все одно це подобалося i вiн завжди смiявся, коли батько промовляв цi слова. Бо це ж так смiшно й оригiнально: перетворити пук на ковбоя, якого звали Хопалонг Кессiдi.

Невдовзi пiсля п’ятого дня народження Фергюсона його тiтка Мiлдред вийшла замiж за Генрi Росса, високого лисiючого чоловiка, який працював у коледжi викладачем, як i Мiлдред; вiн закiнчив факультет англiйськоi лiтератури на чотири роки ранiше за неi й тепер викладав у коледжi пiд назвою Вассар. Новий дядько Фергюсона палив цигарки «Пел-Мел» (легкi – це так дивовижно!) та мав вигляд надзвичайно нервозний, i, мабуть, саме тому викурював за вечiр стiльки цигарок, скiльки його дружина викурювала за цiлий день, але найбiльше малого Фергюсона заiнтригувало те, що чоловiк Мiлдред говорив так швидко i такими довгими й заплутаними словами, що можна було розiбрати лише незначну частку того, що вiн говорив. Одначе вiн справив на Фергюсона враження добросердого чолов’яги з веселим басовитим смiхом та iскринкою в очах; йому було цiлком очевидно, що його матiр тiшилася з вибору Мiлдред, бо нiколи не говорила про дядька Генрi, не вживаючи при цьому слова «обдарований», i регулярно повторювала, що вiн нагадував iй якогось чоловiка на iм’я Рекс Гаррiсон. Фергюсон сподiвався, що його дядько з тiткою енергiйно вiзьмуться за роботу у дитячому вiддiлi й швидко витворять для нього маленького двоюрiдного братика чи сестру. Ось що бувае, коли мрiеш про уявного брата, тож, можливо, кузен чи кузина вiд Адлерiв зможе обернутися на майже брата або, у крайньому випадку, на майже сестру. Кiлька мiсяцiв вiн вичiкував на оголошення, кожного ранку ждав, що матiр увiйде до нього в кiмнату й скаже йому, що тiтонька Мiлдред збираеться народити дитину, але натомiсть сталося несподiване лихо, яке перевернуло всi ретельно розробленi плани малого Фергюсона. Його тiтка з дядьком перебиралися до Берклi в Калiфорнiю. Там вони збиралися викладати i жити i нiколи бiльше не повертатися, а це означало, що навiть якщо вони й народять йому кузена, то вiн нiколи не зможе стати йому майже-братом, оскiльки брати та майже-брати мають жити поруч, бажано в тому ж самому будинку. Коли матiнка взяла мапу Сполучених Штатiв i показала йому, де знаходиться Калiфорнiя, то малий Фергюсон так розчарувався, що гепнув кулачком по Огайо, Канзасу, Ютi та всiх iнших штатах, розташованих мiж Нью-Джерсi та Тихим океаном. Аж три тисячi миль. Неймовiрна вiдстань. Так далеко, наче в iншiй краiнi, в iншому свiтi.

То був один з найпотужнiших спогадiв його дитинства: поiздка до аеропорту в зеленому «шевроле» з матiнкою та тiтонькою Мiлдред того дня, коли тiтонька Мiлдред вирушила до Калiфорнii. Дядько Генрi полетiв туди двома тижнями ранiше, тому того спекотного й паркого дня з ними залишалася тiльки тiтка Мiлдред. Фергюсон сидiв на задньому сидiннi в шортах, з потилицею, мокрою вiд поту, з голими ногами, прилиплими до сидiння з штучноi шкiри, i хоча вiн вперше був в аеропорту, вперше бачив зблизька лiтаки i мав змогу смакувати велич та красу цих машин, той ранок залишився в його пам’ятi завдяки двом жiнкам – його матерi та його сестрi. Одна з них була темноволосою, а друга – бiлявою, одна з довгим волоссям, а друга – з коротким, такi рiзнi, що доводилося подовгу вдивлятися в iхнi обличчя, аби переконатися, що iх народили однi й тi ж самi батьки. Його матiр, така емоцiйна й доброзичлива, завжди торкалася його й обнiмала, i Мiлдред, така стримана й вiдсторонена, яка рiдко торкалася кого-небудь, однак ось вони стоять разом бiля виходу на рейс авiакомпанii «Пан-Ам» до Сан-Франциско, а коли через гучномовець оголосили номер рейсу i настав час прощатися, раптом обидвi, наче за нечутним сигналом, розплакалися, сльози каскадом полилися з iхнiх очей i закапали на долiвку, вони стиснули одна одну в обiймах, одночасно плачучи й обнiмаючись. Мати нiколи ранiше не плакала перед ним, а допоки вiн це не побачив на власнi очi, вiн би нiколи не повiрив, що Мiлдред також вмiе плакати. Але ось вони плачуть перед ним i прощаються, розумiючи обидвi, що минуть мiсяцi чи навiть роки, перш нiж вони побачаться знов, i малий Фергюсон спостерiгав за ними знизу зi свого п’ятирiчного тiла, поглядаючи то на матiр, то на тiтку, ошелешений виливом емоцiй, i ця картина запливла в такий глибокий закуток його свiдомостi, що залишилася в його пам’ятi назавжди.

В листопадi наступного року, два мiсяцi потому, як Фергюсон пiшов до першого класу, його матiр вiдкрила фотографiчну студiю в центрi Монклера. Вивiска над парадним входом гласила: «Фотостудiя Роузленд», i життя родини Фергюсонiв раптом набуло нового, прискореного ритму, починаючи з щоденного ранкового сум’яття, коли одного з них треба було вчасно вiдрядити до школи, а решту двох – кожного у власному авто – на роботу. Тепер, коли його матiр не бувала вдома п’ятеро днiв на тиждень (з вiвторка по суботу включно), з’явилася жiнка на iм’я Кессi, яка займалася господарством, прибирала й застеляла лiжка, купувала харчi, а iнколи навiть готувала малому Фергюсону вечерю, коли його батьки допiзна затримувалися на роботi. Тепер вiн менше бачився з матiр’ю, але рiч була в тiм, що вiн вже й менше ii потребував. Зрештою, Фергюсон вже сам зашнуровував черевики, а коли йому хотiлося на комусь одружитися, то вiн, зазвичай, вагався мiж двома потенцiйними кандидатками: Кетi Голд, невисокою дiвчиною з блакитними очима та довгим бiлявим хвостиком-«понi» на головi, та Марджi Фiтцпатрiк, височенною рудоволосою красунею – такою дужою й безстрашною, що вона могла пiдняти над землею двох хлопцiв одночасно.

Першим, хто сiв фотографуватися на портрет в студii «Роузленд», був син власницi. Мати фотографувала Фергюсона стiльки, скiльки вiн себе пам’ятав, але тi першi фото були просто знiмками, зробленими маленьким i легким переносним фотоапаратом, тодi як студiйна камера була значно бiльшою, i ii треба було монтувати на триногiй пiдставцi пiд назвою штатив. Йому сподобалося слово «штатив», бо воно нагадало йому смачний сушений фрукт чорносли?в. Його вразило також, як ретельно матiр налаштовувала лампи, перш нiж робити знiмки, а це свiдчило, що те, чим вона займалася, було пiд повним ii контролем. Коли Фергюсон побачив, як вправно й спокiйно вона працюе, то у нього виникло до неi якесь дивне тепле почуття. Раптом вона стала не просто матiр’ю, а людиною, яка виконуе в цьому свiтi важливу роботу. Для зйомки вона вдягнула його у гарне вбрання, а гарне вбрання означало твiдову спортивну куртку та бiлу сорочку з широким комiрцем без верхнього гудзика, а оскiльки Фергюсону було цiкаво й приемно сидiти й чекати, поки матiр вибирала потрiбний ракурс, йому було легко посмiхатися тодi, коли вона його про це просила. Того дня з матiнкою була ii подруга з Бруклiна, Ненсi Соломон, яка була колись Ненсi Файн, а тепер мешкала в передмiстi Вест-Ориндж, кумедна Ненсi з неправильними переднiми зубами як у кролика i двома маленькими хлопцями, вона була близькою приятелькою його матерi, а отже – людиною, яку малий Фергюсон знав усе свое життя. Матiр пояснила йому, що пiсля проявлення фотографiй одна з них буде збiльшена до великого розмiру й перенесена на полотно, яке Ненсi потiм розфарбуе, перетворивши таким чином фото на олiйний портрет. Це мала бути одна з послуг, яку студiя «Роузленд» збиралася запропонувати своiм клiентам: не лише чорно-бiлi портрети, а й портрети олiйнi. Фергюсону було важко уявити, як це буде робитися, але вiн здогадувався, що Ненсi треба бути неабиякою художницею, щоби впоратися з такою важкою трансформацiею. Через два тижнi в суботу вони з матiр’ю вийшли з дому о восьмiй ранку й поiхали в центр Монклеру. Вулиця була майже безлюдною, а це означало наявнiсть вiльного мiсця для парковки прямо перед студiею «Роузленд», але за двадцять-тридцять ярдiв до зупинки матiр сказала Фергюсону заплющити очi. Вiн хотiв був спитати у неi навiщо, але щойно вiн розкрив рота, як вона наказала йому: «Жодних запитань, Арчi». Тож вiн заплющив очi, а коли вони зупинилися бiля входу до студii, вона допомогла йому вибратися з авто й пiдвела туди, куди iй треба було. Гаразд, сказала вона, тепер можеш розплющити очi. Фергюсон розплющив очi й побачив, що стоiть перед вiтриною новоi студii його матерi, а у вiтринi – два його великих зображення, кожне близько двадцяти чотирьох дюймiв на тридцять шiсть завбiльшки, одне – чорно-бiле, а друге – його точна кольорова копiя: зi свiтло-жовтим волоссям, сiро-зеленими очима, а коричнева куртка в чорну цяточку виглядала майже як справжня. Робота, яку виконала Ненсi своiм пензлем, була такою чiткою, такою бездоганною, що Фергюсону важко було сказати, що вiн перед собою бачить: фотографiю чи картину. Минуло кiлька тижнiв, i тепер, коли портрети були виставленi у вiтринi на постiйнiй основi, його почали впiзнавати стороннi люди. Вони зупиняли його на вулицi й питали, чи вiн, бува, не той самий хлопчик з вiтрини фотостудii «Роузленд». Фергюсон став найвiдомiшим шестилiтнiм мешканцем в Монклерi, рекламним хлопчиком материноi студii, свого роду легендою.

29 вересня 1954 року Фергюсон не пiшов до школи. У нього була висока температура, 38,6 градуса за Цельсiем, i всю попередню нiч вiн провiв, блюючи в алюмiнiеву миску, яку матiр поставила на пiдлогу бiля його лiжка. Йдучи вранцi на роботу, вона наказала йому не знiмати пiжами i якомога бiльше спати. Якщо ж йому не спатиметься, то вiн мав залишатися в лiжку й читати своi улюбленi комiкси, а йдучи до туалету – вдягати капцi, щоби не ступати босими ногами по долiвцi. Однак на першу годину дня температура у нього впала до 37,2 градуси, i вiн вiдчув себе досить добре, щоби спуститися вниз i попросити Кессi дати йому що-небудь поiсти. Вона приготувала йому яечню з грiнкою, якi вiн проковтнув без негативних наслiдкiв для свого шлунку, а потiм, замiсть пiднятися нагору й повернутися до лiжка, малий поплентався до маленькоi кiмнати бiля кухнi, яку його батьки називали то «лiгвом», то «вiтальнею», i увiмкнув телевiзор. Кессi пiшла слiдом за ним, сiла на диван i сказала, що за кiлька хвилин почнеться перша гра Свiтовоi серii Головноi лiги бейсболу. Отже, Свiтова серiя. Фергюсон знав, що це таке, але iще нiколи не бачив жодноi гри Свiтовоi серii, лише одну чи двi гри групового турнiру. І не тому, що вiн не любив бейсбол, в який йому насправдi дуже подобалося грати, а просто тому, що вiн завжди грався з друзями надворi, коли транслювалися матчi, а коли починалися вечiрнi iгри, то його на той час вже вкладали спати. Вiн знав iмена декотрих основних гравцiв – Вiльямса, Музiала, Феллера, Робiнсона i Берра, – але не слiдкував за жодною конкретною командою, не читав спортивних сторiнок газет Newark Star-Ledger або Newark Evening News, i поняття зеленого не мав, що то таке – бути спортивним болiльником. На вiдмiну вiд нього, тридцятивосьмирiчна Кессi Бертон була палкою прихильницею команди Brooklyn Dodgers, головним чином тому, що в нiй пiд номером 42 грав другим захисником Джекi Робiнсон, якого вона завжди називала «брат Джекi». Вiн був першим темношкiрим гравцем, якому випало грати в унiформi головноi лiги, про що Фергюсон дiзнався вiд своеi матерi та Кессi, але Кессi бiльше зналася на цiй темi, бо й сама була темношкiрою жiнкою, яка першi вiсiмнадцять рокiв свого життя провела в Джорджii й розмовляла з сильним пiвденним акцентом, який Фергюсону видавався химерним i водночас прекрасним, таким томним в своiй музикальностi, що йому нiколи не набридало слухати, як говорить Кессi. Вона сказала йому, що цього року Бруклiнськi Доджери не беруть участi в Свiтовiй серii, бо iх вибили з боротьби Гiганти, але Гiганти й самi були мiсцевою командою, тому вона болiла за них, сподiваючись на iхню перемогу в Серii. Вона сказала, що в цiй командi е декiлька хороших темношкiрих гравцiв (Кессi вжила саме це слово – темношкiрий), хоча матiр Фергюсона наказала йому вживати слово негр, коли йшлося про людей з чорною або коричневою шкiрою. Дивно, подумав малий, що самi негри кажуть не негри, а темношкiрi, i це вкотре довело той факт, що свiт – штука складна й заплутана. Але, незважаючи на присутнiсть у складi Гiгантiв таких гравцiв, як Вiллi Мейс, Хенк Томпсон та Монте Ірвiнг, нiхто не давав iм жодного шансу в протистояннi з Клiвлендськими Індiанцями, якi встановили рекорд з максимальноi кiлькостi перемог для команд Американськоi лiги. А ми iще побачимо, хто виграе, сказала Кессi, не бажаючи зважати на прогнози знавцiв, i вони з Фергюсоном повсiдалися дивитися трансляцiю зi стадiону Поло Граундз. Матч почався невдало для Гiгантiв, коли Клiвлендцi взяли два очки в верхнiй частинi першого iнiнгу, але Гiганти вiдiгралися на пробiжках в нижнiй частинi третього iнiнгу, пiсля чого гра перейшла у жорстке напружене протистояння (Меглi проти Лемона), коли нiчого рiшучого не вiдбувалося i все залежало вiд одного-единого виходу на биту, який пiдвищуе значущiсть i драматизм кожноi подачi у мiру того, як гра добiгае кiнця. Чотири iнiнги поспiль гра йшла на рiвних, але раптом у верхнiй частинi восьмого iнiнгу Індiанцi виставили на базу двох ранерiв. На поле вийшов Вiк Верц, бетер-шульга з потужним ударом. Вiн врiзав по м’ячу, який подав пiтчер Гiгантiв Дон Лiддл, вiдбивши його далеко до центру поля, так далеко, що Фергюсону здалося, наче це буде гарантований хоум-ран, але вiн тодi був iще новачком у бейсболi i не знав, що стадiон Поло Граундз мав химерну конфiгурацiю iгрового поля, яке мало найширшу центральну частину серед усiх бейсбольних стадiонiв – 483 фути вiд основноi бази i до паркану, а це означало, що високому м’ячу, посланому Верцом, м’ячу, який деiнде гарантовано став би хоум-раном, не судилося долетiти до трибун, хоча все одно то був вражаюче сильний удар. Здавалося, вiн неодмiнно пропливе над головою центрального приймаючого гравця Гiгантiв i поскаче по полю аж до межi, чого було б достатньо для потрiйного, а, може, навiть i внутрiшнього хоум-рану, i що могло б дати Індiанцям можливiсть заробити два, а то й три очки. Та раптом Фергюсон побачив те, що пiшло всупереч всiм законам фiзики – то був подвиг спортивноi доблестi, який затьмарив всi людськi досягнення, якi йому доводилося спостерiгати протягом свого короткого життя: то Вiллi Мейс побiг за м’ячем спиною до внутрiшнього поля майданчика, побiг так, як Фергюсону нiколи не доводилося бачити ранiше – вiн рвонув щосили тоi ж митi, коли м’яч вiдскочив вiд бити Верца, неначе звук удару м’яча об дерево точно вказав йому, де той м’яч мае приземлитися. Не пiднiмаючи голови й не дивлячись по боках, Вiллi Мейс по-спринтерськи помчав туди, де мав упасти м’яч, так, неначе пiд час його польоту добре знав, де вiн приземлиться, навiть не дивлячись на нього, неначе вiн мав на потилицi очi. Коли ж м’яч сягнув вершини своеi траекторii i почав падати в точку на вiдстанi близько 440 футiв вiд основноi бази, Вiллi Мейс виставив перед собою руки, i м’яч, скотившись його лiвим передплiччям, опинився в кишенi його розкритоi бейсбольноi рукавицi. В ту мить, коли Мейс спiймав м’яча, Кессi зiскочила з дивану i зверещала: «Вау! Вау! Вау!» Але сталося дещо бiльше, анiж просто вдалий прийом, бо тоi митi, коли гравцi у базi побачили, як м’яч вiдскочив вiд бити Верца, вони кинулися бiгти, i бiгли вони з упевненiстю в тiм, що зароблять очки, бо жоден центральний приймаючий гравець нi за що не змiг би спiймати такого м’яча. Щойно Мейс спiймав м’яча, вiн крутнувся на п’ятах i кинув його до внутрiшнього поля, кинув з такою неймовiрною силою, що пiсля кидка з нього злетiла кепка, а сам вiн упав додолу. В аутi опинився не лише Верц, а й провiдний ранер, який був позбавлений можливостi вцiлити по високо посланому м’ячу. Рахунок i досi був нiчийним. Здавалося, що Гiганти ось-ось переможуть в нижнiй частинi восьмого або дев’ятого iнiнгу, але вони не змогли. Гра перейшла в додатковi iнiнги. Марв Грiссом, новий подаючий гравець Гiгантiв не дав Індiанцям заробити очок у верхнiй частинi десятого iнiнгу, пiсля чого тренер Гiгантiв в нижнiй частинi iнiнгу вивiв на поле двох свiжих гравцiв, одним з яких був Дастi Родс в ролi подаючого. Яке красиве iм’я, подумав Фергюсон – Дастi Родс, – хоча це було все одно, що назвати когось Мокрим Тротуаром чи Заснiженою Вулицею. Коли Кессi побачила, що бровастий почав розминатися, вона сказала: «Поглянь-но на отого старого блiдолицього бевзя з щетиною на пiдборiддi. Якщо вiн не п’яний, Арчi, то я – королева Англii». П’яний чи нi, але того дня окомiр Родса був у чудовiй формi, i через якусь дещицю секунди пiсля того, як втомлений Боб Лемон не надто сильно послав м’яч над серединою пластини, Родс кинувся на нього i спiймав над межею правого поля. Гру завершено. Гiганти перемогли Індiанцiв з рахунком 5:2. Кессi радiсно загукала. Радiсно загукав Фергюсон. Вони обнiмалися, пiдстрибували, танцювали по кiмнатi, i вiдтодi бейсбол став улюбленою грою Фергюсона.

Гiганти впевнено перемогли Індiанцiв у другiй, третiй та четвертiй iграх. Для семирiчного Фергюсона то стало справжнiсiньким чудом, але найбiльше радостi результати Свiтовоi серii 1954 року принесли дядьковi Лью. Старший брат його батька роками страждав вiд примх мiнливоi долi азартного гравця, програючи частiше, нiж виграючи, але виграючи якраз достатньо, щоби триматися на поверхнi. Всi розумники завбачливо поставили грошi на Клiвлендських Індiанцiв, тож вiн мав би керуватися груповим iнстинктом i зробити так, як зробили всi, але Гiганти були його улюбленою командою, за яку вiн вболiвав iще з двадцятих рокiв i пiд час вдалих сезонiв, i пiд час невдалих. Тому вiн вирiшив проiгнорувати несприятливий прогноз i зробити ставку, керуючись власним серцем, а не розумом. Вiн не лише поставив на завiдомих невдах, а й передрiк iм чотири перемоги поспiль. То була ставка настiльки смiховинна й нереальна, що його букмекер дав йому шанси триста до одного, а це означало, що, вклавши скромну суму в двiстi доларiв, стиляга Лью Фергюсон зiрвав джек-пот в шiстдесят тисяч доларiв завбiльшки, що в тi роки було величезною сумою, справжнiсiньким статком. Здобич була такою видовищною i такою приголомшливою у своiх наслiдках, що дядько Лью та тiтка Мiллi запросили всiх до свого помешкання на гулянку – помпезне святкування з шампанським, омарами та товстими ресторанними бiфштексами, на якому Мiллi виставила напоказ свою нову норкову шубу i катала гостей довкола кварталу в новому бiлому «кадилацi», який придбав собi Лью. Фергюсон того дня був не в формi (Френсi на гулянцi не було, у нього болiв живiт, а iншi його двоюрiднi брати та сестри з ним майже не розмовляли), але все одно вiн виснував, що всiм решта було дуже весело. Однак коли святкування скiнчилося, i малий з батьками iхав додому в голубому авто, вiн дуже здивувався, коли матiр почала гудити дядька Лью перед батьком. Не все, що вона говорила, було йому зрозумiлим, але гнiв у ii голосi був незвично сильним, то був гiркий лемент, який, схоже, мав якийсь стосунок до того, що дядько був винен батьку грошi, тому як вiн смiв розщедрюватися на «кадилак» та норковi шуби, не повернувши батьку боргу. Спершу батько сприймав це спокiйно, а потiм сталося те, чого не було нiколи ранiше: вiн пiдвищив голос i раптом мало не загавкав на матiр, мовляв, замовкни, нiчого вiн менi не винен i взагалi – то його грошi i вiн вiльний робити з ними все, що йому, чорт забирай, заманеться. Фергюсон вже чув ранiше, як його батьки iнколи сперечалися (iхнi голоси проникали до нього крiзь стiнку iхньоi спальнi), але свiдком такоi сильноi сварки вiн став вперше, а оскiльки це було вперше, то вiн вiдчув, що у свiтi щось фундаментальним чином змiнилося.

Наступного року, щойно пiсля Дня подяки, складське примiщення його батька дощенту вичистили якiсь нiчнi грабiжники. Той склад був одноповерховою блочною спорудою з шлакобетону, розташованою якраз за магазином «Домашнiй Свiт Трьох Братiв», за всi роки Фергюсон бував там декiлька разiв. То було сире примiщення з численними рядами картонних ящикiв з телевiзорами, холодильниками, пральними машинами та iншими товарами, що iх брати продавали у своему магазинi. Те, що стояло на вiтринi, слугувало для приваблення покупцiв, а коли ж хтось висловлював бажання придбати якийсь товар, то його привозив зi складу чоловiк на iм’я Ед, кремезний дядько з витатуюваною на правому передплiччi русалкою, який пiд час вiйни служив на авiаносцi. Якщо то було щось маленьке на кшталт тостера, лампи, чи кавоварки, Ед вiддавав його покупцевi, i той вiдвозив товар додому у власному авто, але коли то було щось велике, типу пральноi машини чи холодильника, то Ед з iншим кремезним ветераном на iм’я Фiл вантажили товар у спецiальний пiкап i вiдвозили його клiенту додому. Отак вели бiзнес у «Домашньому Свiтi», i Фергюсон, вже знайомий з цiею системою, був достатньо дорослим, аби розумiти, що склад являв собою серце всього пiдприемства. Тож коли вранцi у недiлю пiсля Дня Подяки мати розбудила його i сказала, що склад пограбували, малий враз збагнув всю моторошну значущiсть цього злочину. Порожнiй склад означав вiдсутнiсть бiзнесу; вiдсутнiсть бiзнесу означала вiдсутнiсть грошей, вiдсутнiсть грошей означала бiду: Притулок для бiдних! Голод! Смерть! Матiр зазначила однак, що ситуацiя не була настiльки безнадiйною, бо всi товари були застрахованими, але все одно це був сильний удар, особливо напередоднi рiздвяного сезону покупок, а оскiльки страхова компанiя спроможеться виплатити кошти через кiлька тижнiв, а то й мiсяцiв, то унiвермаг не зможе вижити без термiнового банкiвського кредиту. Тим часом, сказала вона, його батько свiдчив у полiцii Ньюарку, а завдяки тому, що кожен товар мав серiйний номер, то зберiгався шанс, маленький шанс, що грабiжникiв все ж таки вислiдять i спiймають.

Пройшов час, грабiжникiв не спiймали, але його батьку вдалося взяти в банку позику, а це означало, що родинi Фергюсонiв вдалося уникнути ганьби – перебратися до притулку для бiдних. Життя тривало так само, як протягом останнiх кiлькох рокiв, але Фергюсон вiдчув у домi нову атмосферу: у повiтрi довкола нього зависло щось зловiсне й похмуре. Не вiдразу вдалося йому виявити причину такого барометричного зсуву, але споглядаючи матiр i батька кожного разу, коли вiн був з ними двома або поодинцi, малий виснував, що його мати залишилася, в основному, такою ж, як i була – i досi розповiдала багацько iсторiй про свою роботу в студii, i досi видавала свою щоденну норму посмiшок та жартiв, i досi, розмовляючи з ним, дивилася йому прямо у вiчi, i досi залюбки грала в настiльний тенiс на утепленому задньому ганку, i досi уважно вислуховувала його кожного разу, коли вiн приходив до неi зi своiми проблемами. Хто змiнився, так це батько, його й без того неговiркий батько, який тепер майже зовсiм не розмовляв за столом пiд час снiданку, який мав вiдсторонений вигляд, наче його думки були деiнде, зосередженi на чомусь моторошному й таемничому, про що вiн нi з ким не хотiв говорити. Десь на початку нового 1956 року Фергюсон набрався мужностi й спитав у матерi, що було не так, аби та пояснила, чому його батько виглядае таким сумним та вiдстороненим. Грабунок, вiдповiла матiр. Отой грабунок його буквально живцем з’iдав, i чим бiльше вiн думав про нього, тим менше мiг думати про щось iнше. Фергюсон ii не зрозумiв. Крадii залiзли до складу мiсяць чи пiвтора тому, страхова компанiя збиралася компенсувати втрати, банк погодився надати позику, а унiвермаг мiцно тримався на ногах. Який же був сенс його батьку сумувати, якщо сумувати не було жодноi причини? Малий помiтив, як матiр завагалася, немовби вирiшуючи, довiритися йому чи нi, не будучи впевненою, що вiн е достатньо дорослим, щоби вiрно осмислити факти цiеi iсторii. Втiм, сумнiв, хоча й помiтний, блиснув у ii очах лише на якусь хвилю; вона погладила малого по головi, пильно поглянула в його майже дев’ятирiчне обличчя – i з головою кинулася у воду, вiдкрившись перед ним так, як нiколи ранiше, повiдавши йому про ту таемницю, яка буквально розривала його батька на шматки. Полiцiя та страхова компанiя, пояснила вона, i досi працювали над цiею справою, i обидвi прийшли до висновку, що це була крадiжка, здiйснена своiми ж людьми, тобто не стороннiми грабiжниками, а тими, хто працював у магазинi. Фергюсон, який добре знав кожного з персоналу «Домашнього Свiту Трьох Братiв» – вiд складських вантажникiв Еда i Фiла й до бухгалтерки Адель Розен, ремонтера Чарлi Сайкса та сторожа Боба Докiнса, вiдчув, як м’язи в його грудях стиснулися в маленький болючий кулачок. Видавалося просто неможливим, щоби хтось iз цих добрих людей мiг вчинити такий злочин проти його батько, жоден з них не був здатним на таку пiдлiсть, а отже полiцiя та страховики явно помилялися. Нi, Арчi, мовила матiр. Я не думаю, що вони помиляються. Але людина, яка скоiла злочин, не належить до тих, кого ти щойно перелiчив.

Що вона хотiла цим сказати? – здивувався Фергюсон. Єдиними iншими людьми, пов’язаними з магазином, були дядько Лью та дядько Арнольд, брати його батька, а хiба ж брати грабують один одного? Такого просто не може бути.

Твоему батьку довелося приймати жахливе рiшення, сказала матiр. Або забрати з полiцii заяву про пограбування, а зi страховоi компанii – заяву про виплату страховоi суми, або вiдправити дядька Арнольда до в’язницi. І, як ти гадаеш, що вiн зробив?

Вiн забрав заяви i не вiдправив дядька Арнольда до в’язницi.

Звiсно, не вiдправив. У нього й думки такоi не було. Але тепер ти розумiеш, чому батько такий сумний.

Через тиждень пiсля цiеi розмови матiр сказала Фергюсону, що дядько Арнольд та тiтка Джоан перебираються до Лос-Анджелесу, але так, мабуть, буде краще, оскiльки шкоду, якоi вiн завдав, виправити було неможливо. А через два мiсяцi пiсля того, як Арнольд з Джоан вирушили до Калiфорнii, дядько Лью розтрощив свiй бiлий «кадилак» на швидкiсному шосе Гарден-Стейт-Парквей i помер в каретi «швидкоi допомоги» на шляху до шпиталю. І перш нiж хтось встиг помiтити, як швидко боги виконують своi обов’язки, коли iм бiльше немае чого робити, клан Фергюсонiв вибухнув i розлетiвся на шматки.




1.2


Коли Фергюсону було шiсть рокiв, матiр розповiла йому iсторiю про те, як колись мало не втратила його. Втратила не в сенсi загубила, а в сенсi, що вiн мало не помер, пiшовши з цього свiту i попливши на небеса у виглядi безтiлесного духу. Йому ще й пiвтора року не виповнилося, сказала вона, як одного вечора у нього пiднялася температура, спершу повiльно, а потiм – рiзко пiдскочила до понад 41 градус Цельсiя. Це, сказала вона, температура надзвичайно небезпечна навiть для малоi дитини, тому вони з батьком закутали його й повезли до шпиталю, де у нього почалися конвульсii, якi запросто могли призвести до смертi, бо навiть лiкар, який тоi ночi видалив йому гланди, сказав, що ситуацiя була дуже хиткою, тобто вiн сам був непевен, чи виживе малий Фергюсон, що все тепер в руках Господа, а сама вона так перелякалася за свого маленького хлопчика, що мало не збожеволiла.

То був найгiрший момент, сказала матiр, той момент, коли iй здалося, що цiлий свiт припинить свое iснування, але окрiм нього були й iншi небезпечнi випадки, цiлий список непередбачуваних струсiв та негараздiв. І вона почала перелiчувати всi тi нещаснi випадки, якi трапилися з ним у дитинствi, з яких декотрi могли вбити його або покалiчити, наприклад, колись вiн мало не подавився не пережованим як слiд шматком бiфштексу, колись проколов собi стопу скляною скалкою, пiсля чого йому довелося накладати чотирнадцять швiв, колись перечепився й упав на гострий камiнь, так розрiзавши щоку, що довелося накладати одинадцять швiв, колись його так вкусила бджола, що у нього напухли й не розплющувалися очi, а минулого лiта, навчаючись плавати, вiн мало не потонув, коли його двоюрiдний брат Ендрю штовхнув його пiд воду. І кожного разу, переповiдаючи Фергюсону один iз цих епiзодiв, матiр питала його, чи пам’ятае вiн iх, i вiн дiйсно iх пам’ятав, пам’ятав так чiтко й виразно, неначе вони трапилися лишень вчора.

Ця розмова вiдбувалася в серединi червня, три днi потому, як Фергюсон впав у дворi з дуба й зламав лiву ногу. Матiр, нагадуючи увесь перелiк лих, що з ним трапилися, намагалася продемонструвати йому, що кожного разу, коли вiн в минулому отримував травму, то неодмiнно одужував, що спершу тiло його болiло, а потiм припиняло болiти, i що саме це станеться i з його ногою. Це погано, що нога зараз у гiпсi, але через певний час гiпс неодмiнно знiмуть, i вiн знову буде як нова копiйка. Фергюсон поцiкавився, коли це станеться, мати вiдповiла, що десь через мiсяць, i йому ця вiдповiдь не сподобалася як надзвичайно розпливчаста й незадовiльна. Мiсяць означав один мiсячний цикл, i це iще можна було перетерпiти, якщо погода не буде надто спекотною, але десь означало перiод навiть довший за мiсяць, невизначений, а отже нестерпний вiдрiзок часу. Та не встиг вiн достатньо накрутити себе, щоби обуритися несправедливiстю такоi ситуацii, як матiр поставила йому запитання, дивне запитання, мабуть, найдивнiше з усiх, якi вона йому ставила.

«Ти на себе гнiваешся, Арчi, чи на дерево?»

Як приголомшливе запитання для хлопця, який iще в дитсадок ходив! Гнiватися? А чому вiн мае на щось гнiватися? Може, йому просто сумно?

Матiр посмiхнулася. Сказала, що тiшиться з того, що вiн не мав нiчого проти самого дерева, бо iй те дерево подобалося, те дерево подобалося й батьку, що вони придбали цей будинок у Вест-Орандж здебiльшого через великий двiр, а найбiльшою й найгарнiшою рiччю був височенний дуб, що стояв посеред двору. Три з половиною роки тому, коли вони з батьком вирiшили полишити квартиру в Ньюарку й купити будинок в передмiстi, вони шукали пiдходяще житло в рiзних мiстечках: Монклерi й Мейплвудi, Мiлбернi та Саут-Оранджi, але в жодному з них пiдходящого будинку не виявилося. Вони вже втомилися i розчарувалися, бо, побувавши в стiлькох мiсцях, не знайшли того, що шукали, як раптом натрапили на цей будинок i вiдразу ж збагнули що це – те, що iм треба. Вона радiла, що вiн не гнiвався на дерево, сказала матiр, бо якби вiн на нього гнiвався, то iм би довелося його зрубати. Навiщо ж його рубати? Спитав Фергюсон, i йому стало смiшно вiд думки, що його матiр буде рубати отаке велике дерево, його красива матiр вбереться в робочу одiж i заходиться цюкати дуба величезною блискучою сокирою. Тому що я, Арчi, на твоему боцi, пояснила вона, i всякий твiй ворог буде й моiм ворогом.

Наступного ранку батько принiс до кiмнати Фергюсона з «Домашнього Свiту Трьох Братiв» кондицiонер повiтря. На вулицi стае жарко, пояснив вiн, маючи на увазi, що вiн хотiв би додати синовi комфорту, коли малий лежатиме на лiжку з загiпсованою ногою. А iще кондицiонер допоможе вiд сiнноi лихоманки, бо не дасть квiтковому пилку залiтати до кiмнати. Нiс Фергюсона був надзвичайно чутливим до переношуваних вiтром дратiвливих речовин, якi виникають з пилу, трави та квiтiв, тому чим менше вiн чхатиме пiд час одужання, тим менше болiтиме його зламана нога, оскiльки чхання мае в собi потужну силу i резонуе по всьому тiлу – вiд макiвки нетямущоi голови Фергюсона й до кiнчикiв його пальцiв на ногах. Фергюсон спостерiгав, як батько заходився встановлювати кондицiонер у вiкна праворуч вiд письмового столу, i ця операцiя виявилася значно простiшою, анiж вiн гадав: почалася вона з видалення шибки, i для неi знадобилися такi приладдя, як рулетка, олiвець, дриль, шприц-пiстолет для нанесення герметика, двi планки нефарбованоi деревини, викрутка та кiлька шурупiв. Фергюсон був вражений тим, як швидко й чiтко працював його батько, неначе руки самi розумiли, що треба було робити, не потребуючи при цьому команд з мозку, такi собi автономнi руки, надiленi своiми власними знаннями. А потiм настав момент пiдняти великий металевий куб з пiдлоги i встановити його у вiкно. Такий важкий предмет, подумав Фергюсон, але батько пiдняв його без всякого видимого зусилля, завершуючи роботу за допомогою викрутки та шприц-пiстолета, вiн почав мугикати ту мелодiю, як завжди мугикав, виконуючи якусь хатню роботу, – то був старий хiт Ела Джолсона пiд назвою «Синок»: «Звiдки тобi знати, як же менi сказати, як я, синку, тебе люблю». Потiм батько нахилився пiдняти шуруп, що впав на пiдлогу, а коли знову розiгнувся, то раптом вхопився правою рукою за поперек. «Азохен вей!», вигукнув вiн. «Схоже, я розтягнув м’яз». Засобом вiд розтягнення м’язу було лягти спиною на щось пласке й полежати кiлька хвилин, пояснив батько, бажано на твердiй поверхнi. А оскiльки найтвердiшою поверхнею була пiдлога, то вiн швидко вмостився на долiвцi побiля Фергюсонового лiжка. То було дуже незвичне видовище, i малий, перехилившись через край лiжка, ошелешено витрiщався на батька, який розпростерся пiд ним на пiдлозi. Вдивляючись в скорчене гримасою обличчя татуся, вiн вирiшив поставити йому запитання, про яке вiн думав уже багато разiв протягом останнього мiсяця, але не знаходив слушноi нагоди, спитати: що робив батько, перш нiж стати начальником «Домашнього Свiту?» Вiн побачив, як очi Фергюсона-старшого забiгали по стелi, наче шукаючи там вiдповiдi на поставлене запитання, а потiм малий помiтив, як м’язи довкола батькового рота смикнулися донизу, i це було для нього знайомим порухом, який свiдчив про те, що батько намагався придушити посмiшку, а це, в свою чергу, означало, що зараз мало статися дещо несподiване. «Я полював велику дичину», вiдповiв батько спокiйно й невимушено, не подавши жодноi ознаки, що збираеться начепити синовi на вуха купу такоi жахливоi нiсенiтницi, яку iще нiколи йому не розповiдав. Наступнi двадцять-тридцять хвилин вiн згадував про левiв, тигрiв та слонiв, про неймовiрну африканську спеку, про те, як вiн прорубувався крiзь густi джунглi, як пiшки перетинав Сахару, видряпувався на гору Кiлiманджаро, як його мало не проковтнув велетенський удав, як його одного разу спiймали людоiди i мало не кинули в казан з киплячою водою, але вiн в останню мить примудрився вивiльнитися з плющiв, якими вони зв’язали йому руки та ноги, i спромiгся втекти в чащу тропiчного лiсу, бо бiгав швидше, нiж його лютi поневолювачi, як одного разу, незадовго до одруження з матiр’ю Фергюсона, вiн подався на сафарi й заблукав в глушинi в самiсiнькому центрi Африки, цього «чорного континенту», i вийшов до широкоi безкiнечноi савани, де побачив череду динозаврiв, що паслися, щипаючи травичку, останнiх живих динозаврiв на землi. Фергюсон був достатньо дорослим, аби знати, що динозаври вимерли мiльйони рокiв тму, але iншi батьковi iсторii видалися йому iмовiрними, може, i не обов’язково правдивими, але iмовiрними, а отже вiрогiдними – можливо. А потiм до кiмнати увiйшла матiр i, побачивши батька на пiдлозi, спиталася, чи не сталося чогось з його спиною. Нi, вiдповiв батько, я просто лежу собi й вiдпочиваю, а потiм пiднявся так, наче його поперек уже не болiв, пiдiйшов до вiкна й увiмкнув кондицiонер.

І дiйсно – кондицiонер охолоджував кiмнату й зводив до мiнiмуму чихання, а завдяки тому, що в кiмнатi стало прохолоднiше, нога пiд гiпсом свербiла не так сильно. Але життя в охолодженiй кiмнатi мало й своi вади, по-перше, шум, химерний i бентежний шум, бо бували такi моменти, коли малий його чув, а бували й такi, коли не чув, але коли чув, то шум видавався йому монотонним i неприемним, але iще гiршою обставиною було те, що вiкна мали залишатися зачиненими, щоби холодне повiтря не виходило з кiмнати, а через те, що вiкна залишалися перманентно зачиненими, а мотор постiйно гудiв, Фергюсону не чутно було, як надворi спiвали пташки, бо единим плюсом його затвiрництва в кiмнатi з ногою в гiпсi було слухати пташок за вiном, якi цвiрiнчали, сюрчали та свистiли, i iхнi спiви були для малого наймилiшими звуками у свiтi. Отже, кондицiонер мав своi плюси та мiнуси, своi вигоди й вади, i, як i у випадку з iншими речами та явищами, якими надiлив Фергюсона свiт протягом його життя, вiн став, за виразом матерi, палицею з двома кiнцями.

Найбiльше бентежило Фергюсона стосовно його падiння з дерева те, що цього падiння могло й не бути. Вiн мiг би примиритися з болем та стражданнями, коли вони були б неминучими, як наприклад, блювота при нудотi, або коли доктор Гастон штрикав його голкою в передплiччя, роблячи укол пенiцилiну, але бiль, якого можна було б уникнути, порушував принципи здорового глузду, i це робило страждання дурними й нестерпними. Якась частина його ества вiдчувала спокусу звинуватити в нещасному випадку Чакi Брауера, але в кiнцевому пiдсумку Фергюсон збагнув, що то було всього-на-всього недоречне й слабке виправдання, бо яка рiзниця – запропонував йому Чакi видертися на дерево на парi чи не запропонував? Фергюсон прийняв парi, а це означало, що вiн сам хотiв вилiзти на дерево i тому сам був винуватий в тiм, що сталося. Що з того, що Чакi пообiцяв Фергюсону полiзти на дерево слiдом за ним, але потiм включив заднiй хiд, сказавши, що йому стало страшно? Що гiлки були надто рiдкими, а вiн був надто малим, щоби до них дотягнутися? Але те, що Чакi не полiз за ним слiдом, не мав значення, бо навiть якби вiн i полiз, то як би вiн змiг вберегти Фергюсона вiд падiння? І Фергюсон впав, втративши хватку, коли тягнувся до гiлки, яка була майже на чверть дюйма дальше тiеi точки, де вiн мiг би мiцно за неi вхопитися. Отже, вiн втратив хватку й упав, i лежав тепер у лiжку з ногою, закутою в гiпс, який залишатиметься частиною його тiла десь з мiсяць, що означало бiльше нiж мiсяць, i не було кого винуватити за цю халепу, окрiм себе самого.

Вiн взяв на себе вiдповiдальнiсть, збагнув, що його теперiшнiй стан – це цiлковито його провина, але все одно цього було явно недостатньо, аби переконати самого себе, що нещасного випадку не можна було уникнути. То була цiлковита й абсолютна дурня – продовжувати видряпуватися на дерево, не маючи змоги мiцно вчепитися за наступну гiлку, але якщо та гiлка була хоча б на дюйм ближче, то це вже не була б дурня. Якби Чакi не подзвонив йому у дверi того ранку i не запросив його пiти погуляти й погратися, то це вже не була б дурня. Якби його батьки перебралися до якогось iншого мiстечка, де вони пiдшукували пiдходящий будинок, то вiн би й гадки не мав, хто такий Чакi Брауер, не мав би й гадки, що вiн взагалi iснуе, i це вже не була б дурня, бо в його дворi не було б тодi дуба, з якого вiн впав. Така цiкава думка, сказав Фергюсон сам собi: уяви, як все могло пiти iнакше в його життi, хоча вiн при цьому залишився таким самим. Таким самим хлопцем в iншому будинку з iншим деревом. Тим самим хлопцем, але з рiзними батьками. Тим самим хлопцем з тими самими батьками, якi робили б не те, що роблять зараз. А що, якби його батько був мисливцем на велику дичину, i всi вони жили в Африцi? Що, якби його матiр була вiдомою кiноакторкою, i всi вони жили в Голлiвудi? Що, якби вiн мав братика або сестричку? Що, якби його двоюрiдний дiд Арчi не помер, а його самого звали не Арчi? Що, якби вiн упав з того ж самого дерева, але зламав би двi ноги, а не одну? А що, якби вiн зламав всi руки та ноги? А що, якби вiн геть убився? І дiйсно, все було можливим, i одне лише те, що подii пiшли в один бiк, аж нiяк не означало, що вони не могли пiти в iншому напрямку. Свiт залишався таким же самим, однак якби вiн не впав з дерева, то свiт для нього був би iнакшим, а якби вiн впав з дерева i не лише зламав ногу, а й вбився, то свiт для нього не просто був би iнакшим, свiту, в якому вiн жив би, бiльше не було б, i як же ж сумували б його батьки, несучи його труну до цвинтаря й ховаючи його тiло в землю, вони сумували б так, що плакали б, не перестаючи, сорок днiв та сорок ночей, сорок мiсяцiв та чотириста сорок рокiв.

До кiнця дитсадку i початку лiтнiх канiкул залишалося пiвтора тижнi, i це означало, що пропускiв у нього буде небагато. Хоч якийсь позитив, зазначила його матiр, i вона мала рацiю, але настрiй Фергюсона протягом перших днiв пiсля iнциденту був аж нiяк не позитивним, бо поруч не було друзiв, з якими можна було б поговорити, за винятком надвечiр’я, коли до нього ненадовго заходив Чакi Брауер зi своiм маленьким братом, щоби подивитися на гiпс, батька не було вдома з ранку до вечора, бо вiн був на роботi, а матiр проводила по кiлька годин на день, iздячи на авто в пошуках вiльного примiщення для студii, яку вона планувала вiдкрити восени. Хатня ж робiтниця Ванда здебiльшого займалася пранням та прибиранням за тими нечастими винятками, коли вона приносила Фергюсону обiд i допомагала йому випорожнювати сечовий мiхур, тримаючи пляшку з-пiд молока, в яку вiн мав пiсяти замiсть ходити до туалету. Отаку ганьбу вiн мав терпiти, i все через свою дурну помилку, яка призвела до падiння з дерева. До цiеi ганьби додавався ще й той факт, що вiн iще не вмiв читати, а це дуже допомогло б йому коротати час; телевiзор був у вiтальнi внизу i тому тимчасово недоступний. Тож Фергюсон проводив час, розмiрковуючи над глобальними проблемами всесвiту, малюючи лiтаки та ковбоiв i навчаючись писати, копiюючи лiтери з аркуша, який виготувала для нього матiр.

Потiм ситуацiя почала потроху покращуватися. Його кузина Френсi закiнчила свiй передостаннiй клас середньоi школи i кiлька днiв перед тим, як поiхати вожатою в лiтнiй табiр у Беркширi, вона приходила до них, щоби скласти йому компанiю, iнколи лише на годину, iнколи – на три-чотири, i час, який вiн з нею проводив, був найприемнiшою частиною дня, вiрнiше, единою приемною частиною дня, бо Френсi була його найулюбленiшою кузиною, вона подобалася йому бiльше, анiж будь-хто з iхнiх двох родин. Яка ж вона доросла, думав Фергюсон, а груди й лiнii тiла дуже схожi на груди й лiнii тiла його матерi, до того ж ii манера говорити дуже нагадувала манеру розмови його матерi – коли Френсi розмовляла з ним, йому ставало затишно й комфортно, i йому починало здаватися, що допоки вона бiля нього, то нiчого поганого з ним трапитися не може, а iнколи йому з Френсi бувало краще, анiж з матiр’ю, бо хоч щоб вiн не казав i робив, сестра нiколи не гнiвалася на нього, навiть коли вiн втрачав над собою контроль i ставав неслухняним та дратiвливим. Розумниця Френсi висунула iдею прикрасити його гiпс, i ця робота зайняла три з половиною години. Ретельними мазками покрила вона бiлий гiпс цiлим набором яскравих синiх, жовтих та червоних кольорiв, то був абстрактний рисунок, який викликав у малого асоцiацiю зi швидкою каруселлю. Коли Френсi наносила акриловi кольори на його нову й огидну частину тiла, вони говорила про свого друга Герi, великого Герi, який грав захисником в шкiльнiй футбольнiй командi, а зараз навчався в коледжi, Вiльямс-коледжi в Беркширi, недалеко вiд того табору, в якому вони збиралися працювати влiтку. Френсi сказала, що вона чекае, дочекатися не може, коли вони там зустрiнуться, а потiм заявила, що вона – «пришпилена». Значення цього слова Фергюсон тодi не знав, тому Френсi пояснила йому, що Герi подарував iй свiй значок студентського братства[3 - В 60-х роках XX столiття в Америцi вважалося, що коли хлопець пришпилював дiвчинi срiбну шпильку, то таким чином заявляв на неi права. – Прим. пер.]. Що таке «студентське братство», Фергюсон не знав також, тому Френсi знову пояснила, а потiм весело посмiхнулася й сказала, що вiн згодом зрозумiе, а найголовнiше ж полягало в тiм, що «пришпилення» було першим кроком до заручення. План полягав у тiм, що вони з Герi збиралися оголосити про своi заручини восени, а наступного лiта, коли iй виповниться вiсiмнадцять i вона закiнчить школу, вони з Герi поберуться. А розповiдае вона йому про все це тому, сказала Френсi, що у неi буде для нього важлива робота, i iй хотiлося б знати, чи бажатиме вiн виконати ii. Виконати що? спитався Фергюсон. Я хочу, щоби ти був носiем перснiв на весiллi, сказала вона. І знову Фергюсон не мав жодного поняття, про що говорила кузина, тому Френсi пояснила йому, а малий, дiзнавшись, що йому треба буде пройтися проходом, несучи в руках велюрову подушечку з шлюбним перснем нагорi, а потiм Герi вiзьме той перстень i начепить його на безiменний палець ii лiвоi руки i таким чином завершить шлюбну церемонiю, погодився, що це – дiйсно надзвичайно важлива робота, мабуть, найважливiша з тих, якi йому доводилося виконувати. І, поважно кивнувши головою, вiн пообiцяв, що зробить ii. Звiсно, вiн нервуватиме, йдучи проходом, де на нього дивитимуться так багато людей, i не можна виключати можливостi, що руки його тремтiтимуть, а перстень може впасти з подушечки додолу, але йому доведеться зробити це, бо Френсi – едина у свiтi людина, яку вiн нiколи не зможе пiдвести.

Коли Френсi прийшла до них наступного дня, Фергюсон вмить збагнув, що вона плакала. Почервонiлий нiс, почервонiлi очi, хусточка в руцi, стиснута в клубочок, – за цими ознаками навiть шестилiтня дитина могла здогадатися, що трапилося насправдi. Фергюсон подумав: а може, вона посварилася з Герi i вже не вважаеться «пришпиленою», а це означало, що весiлля скасовуеться i його не запросять нести перстень на велюровiй подушечцi. Малий спитав Френсi, чому вона засмучена, i та, замiсть вимовити iм’я Герi, як вiн гадав, почала розповiдати про чоловiка та жiнку на прiзвище Розенберг, яких вчора стратили, за ii словами, пiдсмажили на електричному стiльцi. Цi слова вона вимовила з жахом та огидою, а потiм додала, що то була помилка, помилка, помилка, бо вони, напевне, були невинуватi, вони завжди казали, що невинуватi, i чому Розенберги дали себе стратити, маючи можливiсть зберегти своi життя, сказавши, що вони винуватi? У них двое синiв, сказала Френсi, двое маленьких хлопчикiв, i якi ж батьки добровiльно погодяться осиротити власних дiтей, вiдмовившись визнати свою вину, а це означало, що Розенберги дiйсно були невинуватi й померли марно. Фергюсон нiколи не чув в голосi Френсi такого обурення, нiколи не чув, щоби хтось так побивався через несправедливiсть, скоену по вiдношенню до абсолютно незнайомих людей, бо йому було цiлком ясно, що Френсi нiколи не була знайома з Розенбергами особисто. А якщо так, то йшлося тут про щось жахливо серйозне та важливе, настiльки серйозне, що iх взяли й пiдсмажили за це. Як же ж це жахливо, коли тебе пiдсмажують мов шматок курятини на сковорiдцi, занурений в розпечену олiю, яка сичить та булькае! Малий спитався кузину, що ж такого скоiли Розенберги, щоби заслужити таке покарання, i Френсi пояснила, що iх звинуватили в передачi росiянам вiйськових таемниць, надзвичайно важливих секретiв, якi стосувалися виробництва атомних бомб, а оскiльки росiяни – це комунiсти, а отже – нашi смертельнi вороги, то Розенбергiв визнали винуватими в державнiй зрадi, жахливому злочинi, який означав, що ти зрадив свою краiну i мусиш бути страчений, але в цьому випадку злочин скоiла Америка, американський уряд по-звiрячому вбив двох невинуватих людей, а потiм, цитуючи свого друга й майбутнього чоловiка, Френсi додала: «Герi вважае, що Америка збожеволiла».

Ця розмова стала для Фергюсона мов несподiваний удар в груди, i вiн вiдчув себе таким переляканим та безпорадним, як i тодi, коли його пальцi зiсковзнули з гiлки i вiн полетiв донизу з дерева; то було моторошне вiдчуття безпомiчностi, коли довкола й внизу – одне лише повiтря, i немае анi матерi, анi батька, анi Бога, немае нiчого, окрiм абсолютноi порожнечi та його тiла, яке летить до землi, а в головi у того тiла один лише страх, страх того, що станеться, коли вiн вдариться об землю. Його батьки нiколи не говорили з ним про речi на кшталт страти Розенбергiв, вони захищали його вiд атомних бомб, смертельних ворогiв та пiдсмажених дорослих людей, i тому те, що вихлюпнула Френсi в одному грандiозному виливi емоцiй та обурення, застукало Фергюсона зненацька, радше не як удар в груди, а як щось бiльше схоже на те, що сталося в одному з мультфiльмiв, якi вiн дивився по телевiзору: то було наче з вiкна десятого поверху на голову йому впав залiзний сейф. Геп! Одна п’ятихвилинна розмова з кузиною Френсi – i все пiшло шкереберть. Виявилося, що за вiкнами його кiмнати був величезний свiт, свiт з бомбами, вiйнами та електричними стiльцями, а вiн про той свiт майже нiчого не знав. Вiн був телепнем, таким безпорадним телепнем, що йому стало за себе страшенно соромно. Вiн почувався таким собi малолiтнiм iдiотом, присутнiм, але непомiтним, предметом, який займав певну частину простору так само, як стiлець чи, скажiмо, лiжко; вiн був недоумкуватим нулем, i якщо вiн збираеться це змiнити, то йому доведеться починати негайно. Мiс Лундквiст сказала його дитсадкiвськiй групi, що вони навчаться читати й писати у першому класi, що не мае сенсу пiдганяти подii i що всi вони розумово будуть готовими розпочати навчання наступного року, але Фергюсон вже не мiг чекати до наступного року, вiн мав розпочати зараз, щоби не приректи себе на iще одне лiто невiгластва, бо, виснував вiн, читання й писання було лише першим кроком, единим кроком, який вiн був у змозi зробити як особа вкрай незначна, а якщо у свiтi iснувала несправедливiсть, з якою вiн всерйоз вирiшив боротися, то згодом неодмiнно мае з’явитися якась людина й запропонувати йому свою допомогу.

Пiд кiнець тижня допомога надiйшла у виглядi його бабцi, яка приiхала до Вест-Оранджу в недiлю разом з дiдом i влаштувалася в сусiднiй спальнi, збираючись погостити у них аж до кiнця липня. За день до появи бабцi Фергюсону видали милицi, якi дали йому змогу бiльш-менш вiльно пересуватися другим поверхом i усунули принизливу необхiднiсть мочитися в пляшку з-пiд молока. Але про те, щоби самостiйно спускатися на перший поверх, мови й досi не могло бути, бо подорож донизу сходами була аж надто небезпечною. Тому малого доводилося зносити туди на руках – iще один удар по його гiдностi, який йому доводилося зносити, мовчки закипаючи вiд обурення. Бабця була надто слабосилою, Ванда – надто маленькою, тому зносити його на перший поверх доводилося батьку або матерi, причому рано-вранцi, оскiльки батько вирушав на роботу зразу по сьомiй, а мати й досi виiздила у пошуках пiдходящого примiщення для студii, але Фергюсон не переймався, що не зможе подовгу спати, волiючи проводити ранок та пiсляобiднiй час бiля телевiзора на верандi, анiж в прохолоднiй гробницi нагорi, i хоча погода часто бувала спекотною та вологою, пташки знову з’явилися в загальнiй картинi, з лишком компенсуючи будь-який потенцiйний дискомфорт. Саме на верандi вiн остаточно розiбрався в премудростях лiтер, слiв та знакiв пунктуацii, саме на верандi вiн, за сприяння бабцi, заповзято опановував такi химерностi, як потяг i потя?г, замок i замок, брати i брати?, а також такi болiсно незрозумiлi загадковостi, як коса на морi i коса у дiвчини. До того часу Фергюсон нiколи не вiдчував якоiсь особливоi близькостi до жiнки, яку доля обрала йому на роль його бабусi, а саме до загадковоi бабцi Нани з центру Манхеттена. Вона видалася йому особою добросердою та люблячою, але настiльки тихою й стриманою, що спiлкуватися з нею було важко, а кожного разу, коли вiн був зi своiми дiдом та бабусею, то йому здавалося, що його галасливий та неймовiрно забавний дiдо займав собою всю кiмнату, вiд чого бабця, майже повнiстю знеособлена й затьмарена, опинялася десь у затiнку. З ii опецькуватим округлим тiлом та товстими ногами, старомодним, позбавленим смаку одягом та непоказними черевиками з широкими й низькими пiдборами вона завжди здавалася малому Фергюсону iстотою з iншого свiту, яка мешкала в iншому часi та вимiрi, а отже завжди почувалася в цьому свiтi незатишно, iснувала в сьогоденнi лише як турист, як транзитний пасажир, який прагнув якомога скорiше опинитися там, звiдки приiхав. Проте вона знала все, що треба, про читання й писання, а коли Фергюсон спитав ii, чи не бажае вона йому допомогти, бабця поплескала його по спинi i сказала, що, ясна рiч, допоможе, i визнае це за честь. Емма Адлер, дружина Бенджi, матiр Мiлдред та Рози, виявилася терплячою, хоча й дещо занудливою вчителькою, яка взялася за навчання свого онука з систематичною ретельнiстю. Першого ж дня вона почала з того, що перевiрила знання Фергюсона, бажаючи дiзнатися, що i скiльки конкретно вiн спромiгся опанувати самотужки, а потiм склала вiдповiдний план дiй. Їi пiдбадьорив той факт, що малий вже знав лiтери абетки, всi двадцять шiсть, бiльшiсть маленьких i всi прописнi, i завдяки тому, що вiн, за ii словами, знав уже так багато, iй буде працювати з ним значно легше, анiж вона спершу гадала. Уроки, якi вона йому давала, були подiленi на три частини: пiвтори години писання вранцi, потiм – перерва на обiд, пiвтори години читання пiсля обiду, а потiм, пiсля iще одноi перерви (для споживання слив, печива та лимонаду), бабуся сорок п’ять хвилин читала йому вголос, коли вони сидiли на диванi у верандi, i при цьому вона вказувала малому слова, якi, на ii думку, були важкими для його розумiння, тицяючи своiм коротеньким i товстим пальцем в сторiнку з такими хитрими словами, як iнтрига, меланхолiя та психологiя. Фергюсон, сидячи поруч i вдихаючи бабусин запах лосьйону для рук та солодкуватих парфумiв, мрiяв про той день, коли все це стане для нього автоматичним процесом, коли вiн зможе читати й писати так само гарно, як i всi тi, хто робив це так легко, наче дихав. Фергюсон не був аж надто кмiтливим та тямущим хлопцем, як засвiдчило його падiння з дуба, а також багато iнших халеп, котрi переслiдували його в дитинствi, тому з писанням вiн мав бiльше проблем, анiж з читанням. Бабця казала йому: дивися, Арчi, як це роблю я, i повiльно виписувала ту чи iншу лiтеру разiв по шiсть-сiм у рядок, наприклад, прописнi «В» та маленькi «ф», а малий Фергюсон намагався копiювати ii, iнколи досягаючи успiху з першоi спроби, iнколи – не досягаючи взагалi, i кожного разу, коли в нього нiчого не виходило i пiсля шостоi чи сьомоi спроби, бабуся брала його руку в свою, огортала його пальцi своiми, а потiм вела олiвець по сторiнцi iхнiми двома руками, виписуючи лiтеру так, як належить. Цей метод «рука до руки» посприяв пришвидшенню процесу, бо перемiстив вправу з царини абстрактних форм i зробив ii конкретною i вiдчутною на дотик. М’язи його руки тренувалися виконувати конкретне завдання з вiдтворення контуру кожноi лiтери, i повторюючи цю вправу знову, кожного дня виписуючи лiтери, якi вiн вже знав, та додаючи iще чотири чи п’ять нових, Фергюсон насамкiнець взяв контроль над ситуацiею й припинив робити помилки. В частинi читання навчання просувалося гладенько, бо для цього олiвцiв не треба було, i вiн читав з дедалi бiльшою швидкiстю, наче летiв, протягом тижня здiйснивши перехiд вiд речень з трьома-чотирма словами до речень, якi мiстили по десять-п’ятнадцять слiв. І так рiшуче був вiн налаштований стати повноцiнним читачем до завершення бабусиного вiзиту, з таким заповзяттям вводив свiй розум у стан пiдвищеноi сприйнятливостi, що кожен новий факт, одного разу засвоений, залишався назавжди закарбованим у його пам’ятi. Одне за одним писала йому бабуся речення, i одне за одним читав вiн iх уголос, починаючи вiд «Мене звуть Арчi», «Поглянь-но, он Том бiжить», «Сьогоднi жарко», «Коли знiмуть твiй гiпс?», «Гадаю, завтра дощитиме», i до «Цiкаво, що маленькi пташки спiвають гарнiше за великих» та «Я вже стара жiнка й не пам’ятаю, як навчилася читати, але сумнiваюся, що зробила це швидше за тебе». Отак Фергюсон дорiс до своеi першоi книжечки, «Казки про двох поганих мишок», де iшлося про те, як двiйко хатнiх гризунiв на iм’я Том Коротун i Ханка-Манка розтрощили iграшковий будиночок маленькоi дiвчинки, бо харчi у ньому виявилися не справжнiми, а зробленими з гiпсу. Фергюсон дуже добре вiдчув всю несамовитiсть iхнього руйнiвного шаленства, той сказ, який охопив двох розчарованих голодних лиходiiв, а читаючи казочку вголос своiй бабусi, вiн перечепився лише через кiлька слiв, непростих слiв, чийого значення вiн не знав. То були такi слова як «колиска», «камiнний килимок» та «сирожер». Яка гарна казка, сказав малий бабусi, завершивши читання, гарна i смiшна. Так, погодилася вона, iсторiя надзвичайно цiкава, а потiм додала, поцiлувавши в макiвку: «Я не змогла б прочитати ii так добре, як ти».

Наступного дня бабуся допомогла йому написати листа до тiтки Мiлдред, яку вiн не бачив майже рiк. Тепер вона мешкала в Чикаго, де працювала викладачем, навчаючи таких дорослих вузiвських студентiв, як Герi, хоча Герi навчався в iншому вузi – у Вiльямс-Коледжi в Массачусетсi, тодi як ii вуз називався Унiверситет такий-то. Подумавши про Герi, малий, ясна рiч, згадав про Френсi, i його несподiвано вразила та цiкава обставина, що його кузина говорила про замiжжя, коли iй було лише сiмнадцять, тодi як тiтонька Мiлдред, будучи на два роки старшою за його матiр (i на багато-багато рокiв старшою за Френсi), i досi залишалася незамiжньою. Вiн спитався у бабусi, чому тiтонька Мiлдред i досi незамiжня, але, вочевидь, вiдповiдi на це запитання не iснувало, бо бабуся лише похитала головою й сказала, що не знае, i висловила припущення, що Мiлдред була або надто зайнята своею роботою, або просто iще не знайшла собi пiдходящого чоловiка. Пiсля цього бабуся подала йому олiвець та маленький аркушик розлiнованого паперу, пояснивши при цьому, що то е найкращий папiр для написання листiв, але перш нiж почати, вiн мае добре обмiркувати, що вiн хоче сказати своiй тiтцi, а окрiм того мусить пам’ятати, що речення мають бути стислими, i не тому, що йому буде важче впоратися з довшими реченнями, а тому, що писання – це зовсiм iнша справа; виводити лiтери – процес повiльний, i iй не хочеться, щоби у нього зникло бажання писати iще до завершення листа.

«Люба тiтонько Мiлдред», писав Фергюсон пiд диктовку бабусi, яка промовляла кожне слово своiм високим пульсуючим голосом так, наче виспiвувала його, i мелодiя то стихала, то звучала з новою силою, коли вiн водив олiвцем по паперу. «Я впав з дерева й зламав ногу. До нас приiхала Нана. Вона вчить мене читати й писати. Френсi розмалювала мiй гiпс синiм, червоним та жовтим. Вона лютуе з того, що отих людей пiдсмажили в крiслi. Надворi спiвають птички. Сьогоднi я нарахував дванадцятеро видiв пташок. Найбiльше менi подобаються жовтi зяблики. Я прочитав «Казку про двох лихих мишенят» та «Пiвi – цирковий пес». Яке морозиво тобi бiльше до вподоби: ванiльне чи шоколадне? З любов’ю, Арчi».

Щодо використання слова «пiдсмаженi» виникла суперечка, бо бабуся вважала занадто вульгарним вживати це слово у зв’язку з такою трагiчною подiею, але Фергюсон наполягав на тiм, що вибору немае, що це слово змiнити не можна, бо саме так Френсi подала йому цю iсторiю, i вiн вважае це слово пiдходящим саме тому, що воно е виразним та огидним. До того ж, це його лист до тiтоньки Мiлдред, а не бабусин, i тому вiн може писати все, що забажае. «Ти що, нiколи не вiдступаешся, Арчi?», спиталася бабуся. На що ii онук вiдповiв; «А чому я маю вiдступатися, якщо я правий?».

Невдовзi пiсля того, як вони запечатали листа, несподiвано повернулася додому матiр Фергюсона, пролетiвши по вулицi в червоному двохдверному «понтiацi», в якому вона iздила вiдтодi, коли iхня сiм’я перебралася до Вест-Оранджу три роки тому i який Фергюсон та його рiднi називали джерсiйським помiдором. Поставивши авто в гараж, вона хутко подалася через газон до ганку, рухаючись при цьому швидше, анiж зазвичай, прискореним кроком, який був чимось середнiм мiж ходьбою та неквапливим б?гом, i коли пiдiйшла до Фергюсона достатньо близько, щоби йому було видно ii риси обличчя, то вiн побачив, що вона посмiхалася, посмiхалася незвично широкою й радiсною посмiшкою, а потiм пiдняла руку й привiтно помахала iм, i це означало, що матiр була в чудовому гуморi. Ще не встигла вона пiднятися сходами, як Фергюсон вже чiтко здогадався, що вона iм скаже, бо з ii дочасного повернення та радiсного виразу обличчя було ясно, що тривалi пошуки нарештi увiнчалися успiхом i що помешкання для ii фотостудii було знайдене.

Примiщення вона знайшла в Монклерi, повiдомила iм матiр, зовсiм недалеко вiд Вест-Оранджу, i було воно не лише достатньо просторим, аби вмiстити все необхiдне, а й розташовувалося якраз посерединi головноi вулицi. Звiсно, треба було виконати деякi роботи, але договiр оренди починаеться з першого вересня, тому вона матиме достатньо часу для складення планiв, щоби розпочати ремонт з першого ж дня. Яка радiсть, з полегшенням мовила мати, нарештi добра новина, хоча залишалася одна проблема. Їй треба було придумати назву для студii, i жоден потенцiйний варiант ii наразi не влаштовував. «Фергюсон Фото» не годився, бо мав у собi два звуки «ф». Варiант «Фото Монклер» був занадто банальним. «Портрети вiд Рози» – занадто претензiйним. «Фото вiд Рози» не пiдходив, бо мiстив три звуки «о». Назва «Портрети з передмiстя» чимось нагадувала iй пiдручник з соцiологii. «Сучасний Імiдж» звучало непогано, але наштовхувало на думку про журнал з мистецтва фотографii, а не про реальну студiю з плотi й кровi. «Фергюсон – мистецтво портрету». «Твое фото». «Фотостудiя “Дiафрагма”». «Фото-свiт». «Прожектор». «Рембрандт-фото». «Вермеер-Фото». «Рубенс-Фото». «Ессекс-Фото». Все це не годиться, резюмувала матiр, бо пiсне й заяложене, а голова у неi вже онiмiла в пошуках оригiнальноi назви.

Фергюсон озвався, озвучивши запитання. Як називалася мiсцина, куди батько ходив з нею на танцi перед тим, як вони одружилися, поцiкавився вiн, схоже, там було слово «роза»? Вiн пригадав, що матiр розповiдала йому колись про це, бо iм там було так весело, що вони з батьком танцювали в тiй мiсцинi до упаду.

– Танцзал «Роузленд», – сказала матiр Фергюсона.

І обернулася до своеi матерi й спитала:

– Як тобi назва «Роузленд Фото»?

– Подобаеться, – вiдповiла бабуся Нана.

– А ти, Арчi? – спиталася матiр. – Якоi ти думки?

– І менi подобаеться, – вiдповiв вiн.

– Менi також, – сказала матiр. – Може, це й не найкраща назва з усiх коли-небудь вигаданих, але звучить непогано. Втiм, ранок вечора мудрiший. Якщо ця назва подобатиметься нам i завтра вранцi, то, можливо, цю проблему буде знято.

Тоi ночi, коли Фергюсон з батьками та бабусею спали в своiх лiжках на другому поверсi будинку, «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» згорiв дощенту. О п’ятнадцятiй на шосту ранку задзвонив телефон, i вже за кiлька хвилин батько Фергюсона мчав у своему зеленому, мов пляшка, «плiмутi» до Ньюарку, щоби оцiнити збитки. Оскiльки кондицiонер у кiмнатi малого працював на повну потужнiсть, то телефонний дзвiнок та похапливий батькiв вiд’iзд вiн проспав, i про те, що сталося, дiзнався лише тодi, коли прокинувся о сьомiй ранку. Його матiр була схвильована, Фергюсон iще нiколи не бачив ii такою знiченою та засмученою, вона поводилася не як непохитна скеля з самовладання та мудростi, якою вiн ii завжди вважав, а як хтось схожий на нього, як вразлива жертва смутку, слiз та безпорадностi, тому коли вона обняла його, вiн злякався iще бiльше, i не лише тому, що магазин його батька згорiв ущент i вони вже не матимуть на що жити i iм доведеться таки перебратися до притулку для бiдних i харчуватися там до скону вiвсянкою та огризками черствого хлiба, нi, не тому, хоча саме по собi це вже було справжнiм страхiттям. Справжнiм жахiттям стало те, що матiр виявилася не сильнiшою за нього, що удари, якi завдавала iй доля, болiли iй не менше, анiж йому, i що за винятком ii старшого вiку рiзницi мiж ними не було жодноi.

«Твiй бiдолашний батько!» сказала вона. Все свое життя будував вiн той магазин, вiн працював день i нiч, але, як виявилося, даремно. Все пiшло коту пiд хвiст. Хтось чиркнув сiрником, десь на стiнi в електропроводцi трапилося коротке замикання – i двадцять рокiв тяжкоi працi перетворилися на купу попелу. Бог жорстокий, Арчi. Йому слiд було б захищати добрих людей цього свiту, але вiн цього не робить. Вiн змушуе iх страждати не менше, нiж страждають люди лихi. Вiн вбивае Девiда Раскiна, спалюе магазин твого батька, посилае невинних людей на смерть в концентрацiйних таборах, але всi чомусь кажуть, що Бог е добрим та милосердним. Смiх, та й годi.

Мати ненадовго замовкла. Фергюсон помiтив, що в очах у неi заблищали маленькi сльозинки i вона прикусила нижню губу, немовби намагаючись не дати новим словам зiрватися з ii вуст, немовби розумiючи, що й так сказала надто багато, що iй не слiд було виплескувати скiльки озлобленостi й гiркоти перед шестилiтньою дитиною.

«Не хвилюйся», сказала вона. «Я просто зажурена. От i все. Твiй батько мае страховку на випадок пожежi, тому нам нiчого не загрожуе. Звiсно, нам не повезло, й сталася велика бiда, але це – тимчасово, i насамкiнець все буде в добре. Ти ж вiриш в це, Арчi?

Фергюсон кивнув, але тiльки тому, що не хотiв, аби матiр засмутилася iще бiльше. Так, подумав вiн, може, все й буде добре, а може, i не буде, якщо, за ii словами, Бог е таким жорстоким. Все кругом таке непевне… Вперше вiдтодi, як двi тисячi триста двадцять п’ять днiв тому вiн прийшов у цей свiт, всi ставки були зробленi.

Але виникла iще одна проблема: хто такий в бiса Девiд Раскiн?




1.3


Його кузен Ендрю загинув. «Вбитий пiд час бойових дiй», пояснив йоу Фергюсону батько, а бойовi дii означали нiчний патруль в холодних горах на кордонi мiж Пiвнiчною та Пiвденною Кореею. За батьковими словами, едина куля, випущена китайським солдатом-комунiстом, поцiлила кузену Ендрю в серце i вбила його у вiцi дев’ятнадцяти рокiв. Надворi був 1952 рiк, i п’ятирiчний Фергюсон знав, що мав би почуватися так само згорьованим, як i всi решта в кiмнатi, особливо тiтка Мiллi та кузина Елiс, якi кожнi десять хвилин вибухали риданнями, та засмучений дядько Лью, який курив цигарку за цигаркою, не вiдриваючи вiд долiвки очей, але малий не мiг налаштуватися на смуток, який вiд нього вимагався, бо було щось фальшиве й несправжне в намаганнi здаватися сумним, коли йому зовсiм не було сумно. Рiч у тiм, що вiн завжди вiдчував антипатiю до кузена Ендрю, який обзивав його «клопом», «карликом» та «маленьким бовдуром», який помикав ним на сiмейних зiбраннях, а одного разу замкнув його в туалетi, щоби пересвiдчитися, що Фергюсон е «достатньо крутим хлопцем, аби це перетерпiти»; навiть пiсля того, як вiн кинув чiплятися до нього, Ендрю продовжував винагороджувати свою сестру Алiсу такими барвистими епiтетами, як «свинопика дурепа», «тонконога скотиняка», котрi змушували малого Фергюсона аж кривитися вiд огиди, вже не кажучи про те явне задоволення, яке отримував Ендрю, штурхаючи й стусаючи свого кузина Джека, який був вiд нього на рiк молодшим, але на пiвголови нижчим. Навiть батьки Фергюсона визнавали, що Ендрю був «ненормальним хлопцем», i скiльки Фергюсон себе пам’ятав, до нього завжди доходили iсторii про витiвки свого кузена в школi: то вiн хамив учителям, то пiдпалював урни зi смiттям, то прогулював уроки, i таких прогрiшень з його боку накопичилося стiльки, що директор врештi-решт узяв та й вигнав його зi школи в передостанньому класi. Потiм, пiсля того, як Ендрю спiймали на крадiжцi авто, суддя запропонував йому вибiр: або вiн iде до вiйська, або до тюрми, а через пiвроку пiсля того, як його пiдроздiл вiдправили до Кореi, вiн загинув.

Пройшов не один рiк, перш нiж Фергюсон змiг збагнути всю силу того удару, який смерть Ендрю завдала його родинi, бо вiн тодi був iще надто малим, аби зрозумiти щось iнше, окрiм того, що мало на нього безпосереднiй вплив. Це розумiння проявилося тiльки у вiцi семи з половиною рокiв, тому тi два роки, котрi вмiстилися в промiжку вiд похорон Ендрю i до подii, яка розтрощила його маленький свiт, промайнули розмитою плямою дитинства, яке знае лише теперiшнiй час, дитинства з його буденними шкiльними справами, спортивними iграми, друзями, телепрограмами, комiксами, збiрками оповiдань, хворобами, обiдраними колiнами та забитими кiнцiвками, епiзодичними бiйками, моральними дилемами та нескiнченними питаннями про природу реального свiту. І увесь цей час малий Фергюсон продовжував любити своiх батькiв, вiдчувати iхню любов до себе, здебiльшого з боку його оптимiстичноi й люблячоi матерi, Рози Фергюсон, яка була власницею й розпорядницею студii «Роузленд Фото» на головнiй вулицi Мiлберна, мiста, в якому вони жили, i значно меншою й непевною мiрою з боку його батька, Стенлi Фергюсона, який говорив мало i часто, схоже, лише смутно усвiдомлював факт iснування свого сина, але малий Фергюсон розумiв, що батькова голова й без того була забита всiлякими турботами, що керувати «Домашнiм Свiтом» було всепоглинаючою цiлодобовою роботою, що саме через неi вiн був такий вiдсторонений i зайнятий, але в тi коротенькi моменти, коли його батько не був вiдсторонений та зайнятий, Фергюсон не сумнiвався, що батько знае про нього i нiколи не сплутае його з кимось iншим. Іншими словами, Фергюсон жив у безпечному мiсцi, його матерiальнi потреби задовольнялися постiйно i сумлiнно, дах над головою вiн мав, харчувався тричi на день, носив свiжовипрану одiж, фiзичнi негаразди зносити йому не доводилося, емоцiйнi стреси його розвитку не заважали, тому протягом часу мiж п’ятирiчним вiком та вiком семи з половиною рокiв Фергюсон розвивався в нормальному режимi, перетворюючись на те, що педагогiчна наука називае здоровою нормальною дитиною з iнтелектом вище середнього, на такий собi взiрець американського хлопчика середини двадцятого сторiччя. Але вiн був надто зануреним у вир власного життя, щоби звертати увагу на те, що вiдбувалося за межами його безпосереднiх потреб, а через те, що батьки його були не з тих, що дiляться своiми турботами з маленькими дiтьми, Фергюсон не мав жодноi можливостi пiдготувати себе до катастрофи, яка обрушилася на нього третього листопада 1954 року, вигнавши його з Раю дитинства i зробивши його життя зовсiм iншим.

Серед тих численних речей, про якi Фергюсон не знав до того вiкопомного моменту, були такi:

1) Мiра горя, яке вiдчували Лью та Мiллi з приводу загибелi свого сина, горя, яке посилювалося тим, що вони вважали себе батьками-невдахами, якi виховали, на iхню думку, «неповноцiнну особистiсть», неповнолiтнього злочинця без поняття про моральнi засади, порушника правил, який зневажав авторитети, який тiшився з того, що сiяв хаос за першоi-лiпшоi нагоди, брехуна, шахрая з нiг до голови i просто негiдника. Лью та Мiллi терзали себе своею невдачею, не знаючи, чи то вони поводилися з сином надто м’яко, чи то надто жорстко, болiсно роздумуючи, а чи не могли б вони вчинити якось iнакше, щоби запобiгти крадiжцi отого авто, яка виявилася смертним вироком його сину. Вони терзали себе за те, що радiсно заохотили його пiти до вiйська, сподiваючись, що там вiн набереться розуму, але натомiсть отримали його назад у дерев’яному ящику, який закопали на шiсть футiв пiд землю; вони вiдчували себе винуватими не лише за його непутне, дурне й марне життя, а й за його смерть серед заснiжених гiр забутоi Богом Кореi.

2) Лью та Мiллi любили випити. Вони були одною з тих подружнiх пар, для яких випивка була i розвагою, i потребою, вони були безтурботною парою симпатичних п’яниць, якi зазирали у чарку в мiру своiх потреб та можливостей, якi були чималенькими, але, як це не дивно, мiцнiшою з них двох була Мiллi, у якоi рiдко коли заплiтався язик та ноги, тодi як ii значно бiльший чоловiк iнколи виходив за межi, i малий Фергюсон пам’ятав, як iще до загибелi Ендрю його дядько iнколи вiдключався на диванi й хропiв у самiсiнький розпал гучноi сiмейноi гулянки. Тодi це всiх дуже веселило, але тепер, пiсля смертi свого сина, пияцтво Лью виросло, поширившись за межi вечiрок з коктейлями, гулянок, пiсляобiднiх чарок i перетворившись на щоденну випивку та потаемнi «добавки», якi вiн сьорбав з фляжки, котру носив у внутрiшнiй кишенi свого пiджака. Звiсно, випивка допомагала йому притупити бiль, який краяв його пронизане почуттям провини й спустошене серце, але вона почала заважати його роботi в магазинi, коли дядькiв язик заплiтався настiльки, що вiн не мiг пояснити покупцям порiвняльнi переваги пральних машин Whirlpool та Maytag, а коли язик у нього заплiтався, то вiн часто дратувався, а коли вiн часто дратувався, то часто знаходив втiху в тому, що ображав людей, що явно не сприяло успiшному ходу справ в «Домашньому Свiтi». Тому батьку Фергюсона доводилося втручатися в ситуацiю, вiдтягувати Лью вiд ображеного покупця i наказувати йому йти додому й виспатися.

3) Всi добре знали про схильнiсть Лью до азартних iгор. Якби Мiллi не працювала завiдувачкою секцiею в унiвермазi «Бамбергер» в центрi Ньюарка, то iхня сiм’я збанкрутiла б значно ранiше, оскiльки бiльша частина того, що Лью заробляв у «Домашньому Свiтi Трьох Братiв», насамкiнець опинялася в кишенi його букмекера. А тепер, коли його пияцтво вийшло з-пiд контролю, вийшла з-пiд контролю i його пристрасть до ризикованих ставок. Вiн мрiяв про приголомшливий приз, який трапляеться раз у життi, той легендарний приз, про який гравцi просторiкують десятилiттями, i чим хаотичнiшим ставали його припущення i ставки, тим бiльшими ставали його втрати. Станом на серпень 1954 року його борги складали суму в тридцять шiсть тисяч доларiв, i Айрi Бернштейну, чоловiку, який розпоряджався його ставками протягом останнiх десяти рокiв, почав уриватися терпець. Лью потребував готiвки, не менше десяти-дванадцяти тисяч доларiв, вагомого кавалку, аби довести своi добрi намiри, iнакше до нього з вiзитом завiтають дебелi хлопцi з бейсбольними битами та мiдними кастетами, а через те, що грошей у Стенлi вiн попросити не мiг, знаючи, що його молодший брат – людина серйозна, i якщо вже сказав, що бiльше не збираеться його виручати, то так воно й буде, то Лью вирiшив iх натомiсть у нього поцупити – взяв та й призупинив стоп-наказ по банкiвському чеку «Домашнього Свiта» постачальнику «Дженерал Електрик», а суму грошей переказав на себе. Вiн знав, що його врештi-решт вирахують, але допоки цю невiдповiднiсть виявлять, пройде певний час, оскiльки надходження готiвки за товари мiж магазином та його постачальниками здiйснювалося за схемою, побудованою на взаемнiй довiрi, i тому бухгалтерська звiтнiсть на кiлька мiсяцiв вiдставала вiд фактичних обмiнiв, а протягом цих мiсяцiв Лью сподiвався виправити свое становище. Наприкiнцi вересня дядько Фергюсона побачив свiй шанс. Це означало призупинити iще один чек, але якщо все пiде добре, то розтраченi десять тисяч доларiв обернуться прибутком вдесятеро бiльшим за цi грошi, i цього прибутку мало б вистачити на компенсацiю двох зупинених чекiв, на повний розрахунок з Бернштейном, пiсля чого йому самому лишилася б грубенька сума. Невдовзi мала розпочатися Свiтова Серiя, i «Індiанцям» прогнозували величезну перевагу над «Гiгантами». Результат виглядав настiльки гарантованим, що робити ставки на клiвлендцiв майже не мало сенсу, i Лью подумав тодi: Якщо «Індiанцi» дiйсно е таким потужним клубом, то що завадить iм отримати чотири перемоги поспiль? Шанси на таких ставках виглядали значно привабливiшими. Десять до одного на тоталiзаторi, тодi як ставки на «Клiвленд» по одному разу на кожну гру дадуть йому лише копiйки. Тому Лью знайшов собi другого букмекера, тобто людину, чие прiзвище було не Бернштейн, i поставив дев’ять тисяч доларiв, якi вкрав у свого брата, на «Індiанцiв», сподiваючись, що вони проведуть всю серiю без единоi поразки з боку «Гiгантiв». Нiхто не знав, де дядько Фергюсона дивився першу гру, але Стенлi з Арнольдом та рештою персоналу «Домашнього Свiту» зiбралися бiля телевiзорiв у магазинi, щоби слiдкувати за грою разом з близько пiвсотнею випадкових покупцiв, якi насправдi були не покупцями, а болiльниками «Гiгантiв», якi не мали вдома власних телевiзорiв. Лью потихеньку вшився з роботи, щоби дивитися гру наодинцi, можливо, в якомусь барi або деiнде, в невiдомому мiсцi, де вiн з жахом спостерiгав у прямому ефiрi, як Мейс перехопив високий м’яч вiд Верца у верхнiй частинi восьмого iнiнгу, а опiсля сталася iще жахливiша, спустошуюча душу катастрофа: дядько Лью побачив, як Родс прийняв подачу Лемона й послав м’яч на трибуни з правого боку поля. Один чоловiк махнув битою – i розтрощив життя iншого чоловiка.

4) Всерединi жовтня постачальник, компанiя «Дженерал Електрик», поiнформувала Стенлi, що вони не мають належних документiв за вантажiвку холодильникiв, кондицiонерiв повiтря, вентиляторiв та морозильних камер, надiсланих на початку серпня. Здивований Стенлi пiшов до бухгалтерки «Домашнього Свiту» Адель Розен, пухкенькоi п’ятдесятирiчноi вдовицi, яка тримала у своiй зачiсцi встромлений у волосся жовтий олiвець i вiрила в силу чiткоi калiграфii та правильно розташованих цифрових стовпчикiв. Коли Стенлi пояснив iй проблему, мiсiс Розен витягнула з шухляди чекову книжку компанii i знайшла квитанцiю за десяте серпня, яка засвiдчувала повну сплату належноi суми в 14 237 доларiв i 16 центiв. Стенлi знизав плечима. Може, чек загубився на поштi, сказав вiн i попрохав мiсiс Розен зупинити платiжку на серпневий чек i виписати новий на компанiю «Дж. Е.». Наступного дня страшенно приголомшена мiсiс Розен доповiла Стенлi, що платiжка на той чек була призупинена аж одинадцятого серпня. Що це в бiса могло означати? На якусь невловимо коротку мить Стенлi був подумав, що, можливо, це його пiдставила мiсiс Розен, доти бездоганна бухгалтерка, про яку всi знали, що вона таемно кохала його останнi одинадцять рокiв, що, може, це вона винувата в фальсифiкацii звiтностi, але одного погляду в стривоженi й люблячi очi мiсiс Розен було достатньо, щоби вiдкинути таке припущення як абсолютну нiсенiтницю. Стенлi покликав Арнольда до пiдсобки й спитав, що той знае про зниклi чотирнадцять тисяч доларiв, але Арнольд, який виглядав так само приголомшеним та знiченим, як i мiсiс Розен, сказав, що навiть гадки не мае, як таке могло статися, – i Стенлi повiрив йому. А потiм вiн викликав Лью. Спершу найстарший представник клану все заперечував, але Стенлi не сподобалося, як брат дивився повз нього на стiну за його спиною пiд час розмови, i вiн почав напосiдати на нього, прискiпливо розпитуючи про серпневу зупинку платiжки i наполягаючи, що окрiм нього цього не мiг зробити нiхто, оскiльки мiсiс Розен була поза пiдозрою. Тому це мав бути Лью i нiхто iнший. Потiм Стенлi почав розпитувати брата про його недавню дiяльнiсть на нивi азартних iгор, про ставки, якi той робив, про загальну суму його втрат, про бейсбольнi та футбольнi iгри, про боксерськi поединки, i чим сильнiше Стенлi напосiдав, тим бiльше слабнуло тiло Лью, неначе вони стояли на рингу, i кожне нове слово було новим ударом, новим ударом в живiт, в голову, в печiнку; мало-помалу Лью захитався, ноги його пiдкосилися, i вiн, плюхнувшись на стiлець i закривши обличчя руками, запхикав i ледь чутним уривчастим голосом пробелькотiв зiзнання. Стенлi був прикро вражений почутим, бо насправдi Лью анiтрохи не розкаювався в сподiяному, а якщо про щось i жалкував, то про те, що його план не спрацював, не спрацював його чудовий бездоганний план, бо «Індiанцi» пiдвели його й програли першу ж гру в серii, а Вiллi Мейс – той взагалi мудак, i нехай вiн iде в сраку разом iз Дастi Родсом, щоб iм пусто було! Стенлi нарештi збагнув, що його брат був безнадiйним, що коли дорослий мужик тицяе пальцем на двiйко бейсболiстiв, звинувачуючи iх в усiх своiх негараздах, то розум у нього е недорозвиненим, як розум малоi дитини, причому дебiльноi дитини, так само недолугоi й вiдсталоi, як i рiдний син Лью – загиблий в Кореi й похований рядовий Ендрю Фергюсон. Стенлi хотiв був наказати братовi забиратися геть з магазину й бiльше нiколи не повертатися, але вiн не мiг цього зробити, бо це було б надто несподiвано, надто рiзко, i вiн, роздумуючи, що сказати, i знаючи, що не зможе сказати нiчого, допоки хоча б трохи не вгамуеться його гнiв, принаймнi настiльки, щоб йому потiм не довелося шкодувати про своi слова, але тут знову заговорив Лью. Вiн почав казати Стенлi, що всi вони по вуха в цьому загрузли i що магазину настане капець. Батько Фергюсона не второпав, про що йдеться, i тому вирiшив помовчати iще трохи, йому почало здаватися, що, можливо, його брат дiйсно з’iхав з глузду, але тут Лью почав розповiдати про Бернштейна i скiльки грошей вiн йому заборгував – наразi сума вже перевищувала двадцять п’ять тисяч, хоча це був лише вершечок айсберга, оскiльки Бернштейн почав нараховувати проценти, i кожного дня сума зростала, зростала i зростала; за останнi два тижнi йому вже разiв десять телефонували, i голос по той бiк лiнii погрожував йому й вимагав сплатити борг, бо iнакше йому доведеться вiдповiдати за скоене. Вiдповiдати за скоене означало декiлька варiантiв: в темрявi його перестрiне група чоловiкiв, якi переламають йому всi костi, або ослiплять його кислотою, або порiжуть Мiллi обличчя, або викрадуть Елiс, або вб’ють Мiллi та Елiс, i йому було страшно, так страшно, що вiн бiльше не мiг заснути, а де йому взяти готiвку, коли вiн уже двiчi заклав свiй будинок i позичив у магазина двадцять три тисячi доларiв? Тепер вже колiна почали пiдкошуватися у Стенлi, вiн вiдчув дезорiентацiю й запаморочення, вiн був сам не свiй, його тiло бiльше не трималося в своiй шкiрi, тож вiн плюхнувся на стiлець поруч з Лью, розмiрковуючи, як це чотирнадцять тисяч доларiв раптом перетворилися на двадцять три, i коли брати поглянули один на одного через поверхню сiрого металевого столу, Лью розповiв Стенлi, що Бернштейн висунув пропозицiю, i що, на його думку, це був найкращий вихiд, едине можливе рiшення, i що це рiшення доведеться прийняти, подобаеться це Стенлi чи не подобаеться. «Що ти хочеш сказати?» спитався Стенлi, озвавшись вперше за останнi сiм хвилин. Вони спалять наш магазин, пояснив Лью, а коли ми отримаемо страховку, то кожен вiзьме свою частку. Стенлi не сказав нiчого. Вiн не сказав нiчого, бо йому н?чого було сказати, бо едине, що йому страшенно хотiлося в той момент – це убити свого брата, але якби вiн насмiлився вимовити цi слова вголос, насмiлився сказати про те, як же ж хочеться йому обхопити своiми руками шию Лью й задушити його на смерть, то матiр стала б проклинати його зi своеi могили, i мучила б його до скону. Пiсля довгого мовчання Стенлi нарештi пiдвiвся i рушив до дверей, а вiдчинивши дверi, зупинився на порозi й сказав: «Я тобi не вiрю». І, вийшовши з кiмнати, почув, як брат кинув йому навздогiн: «Повiр менi, Стенлi. Це доведеться зробити».

5) Першим iмпульсом Стенлi було поговорити з Розою, подiлитися своiм тягарем з дружиною й попрохати iй допомогти зупинити Лью, але знову й знову вiн не мiг вичавити з себе потрiбнi слова, знову й знову в останню мить вiдступав, бо не мiг знести навiть думки про те, щоби вислухати, що вона скаже, а вiн добре знав, що вона йому скаже. До полiцii звернутися вiн не мiг. Жодного злочину скоено iще не було, i як там поставляться до нього, на чоловiка, який звинувачуе рiдного брата, не маючи при цьому твердих доказiв, щоби довести наявнiсть змови? З iншого боку, навiть якщо Бернштейн дiйсно вже про все домовився з його братом, чи вистачить у нього сили волi пiти до полiцii й написати заяву, аби та заарештувала Лью? Над його братом нависла небезпека. Зловмисники загрожували ослiпити його, вбити його дружину й доньку, i якщо Стенлi зараз погодиться, то нестиме вiдповiдальнiсть за тi калiцтва й за тi вбивства, це означатиме, що вiн теж мае до цього стосунок, що вiн е мимовiльним спiвучасником, i якщо план зазнае фiаско i Бернштейна з братом спiймають, то вiн анiтрохи не сумнiвався, що його брат вiдразу ж вкаже на нього як на спiвучасника. Так, вiн зневажав Лью, його нудило вiд одноi думки про нього, однак водночас вiн глибоко зневажав самого себе за цю ненависть, що було незрозумiло й гротескно i лише збiльшувало його неспроможнiсть дiяти. Не змiгши поговорити з Розою, Стенлi збагнув, що обрав минуле на противагу сьогоденню, вiдмовився вiд своеi ролi як чоловiка та батька i повернувся до похмурого свiту свого дитинства, до мiсця, де йому не хотiлося бути й звiдки вiн не мiг утекти, той свiт засмоктував його, i наступнi два тижнi вiн ходив туди-сюди в пригнiченому станi переляку й гнiву, закипаючи вiд власноi фрустрацii й очiкуючи, що бомба в його головi ось-ось вибухне.

6) Стенлi збагнув, що альтернативи немае: треба погодитися або вдати, що погоджуешся, щоби виграти час. Йому треба було знати, що замислили Бернштейн та компанiя, бути в курсi всiх деталей, а щоби дiзнатися про все це, вiн мав обманом змусити Лью повiрити, що став на його бiк, тому наступного ранку, рiвно через добу пiсля iхньоi останньоi розмови, пiсля моторошного дiалогу, який завершився словами «Це доведеться зробити», Стенлi сказав братовi, що передумав, що, попри всi рацiональнi аргументи, вiн, з огидою в серцi, дiйшов висновку, що iншого шляху немае. Ця брехня принесла бажаний результат. Гадаючи, що тепер Стенлi з ним заодно, вдячний, тремтячий i геть схиблений Лью почав ставитися до свого брата як до цiнного союзника i максимально довiреноi особи, жодного разу не запiдозривши, що Стенлi дiяв мов подвiйний агент, чиiм единим намiром було зруйнувати плани зловмисникiв i запобiгти пожежi.

7) Лью поiнформував його, що буде двое чоловiкiв, один з них – досвiдчений палiй без судимостей, який дiятиме в тандемi з тим, хто стоятиме насторожi, а пiдпал призначено на наступний вiвторок, на нiч з другого на трете листопада, оскiльки, згiдно з прогнозом, та нiч буде сухою i дощу не передбачаеться. Робота Лью полягатиме у виведеннi з ладу сигналiзацii вiд грабiжникiв, i передачi палiям ключiв вiд магазину. Нiч вiн проведе вдома i Стенлi запропонував зробити те ж саме, але Стенлi мав щодо тiеi ночi iншi плани, вiрнiше, единий план, який полягав у тiм, щоби сховатися в неосвiтленому магазинi й прогнати звiдти палiя iще до того, як вiн почне свою роботу. Стенлi поцiкавився, чи будуть тi люди озброенi, але Лью достеменно не знав, бо Бернштейн не визнав за потрiбне обговорювати з ним цю тему, але яка рiзниця, спитав вiн, який сенс турбуватися про те, що iх не стосуеться? А такий, вiдповiв Стенлi, що в той момент хтось може проходити повз магазин, наприклад, чоловiк, який вигулюватиме пса, жiнка, яка повертатиметься додому з гулянки, i вiн не хоче, щоби хтось постраждав. Спалити пiдприемство страховою вартiстю в триста тисяч доларiв – це вже дуже погано, але якщо при цьому застрелять хоча би одного безневинного перехожого, то вони з братом можуть довiчно потрапити за грати. Лью про це не подумав. Може, варто поговорити про це з Бернштейном, вiдповiв вiн, але Стенлi сказав йому не перейматися, бо люди Бернштейна вчинять так, як вважатимуть за потрiбне, i думка Лью iх анiтрохи не цiкавить. Щоби покласти край цiй розмовi, Стенлi полишив брата i, йдучи униз до торгового залу, усвiдомив, що питання присутностi чи вiдсутностi зброi е великим невiдомим чинником, перемiнною величиною, здатною зруйнувати його план. Краще було б купити пiстоля iще до вiвторка, сказав вiн собi, але щось у ньому повстало проти цiеi iдеi. То була задавнена вiдраза до вогнепальноi зброi, вiдраза настiльки сильна, що Стенлi не лише нiколи не стрiляв з пiстоля, а й нiколи не тримав його в руцi. Його батько загинув вiд пiстоля, i попри те, що вiн мав при собi власного револьвера в отому чиказькому складi тридцять один рiк тому, його все одно застрелили, застрелили з власним револьвером тридцять восьмого калiбру в руцi, яким вiн так i не встиг скористатися. Хтозна, може його i не вбили б, якби вiн не витягнув свого пiстоля першим, не залишивши вбивцi iншого вибору, окрiм як стрiляти, захищаючи власне життя. Так, стрiлецька зброя – справа непроста, i раз ти вже нацiлив свого пiстолета на якогось чоловiка, особливо озброеного, то рiч, на яку ти покладався як на свого захисника, з такою ж iмовiрнiстю може обернути тебе на покiйника. Окрiм того чоловiк, якого Бернштейн десь викопав як палiя, був, за словами Лью, не найманим вбивцею, а колишнiм пожежником, i це було добре, бо людинi, яка колись заробляла на життя гасячи пожежi, а тепер влаштовувала iх заради насолоди та прибутку, пiстоль навряд чи знадобиться. Інша справа той, хто стоятиме насторожi. Поза сумнiвом, то буде якийсь широкоплечий бандюк, який заявиться до магазину озброеним до зубiв, але Стенлi прикинув, що вiн буде стирчати надворi, поки колишнiй пожежник виконуватиме свое завдання, а оскiльки Стенлi iще до того, як цi двое прийдуть, буде вже всерединi, то пiстоль йому не знадобиться. Це не означало, що вiн пiде туди з порожнiми руками, але, на його думку, бейсбольноi бити буде цiлком достатньо: замашна тридцятишестидюймова палиця наполохае палiя так само надiйно, як i пiстоль тридцять другого калiбру, а зважаючи на внутрiшнiй стан Стенлi протягом двох тижнiв напередоднi другого листопада, на оте демонiчне, напiвбожевiльне й неконтрольоване ревiння думок в його головi, яке почалося з того ранку, коли вiн почув зiзнання Лью, сама iдея бейсбольноi бити видалася йому глибоко й протиприродно кумедною, настiльки кумедною, що вiн гучно розсмiявся, коли вона прийшла йому в голову. То був радше не смiх, а коротенький вереск, що пiднявся з глибини його легень i вистрелив з нього, мов купка картечi з дробовика, яка вiдскочила, вдарившись об стiну. Рiч у тiм, що вся ця моторошна комедiя почалася з бейсбольноi бити Дастi Родса на стадiонi «Поло Граундз» двадцять дев’ятого вересня, тому найкращим способом покласти край цьому фарсу було взяти iще одну биту i пригрозити розбити нею голову тому, хто хотiв спалити його магазин.

8) Другого числа пополуднi Стенлi зателефонував Розi i сказав, що того вечора не приiде додому вечеряти. Сказав, що йому доведеться затриматися на роботi з Адель i перевiрити бухгалтерську звiтнiсть напередоднi призначеноi на п’ятницю ревiзii; цiлком можливо, що за цiею роботою вони затримаються аж до опiвночi, тому нехай вона на нього не чекае. По вiвторках магазин працював до п’ятоi, i на п’яту тридцять всi, окрiм Стенлi, порозходилися – Арнольд, мiсiс Розен, Ед та Фiл, Чарлi Сайкс та Боб Докiнс; Лью не було, тому що вiн був надто наляканий, щоби з’явитися того ранку на роботi, i увесь день просидiв вдома, вдаючи, що у нього висока температура. Люди Бернштейна мали з’явитися лише десь о першiй чи другiй ранку, тому Стенлi, маючи кiлька вiльних годин, вирiшив гарненько попоiсти i подався вечеряти до свого улюбленого ньюаркського ресторану «У Мойшi», який спецiалiзувався на схiдноевропейськiй еврейськiй кухнi, тобто на тих стравах, якi готувала матiр для Стенлi, коли вiн був iще малим хлопцем: там подавали варену яловичину з хрiном, пироги з картоплею, фаршировану рибу i суп з кульками маци – провiнцiйнi делiкатеси з iншого часу, з iншого свiту, i Стенлi, щоби зануритися в свое зникле дитинство, треба було лише увiйти до обiднього залу. Та й сам ресторан виглядав таким собi релiктом: бiдно обставленим, позбавленим елегантностi закладом з дешевими, ламiнованими пластиком скатертинами та звисаючими зi стелi запиленими свiтильниками, але кожен стiл був прикрашений синюватою або зеленуватою пляшкою сельтерськоi, вид якоi чомусь завжди викликав у нього легенький приплив радостi, а коли Стенлi чув, як буркотливi й невихованi офiцiанти розмовляли з iнтонацiями iдиш, то це також вселяло в нього комфорт. Чому? Хтозна. Йому важко було пояснити причину. Отже, того дня Стенлi повечеряв стравами свого дитинства, почавши з борщу зi сметаною в супроводi тарiлки з оселедцем, а потiм взявшись за основну страву: яловичу пашинку (добре приготовану) з гарнiром iз огiркiв та картопляних дерунiв. Чвиркаючи сельтерською водою в прозорий гранчак i ласуючи делiкатесами, вiн подумав про своiх померлих батькiв та своiх двох жахливих братiв, якi скiльки кровi випили з нього за всi цi роки, про свою прекрасну Розу, жiнку, яку вiн дуже любив, але недостатньо, завжди замало. Цей факт Стенлi усвiдомив зовсiм нещодавно, i йому було болiсно зазнаватися самому собi, що було в ньому щось заблоковане й придушене, якась вада в його душевному устроi, котра заважала йому вiддавати своiй дружинi стiльки себе самого, скiльки вона заслуговувала; а був iще маленький хлопчик Арчi, чиста загадка, безперечно, вiн був жвавим та кмiтливим, здiбнiшим за бiльшiсть iнших хлопцiв, але з самого початку вiн був маминим синком, таким емоцiйно прив’язаним до неi, що Стенлi так i не змiг достукатися до нього, i тепер, коли сину було вже сiм з половиною рокiв, його й досi гнiтила власна нездатнiсть читати синiвськi думки, тодi як для Рози це, схоже, нiколи не було проблемою, неначе жiнкам була притаманна якась вроджена властивiсть, непояснима здатнiсть iнтуiтивно розумiти своiх дiтей, тодi як чоловiкам вона дарувалася вельми рiдко. Розмiрковувати про такi речi було для Стенлi справою незвичною, незвично було скеровувати думки всередину самого себе i вишукувати там власнi прогрiшення та невдачi, обiрванi нитки свого заштопаного життя, але незвичним був для нього й сам тодiшнiй момент, бо пiсля двох тижнiв мовчання та внутрiшньоi боротьби вiн був виснажений i ледь спроможний стояти, а якщо й спроможний, то надто хиткий, щоби йти прямою лiнiею. Коли Стенлi розплатився за вечерю i поiхав назад до «Домашнього Свiту», йому подумалося: а чи мав його план якийсь сенс взагалi? Чи не обманював вiн себе, думаючи, що цей план неодмiнно спрацюе лише тому, що вiн був правий, а Лью та решта – неправi, i якщо це так, то чом би йому не поiхати зараз прямо додому, а магазин нехай згорить дотла.

9) До магазину вiн повернувся о восьмiй з невеликим гаком. Скрiзь було темно, скрiзь було тихо, скрiзь – нiчне небуття нiмих телевiзорiв та поснулих холодильникiв, такий собi цвинтар примар. Стенлi майже не сумнiвався, що згодом пошкодуе про те, що робить, що його розрахунки вийдуть йому боком, але iнших iдей вiн не мав, а зараз вже було запiзно придумувати новi. Свiй бiзнес вiн започаткував, коли йому було вiсiмнадцять, i протягом останнiх двадцяти двох рокiв ця справа стала справою його життя, його единого й безцiнного життя, i вiн не мiг дозволити Лью та його бандi шахраiв знищити його й вшитися непокараними, бо цей заклад був не просто бiзнесом, вiн був життям одного чоловiка, а життям цього чоловiка був магазин, i цей магазин i цей чоловiк були одним цiлим, тож якщо зловмисники пiдпалять магазин, то вони пiдпалять i цього чоловiка. Кiлька хвилин на дев’яту. Скiльки годин iще ждати? Щонайменше – годину, щонайбiльше – п’ять або шiсть. Надто довго, зважаючи на те, що зайнятися немае чим, треба просто сидiти в кромiшнiй темрявi й чекати, поки не з’явиться палiй з канiстрою бензину та сiрниками, мовчки сидiти з битою в руцi i сподiватися, що вона виявиться такою ж замашною й дебелою, як i виглядала. Стенлi вмостився на стiлець в тильному офiсi, на стiлець мiсiс Розен, який стояв неподалiк робочого столу в дальньому кутку, звiдки крiзь вузьке квадратне вiкно в стiнi мiж офiсом та залом продажiв було добре видно пiд’iзну алею до парадного входу, вiрнiше, було б видно, якби унiвермаг не огортала суцiльна темрява, але колишнiй пожежник i нинiшнiй палiй напевне матиме при собi лiхтарик, а коли Стенлi почуе, як вiдчиняться параднi дверi, то тодi й увiмкнеться лiхтар, хоча б i на секунду-двi, але все одно увiмкнеться, i вiн знатиме, де саме в той конкретний момент перебуватиме зловмисник. А негайно ж пiсля цього вiн увiмкне свiтильники угорi, вискочить з офiсу, пiднявши биту в руцi, i щосили крикне палiю забиратися геть. Такий був план. Схрести пальцi, Стенлi, сказав вiн сам собi, а якщо тобi не поталанить, то перехрестися й сподiвайся на швидку смерть. А тим часом Стенлi продовжував сидiти на стiльцi мiсiс Розен, той стiлець мав колiщата i мiг обертатися з боку вбiк i нахилятися назад-вперед, то був звичайний офiсний стiлець, придатний для короткочасного сидiння i явно некомфортний для сидiння тривалого, бо воно могло розтягнутися на декiлька годин. Однак Стенлi виснував, що чим менш комфортнiший стiлець, тим краще, оскiльки невеликий дискомфорт не дасть йому заснути. Принаймнi, так йому здавалося, та поки вiн сидiв бiля сiрого металевого столу, погойдуючись у стiльцi мiсiс Розен, гадаючи, що переживае найгiрший момент у своему життi, що нiколи ранiше не почувався вiн таким нещасним та одиноким, як зараз, що навiть коли йому вдасться пережити цю нiч цiлим i неушкодженим, все одно усе решта буде розтрощеним i оберненим на пилюку зрадою його брата Лью, що пiсля цiеi ночi його життя змiниться назавжди, бо пiсля того, як вiн сам зрадить свого брата i зiрве його плани, Бернштейн повернеться до своеi колишньоi тактики залякування й погроз, i в результатi Мiллi та Лью знову опиняться в небезпецi, а коли з ними щось станеться, то це буде на совiстi Стенлi, i йому доведеться з цим жити i з цим помирати, але хiба ж вiн може не робити того, що робить зараз, хiба ж вiн може дозволити втягнути себе в шахрайську схему зi страховкою й при цьому ризикувати потрапити за грати? Нi, вiн не може дозволити цим негiдникам спалити унiвермаг, iх треба зупинити, i поки Стенлi про все це думав (а думав вiн про те ж саме, що й протягом попереднiх двох тижнiв), вiн збагнув, що бiльше не в змозi це зносити, що вiн дiйшов до ручки, виморився, виснажився понад усяку мiру, так втомився, що бiльше не мiг сприймати довколишнього свiту – тож потроху його очi почали заплющуватися, i невдовзi вiн кинув силуватися тримати iх розкритими, опустив голову на схрещенi руки, якi вiн поклав поперед себе на стiл, i через хвилину-двi заснув.

10) Вiн проспав i вторгнення палiя, i послiдуючий полив магазину дванадцятьма лiтрами бензину, а через те, що чоловiк, який прийшов виконати свою роботу, i гадки не мав, що в тильному офiсi спить Стенлi, вiн чиркнув сiрником i пiдпалив «Домашнiй Свiт» з чистою совiстю, знаючи, що вiн скоюе акт пiдпалу, але не акт убивства, в якому його згодом звинуватять. Що ж до батька Фергюсона, то вiн не мав жодного шансу. В той момент, коли вiн розплющив очi, вiн був iще напiвсонним, нездатним поворухнутися, бо вже встиг надихатися ядучим димом, а коли насилу пiдняв голову, намагаючись вдихнути повiтря в своi обсмаленi легенi, вогонь уже прогризався крiзь дверi тильного офiсу, а увiрвавшись в кiмнату, кинувся до столу, де сидiв Стенлi, i проковтнув його живцем.



Саме про це й не знав малий Фергюсон, саме цього вiн не мiг узнати протягом тих двох рокiв, якi вiддiляли смерть його кузена в Корейськiй вiйнi та смерть його батька в палаючому унiвермазi. Навеснi наступного року його дядько Лью був уже в тюрмi разом з палiем Еддi Шульцем, його спiвучасником Джорджi Іонелло, який стояв насторожi, та керiвником цiеi операцii, Айрою Бернштейном. Але на той час Фергюсон з матiр’ю вже вибралися з Ньюарку й мешкали в Нью-Йорку в квартирi з трьома спальнями в Захiднiй частинi Центрального парку мiж Вiсiмдесят третьою та Вiсiмдесят четвертою вулицями. Фотостудiю в Мiлбернi було продано, а завдяки тому, що страховка життя його батька забезпечила матiр сумою в двiстi тисяч неоподаткованих доларiв, фiнансовоi скрути вони не вiдчували, i це означало, що навiть пiсля своеi смертi вiрний, прагматичний та незмiнно вiдповiдальний Стенлi Фергюсон продовжував пiдтримувати iх матерiально.

Спершу був шок третього листопада, а разом з ним нестерпне видовище з материних слiз, ii задушливих обiймiв, ii тремтячого вiд ридань тiла, притиснутого до нього, а кiлька годин потому з Нью-Йорку прибули батьки Стенлi, а iще через день з’явилися тiтка Мiлдред зi своiм чоловiком, Полом Сендлером; увесь час приiжджали й вiд’iжджали незчисленнi Фергюсони, з’явилися двое заплаканих тiток – Мiллi й Джоан, кам’яноликий дядько Арнольд та навiть зрадливий i ще не викритий дядько Лью; було стiльки шуму, стiльки хаосу, в будинку було стiльки людей, що малий Фергюсон, сидячi в куточку й спостерiгаючи за всiм цим, не знав, що йому казати й думати, надто приголомшений, щоби плакати. Неможливо було уявити собi, що його батько помер. Вiн же був живий iще учора вранцi, сидiв за снiданком з примiрником Newark Star-Ledger в руках, розповiдаючи Фергюсону, що сьогоднi буде холодний день i тому треба до школи вдягнути шарф. Важко було уявити, що то були останнi слова, якi сказав йому батько. Минуло кiлька днiв. Вiн стояв пiд дощем зi своею матiр’ю, дивлячись, як опускають в землю його батька, слухаючи, як рабин щось монотонно бубонiв на незрозумiлому iвритi, i тi слова звучали так жахливо, що малому захотiлося закрити руками вуха. Два днi потому Фергюсон повернувся до школи, до товстенькоi мiсiс Костелло та свого другого класу, але всi неначе боялися його, неначе соромилися говорити з ним, немовби на лобi у нього був витавруваний хрест: «Не наближатися!» І навiть попри те, що мiсiс Костелло люб’язно дозволила йому не ходити на груповi заняття й сидiти за своею партою, читаючи тi книжки, якi йому хочеться, це, як не дивно, лише погiршило ситуацiю, бо малому було важко зосереджуватися на книжках, якi зазвичай давали йому велике задоволення, оскiльки думки його неминуче дрейфували вiд слiв на сторiнцi до його батька, але не того батька, якого поховали в землю, а до батька, який вознiсся до раю, якщо на небесах дiйсно iснувало таке мiсце, як рай, а якщо його батько дiйсно опинився там, то чи могло так бути, що саме зараз вiн дивиться на нього й бачить, що його син сидить за партою, вдаючи, що читае? Було б гарно, якби це дiйсно було так, подумав Фергюсон, але, з iншого боку, який з цього толк? Так, батьку було б приемно поглянути на нього, i через це йому, можливо, стало б легше сприймати власну смерть, але яким чином могло допомогти Фергюсону те, що його бачать, якщо сам вiн не мiг бачити того, хто бачить його? А найбiльше йому хотiлося почути, як розмовляе батько. За батькiвською розмовою вiн скучав найбiльше, i навiть попри те, що батько був людиною небагатослiвною, магiстром мистецтва давати стислi вiдповiдi на довгi запитання, Фергюсону завжди подобався звук його голосу, голосу мелодiйного i лагiдного, тому думка про те, що вiн бiльше нiколи його не почуе, наповнювала його величезним смутком, сумом настiльки глибоким, що вiн мiг би вмiстити в себе увесь Тихий океан, котрий, як вiдомо, був найбiльшим океаном у свiтi. «Сьогоднi буде холодно, Арчi. Не забудь вдягнути до школи свiй шарф».

Свiт втратив свою реальнiсть. Все в ньому було лише шахрайською копiею неiснуючого оригiналу, а все, що в ньому вiдбувалося, вiдбуватися не мусило б. Іще довго Фергюсон жив пiд магiчним впливом цiеi iлюзii, йдучи, мов сновида, стежкою своiх днiв i з трудом засинаючи вночi, бо його нудило вiд свiту, в який вiн перестав вiрити, пiддаючи сумнiву все, що поставало перед його очима. Мiсiс Костелло прохала його бути уважнiшим, але вiн вже не слухав ii, бо вона була лише актрисою, що намагалася грати роль вчительки, а коли його приятель Джеф Бальсонi зробив екстраординарну й неочiкувану пожертву, подарувавши Фергюсону свою картку з бейсболiстом Тедом Вiльямсом, картку надзвичайно рiдкiсну, то Фергюсон подякував за подарунок, поклав картку до кишенi, а потiм, прийшовши додому, порвав ii. Тепер таке можна було робити. До третього листопада це було б для нього немислимим, але нереальний свiт був значно бiльшим за реальний i мав бiльш нiж достатньо мiсця бути собою – i водночас не собою.

Якщо вiрити тому, що сказала згодом його матiр, вона спершу не планувала такого швидкого вiд’iзду з Нью-Джерсi, але потiм вибухнув скандал, i i у них не лишилося iншого вибору, як вiд’iжджати якомога швидше. За дванадцять днiв до Рiздва ньюаркська полiцiя оголосила, що розкрила справу «Домашнього Свiту», i наступного ранку огиднi подробицi вже були на перших сторiнках газет в усiх куточках округiв Ессекс та Юнiон. «Братовбивство». «Короля азартних iгор заарештували». «Колишнього пожежника, який перетворився на палiя, заарештували без права застави». «Луiсу Фергюсону пред’явили численнi звинувачення». Того дня мати не пустила його до школи, а потiм – наступного дня, i через день, i через два, i так кожного дня, допоки школа не закрилася на рiздвянi канiкули. Це – заради твого ж блага, Арчi, пояснила вона йому, а оскiльки вiдсутнiсть необхiдностi ходити до школи нiчого, окрiм позитивних емоцiй, у нього не викликала, то Фергюсон i питати не став, чому мати його туди не пускала. Значно пiзнiше, коли вiн був достатньо дорослим, аби усвiдомити все жахiття слова «братовбивство», Фергюсон збагнув, що матiр намагалася захистити його вiд лихих плiток, що вже ходили мiстом, бо його прiзвище набуло тепер сумноi слави, i бути Фергюсоном означало тепер належати до родини, яка несла на собi знак прокляття. Тому майже восьмирiчний Фергюсон залишався вдома зi своею бабусею, а матiр займалася тим, що виставляла на продаж сiмейний будинок i шукала фотографа, який би купив ii студiю. Але через те, що газети не припиняли дзвонити iй, просячи, благаючи й залякуючи, аби вона дала iнтерв’ю, повiдала, так би мовити, свою версiю сучасноi якобiнськоi драми пiд назвою «Справа Фергюсонiв», його матiр вирiшила, що з неi досить, i через два днi пiсля Рiздва зiбрала валiзи, завантажила iх у багажник блакитного «шевроле», i вони утрьох подалися до Нью-Йорку.

Наступнi два мiсяцi вони з матiр’ю жили в квартирi ii батькiв на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi; матiр знову оселилася в тiй самiй спальнi, яку вона дiлила колись зi своею сестрою Мiлдред, а Фергюсон отаборився у вiтальнi на маленькому складному лiжечку. Найцiкавiшим моментом цього тимчасового розташування було те, що йому не треба було ходити до школи – таке неочiкуване звiльнення було спричинене вiдсутнiстю у них постiйноi адреси, i допоки вони не знайдуть собi власного мiсця, вiн залишатиметься вiльною людиною. Тiтка Мiлдред була не в захватi вiд того, що вiн не ходить до школи, але мати Фергюсона спокiйно вiдшила ii. Не переймайся, сказала вона. Арчi – здiбний хлопець, i нетривалий пропуск занять йому не завадить. Спершу ми дiзнаемося, де будемо жити, а вже потiм почнемо пiдшукувати школу. Спочатку – найголовнiше, Мiлдред.

То був химерний час, вiдокремлений вiд усього, що вiн знав у минулому, абсолютно несхожий на те життя, яке почалося у Фергюсона пiсля того, як вони перебралися до своеi квартири, такий собi курйозний перехiдний перiод, мiжцарiв’я, за висловом його дiда, коротенький вiдрiзок вихолощеного часу, кожну секунду якого малий провiв зi своею матiр’ю, коли вони, як двое постраждалих товаришiв, ходили разом по Вест-сайду, пiдшуковуючи квартиру, обговорюючи плюси та мiнуси кожного помешкання, i насамкiнець дiйшовши до спiльного рiшення, що та квартира, яку вони придивилися на Захiдному боцi Центрального парку, буде для них iдеальною. А невдовзi опiсля матiр зробила несподiвану заяву, що iхнiй будинок в Мiлбернi купують разом з меблями, всiма меблями, i що вони починатимуть з нуля, лише вони удвох. Тож пiсля того, як Фергюсон з матiр’ю пiдшукали квартиру, вони зайнялися пошуком меблiв, видивляючись пiдходящi лiжка й столи, лампи та килими, не купуючи нiчого доти, поки покупка не була узгоджена ними двома, а одного дня опiвднi, коли вони роздивлялися крiсла та дивани в магазинi «Мейсi», клерк з краваткою-метеликом поглянув на Фергюсона й спитав у його матерi: «А чому цей хлопчик не в школi?», на що його матiр вiдповiла, жорстко поглянувши у вiчi занадто допитливого чоловiка: «А це не ваша справа!» Це був найкращий момент з отих химерних двох мiсяцiв, принаймнi, один з найкращих, незабутнiй завдяки тому вiдчуттю радостi, яке пiднялося в ньому, коли матiр промовила цi слова, такоi радостi вiн не знав уже багато тижнiв; було в тих словах почуття солiдарностi – вони удвох проти цiлого свiту, вони знову едина спiльнота, i «Це – не ваша справа» стало гаслом iхнiх спiльних зусиль, ознакою того, що вони тепер цiлковито покладалися один на одного. Пiсля купiвлi тих чи iнших меблiв вони ходили в кiно, тiкаючи на пару годин з холодних вулиць до темряви затишного кiнозалу, дивлячись все пiдряд, що траплялося. Вони завжди займали мiсця на гальорцi, бо мати мала там можливiсть курити. Вона курила одна за одною цигарки «Честерфiльд», i вони дивилися фiльми за участю Алана Ледда, Мерiлiн Монро, Керка Дугласа, Герi Купера, Грейса Келлi та Вiльяма Холдена – вестерни, мюзикли, наукову фантастику, i неважливо, що крутили того дня: вони просто заходили, сподiваючись на втiху вiд перегляду таких фiльмiв, як «Барабанний бiй», «Вера Крус», «Немае бiзнесу кращого за шоу-бiзнес», «20 тисяч лье пiд водою», «Поганий день в Блек Роцi», «Мости бiля Токо-Рi» та «Молодий душею». А одного разу, якраз наприкiнцi отих двох дивовижних мiсяцiв, жiнка в склянiй будцi, яка продавала iм квитки, поцiкавилася в матерi, чому ii маленький хлопчик не в школi, i мати iй вiдповiла: «А не пiшли б ви в сраку, жiночко? Стулiть писок i дайте менi здачу».




1.4


Спершу була квартира в Ньюарку, про яку вiн не пам’ятав нiчого, а потiм був будинок в Мейплвудi, який його батьки купили, коли йому було три роки, а тепер, шiсть рокiв потому, вони знову перебиралися до значно бiльшого будинку з протилежного боку мiста. Фергюсон не розумiв цього. Той бiдинок, в якому вони жили, був бездоганно хорошим будинком, бiльш нiж адекватним помешканням для родини лише з трьох людей, i з якого ж це дива його батькам здумалося взяти на себе клопiт збирати всi своi пожитки й перебиратися на таку коротку вiдстань, тим бiльше, що нiхто iх до цього не примушував? Це мало б сенс, якби вони переiжджали до iншого великого мiста чи iншого штату, як, скажiмо, дядько Лью та тiтка Мiллi чотири роки тому, коли вони перебралися до Калiфорнii, але чому ж мiняти будинки в одному й тому ж самому мiстi, якщо не переiжджати до iншого?

А тому, що ми можемо собi це дозволити, вiдповiла його матiр. Бiзнес його батька розвивався успiшно, i у них з’явилася тепер можливiсть жити на ширшу ногу. Фраза «жити на широку ногу» наштовхнула Фергюсона на думку про грандiозний европейський палац в стилi вiсiмнадцятого столiття, де в мармуровому залi збираються герцоги з герцогинями в бiлих напудрених перуках, а також панi та панове в розкiшному шовковому вбраннi; вони стоять з мереживними хусточками в руках, жартують i смiються. А потiм, розвиваючи цю тему далi, Фергюсон уявив у тому натовпi своiх батькiв, але в старомодних костюмах вони виглядали смiховинно, абсурдно та гротескно. І вiн сказав: «Одне лише те, що ми можемо собi це дозволити, iще не означае, що ми мусимо його купляти. Наш будинок менi подобаеться, i я гадаю, що ми маемо в ньому лишитися. Якщо ми маемо грошей бiльше нiж достатньо, то мусимо вiддати надлишок тим, у кого iх немае взагалi. Не годиться витрачати iх на себе. Бо це – егоiстично».

«Арчi, не вередуй», вiдповiла матiр. «Твiй батько працюе за двох, працюе бiльше за будь-кого в нашому мiстi. Вiн заслуговуе кожноi копiйки, яку заробив, тож якщо йому захотiлося трохи повихвалятися, придбавши новий будинок, то це його особиста справа».

«Я не люблю, коли хтось вихваляеться», зауважив Фергюсон. «Так поводитися негарно».

«Подобаеться це тобi чи не подобаеться, мiй синку, але ми перебираемося, i я впевнена, що на новому мiсцi тобi сподобаеться. Там бiльшi кiмнати, бiльший двiр, i е пiдвальне примiщення. В ньому ми поставимо стiл для пiнг-понгу i подивимося, чи зможеш ти нарештi навчитися грати достатньо добре, щоби мене перемогти».

«Але ж ми вже граемо в пiнг-понг у дворi».

«Тiльки у теплу пору року. До того ж, Арчi, в примiщеннi нам не заважатиме вiтер».

Фергюсон знав, що частину сiмейного бюджету складали грошi, якi заробляла його матiр в портретнiй фотостудii, але значно бiльша частина грошей, практично всi вони, надходила з батькового бiзнесу – мережi трьох господарчих магазинiв пiд назвою «Фергюсон», один з яких розташовувався в окрузi Юнiон, другий – у Вестфiлдi, а третiй – в Лiвiнгстонi. Колись давно вiн мав магазин в Ньюарку пiд назвою «Домашнiй Свiт Трьох Братiв», але його продали, коли Фергюсону було три з половиною або чотири роки, i якби не взята в рамочку чорно-бiла фотографiя 1941 року, яка висiла на стiнi в робочому кабiнетi i на якiй був зображений його батько, котрий стояв мiж двома своiми усмiхненими братами перед магазином «Домашнiй Свiт» в день його вiдкриття, то всi спогади про той магазин були б назавжди викресленими з його пам’ятi. Фергюсону було неясно, чому його батько бiльше не спiвпрацював зi своiми братами, до того ж була iще бiльша загадка: чому дядько Лью та дядько Арнольд виiхали удвох до Калiфорнii, щоби, за виразом його батька, «розпочати там нове життя». Шiсть чи сiм мiсяцiв тому назад, вiдчувши напад ностальгii за вiдсутньою тепер кузиною Френсi, вiн попрохав свою матiр викласти своi мiркування з приводу причин, якi змусили родичiв переiхати так далеко, але мати просто сказала: «Батько викупив iхню долю». Це пояснення мало що йому пояснювало, себто малий Фергюсон нiчого з нього не зрозумiв. Але тепер, в зв’язку з неприемною iсторiею з переiздом до нового будинку, вiн почав потроху бачити те, що доти проходило повз його увагу. Його батько був багатiем. Вiн мав бiльше грошей, анiж знав, що з ними робити, а з того, як iшли у нього справи, можна було зробити лише один висновок: день за днем вiн ставав дедалi багатшим.

Це було i погано, i добре, вирiшив Фергюсон. Добре, бо грошi були необхiдним злом, як колись пояснив йому його дiдо, а оскiльки всiм для життя були потрiбнi грошi, то краще мати iх надмiру, анiж обмаль. З iншого боку, аби надмiрно заробляти, людина мае придiляти гонитвi за грошима надмiр часу, значно бiльше, анiж е необхiдним чи резонним, i саме це й вiдбувалося з його батьком, який так тяжко працював на нивi керiвництва своею торговою мережею, що з плином часу кiлькiсть годин, якi вiн проводив вдома, безперервно зменшувалася. І в результатi зменшилася настiльки, що Фергюсон його майже не бачив, бо в його батька виробилася звичка iхати з дому о сьомiй тридцять ранку, тобто коли Фергюсон iще спав, а через те, що кожен магазин працював допiзна двiчi на тиждень – по понедiлках та четвергах в Юнiонi, вiвторках та п’ятницях у Вестфiлдi, середах та суботах в Лiвiнгстонi, бували днi, коли батько не мав змоги приiхати додому на вечерю i повертався о десятiй або десятiй тридцять, себто аж годину потому, як малого Фергюсона вкладали спати. Тому единим днем, коли вiн мiг гарантовано бачити свого батька, була недiля, але з недiлями теж все було не так просто, бо пiсля снiданку та пiсля обiду кiлька годин вiдводилося на тенiс, що означало телiпатися слiдком за батьками на мiськi корти i чекати, поки батько з матiр’ю зiграють сет, щоби потiм трохи поцюкати м’яч разом iз матiр’ю, поки батько гратиме свiй щонедiльний матч з Семом Браунштейном, його тенiсним приятелем iще з дитинства. Фергюсон не зневажав тенiс, вiн просто вважав його нудним у порiвняннi з бейсболом та футболом, котрi, на його думку, були найкращими iграми в свiтi; кращим за тенiс був навiть пiнг-понг, якщо йшлося про тi види спорту, де були присутнiми сiтка та м’ячики-стрибунцi, тому з непростими почуттями плентався вiн весною, влiтку й восени на вiдкритi корти, сподiваючись кожноi суботи, коли лягав спати, що завтра вранцi буде дощ.

Коли ж дощу не було, то пiсля тенiсу вони iхали до Саут-Орандж-Вiлидж i обiдали в «Грюнiнгу», де Фергюсон наминав чималенький гамбургер з мисочкою м’ятного морозива; то була довгоочiкувана трапеза, i не лише тому, що в «Грюнiнгу» робили найсмачнiшi в усiй окрузi гамбургери та виготовляли власне морозиво, а й тому, що там смачно пахло – сумiшшю теплоi кави, смаженого м’яса та солодкуватими випарами всiляких десертiв; то були такi смачнi аромати, що Фергюсон аж розчинявся у блаженнiй насолодi, вдихаючи iх повними легенями. А потiм, увiбравшись до батькового двокольорового (сiро-бiлого) седану «олдсмобiл», вони поверталися до свого будинку в Мейплвудi помитися й перевдягнутися. В типову недiлю пiсля цього вiдбувалося одне з чотирьох. Вони залишалися вдома, щоби, як висловлювалася матiр, «попоратися», що, в основному, означало ходити слiдком за батьком з кiмнати до кiмнати й дивитися, як вiн ремонтував те, що потребувало ремонту: зливний бачок у туалетi, згорiлi електричнi запобiжники, рипучi дверi, а матiр тим часом сидiла на диванi й читала журнал «Лайф», або спускалася до пiдвальноi фотостудii проявляти плiвки та фотографii. Другий варiант полягав у походi в кiно, що подобалося йому та матерi найбiльше з усiх способiв проведення вiльного часу в недiлю, але батько часто не роздiляв iхнього кiношного ентузiазму, бо фiльми його майже не цiкавили, так само, як i все решта з того, що вiн називав «сидячими розвагами» (телевiзiйнi вiкторини, концерти, мюзикли), неначе посидiти пару годин в крiслi, пасивно всотуючи в себе «цiлу купу дурнуватих вигадок», було для нього найгiршими тортурами у свiтi, але матiр зазвичай перемагала в суперечцi, погрожуючи пiти до кiно без нього, тому трое Фергюсонiв знову сiдали до авто i iхали подивитися найостаннiший вестерн режисера Джиммi Стюарта або комедiю за участю Мартiна i Льюiса (Джеррi Льюiс – неперевершений!), i Фергюсон завжди дивувався, наскiльки швидко його батько засинав у темрявi кiнотеатру – забуття поглинало його iще тодi, коли на екранi повзли початковi титри: голова вiдхилялася назад, губи поволi розкривалися, тому коли починали гримiти пострiли, коли грала музика, i падав на пiдлогу розтрощений посуд, батько вже мiцно спав. Оскiльки Фергюсон завжди сидiв помiж батьками, то вiн плескав матiр по руцi кожного разу, коли батько отак «вiдключався», i, заволодiвши ii увагою, кивав на нього великим пальцем, мовляв, поглянь, знову вiн за свое. А матiр, в залежностi вiд настрою, або пiддакувала й посмiхалася, або хитала головою й хмурилася, iнколи видаючи коротенький стриманий смiшок, а iнколи видихаючи щось безсловесне на кшталт «угу». На той час, коли Фергюсону виповнилося вiсiм, батьковi кiношнi «вiдключки» стали настiльки звичними, що матiр почала називати iхнi недiльнi екскурсii до кiнотеатру «двогодинною сонною терапiею». Вона бiльше не питала свого чоловiка, чи хочеться йому сходити в кiно. Натомiсть вона питала його: «Як щодо пiгулки снодiйного, Стенлi? Якраз виспишся добряче перед роботою». Зачувши цю фразу, Фергюсон завжди смiявся. Інколи батько смiявся разом iз ним, але здебiльшого – нi.

Коли ж вони не поралися в хатi й не ходили до кiно, Фергюсони проводили недiльний вечiр за вiзитами до знайомих, або знайомi приходили з вiзитами до них. З огляду на те, що бiльшiсть клану Фергюсонiв мешкали тепер з iншого боку краiни, родиннi тусовки в Нью-Джерсi припинилися назавжди, але поблизу жило кiлька друзiв, тобто друзiв батькiв малого Фергюсона, зокрема, материна подруга дитинства з Бруклiна, Ненсi Соломон, яка мешкала в Вест-Орандж i виготовляла олiйнi малюнки для студii «Роузленд»; був також батькiв друг дитинства з Ньюарка, Сем Браунштайн, який жив у Мейплвудi i кожного недiльного ранку грав з батьком у тенiс, тому iнколи в недiлю пополуднi Фергюсон зi своiми батьками приiздили в гостi до Браунштайна та його дружини Пеггi, яка народила йому трьох дiтей, дiвчинку та двох хлопчикiв; всi вони були старшими за Фергюсона щонайменше на чотири роки, а iнколи Браунштайни вiдвiдували Фергюсонiв у iхньому будинку, який невдовзi вже не мав бути iхнiм; iнколи замiсть Браунштайнiв приiздили Соломони – Ненсi зi своiм чоловiком Максом та двома своiми хлопцями, Ст’юi та Ральфом, кожен з яких був молодшим за Фергюсона щонайменше на три роки; цi човниковi нью-джерсiйськi вiзити стали для малого Фергюсона тяжким випробуванням, бо вiн був надто дорослим, щоби з насолодою гратися з малими Соломонами, i надто малим, щоби з задоволенням гратися з дiтьми Браунштайнiв, якi насправдi були вже надто дорослими, щоби вважатися дiтьми. Тому Фергюсон пiд час цих тусовок часто почувався розгубленим, не знаючи, куди йти i що робити, бо йому швидко набридали витiвки трьохрiчного Ст’юi та шестирiчного Ральфа, а розмова мiж п’ятнадцяти-та сiмнадцятирiчними хлопцями Браунштайнiв йому була незрозумiлою взагалi, тому йому не залишалося нiчого iншого, як проводити свiй час в компанii тринадцятирiчноi Анни Браунштайн, яка вчила його грати в кункен та настiльну гру пiд назвою «Кар’ера», але вона вже була надiлена помiтними грудьми, а в ротi у неi були ортодонтичнi скоби, через якi вiн не мiг на неi спокiйно дивитися, бо в тих скобах постiйно застрявали харчi – крихiтнi шматочки помiдорiв, недоiдене м’ясо, тому кожного разу, коли вона посмiхалася (а посмiхалася вона часто), у Фергюсона виникав напад мимовiльноi конвульсивна нудоти, i йому доводилося швидко вiдвертатися.

Втiм, тепер, коли вони вже були на гранi переiзду до нового будинку, що дало Фергюсону важливу нову iнформацiю про його батька (проблема надмiрних грошей, надмiрного часу, витраченого на заробляння грошей, настiльки надмiрного, що шiсть днiв на тиждень батько перетворювався для нього на невидимку, а це малому не подобалося i навiть дуже не подобалося, воно пригнiчувало його i злило (було iще якесь пiдходяще слово, але вiн не мiг його згадати), тож тепер, маючи батька постiйно на думцi, Фергюсон визнав за повчальне згадувати отi нуднi вiзити Соломонiв та Браунштайнiв як спосiб дослiджувати на практицi представникiв чоловiчоi половини людства, порiвнюючи поведiнку свого батька з поведiнкою Сема Браунштайна та Макса Соломона. Якщо розмiр будинку був тою мiркою, якою визначалася кiлькiсть грошей, яку вони заробляли, то його батько був багатшим за них обох разом узятих, бо навiть iхнiй будинок, будинок Фергюсонiв, той, який був для них начебто замалим, який iм слiд було помiняти на кращий, був бiльшим i привабливiшим за будинки Соломонiв та Браунштайнiв. Його батько iздив на «олдсмобiлi» моделi 1955 року i вже подумував помiняти його у вереснi на новий «кадилак», тодi як Сем Браунштайн iздив на «ремблерi» 1952 року, а Макс Соломон – на «шевроле» 1950 року випуску. Соломон працював експертом з позовiв в страховiй компанii (що це означало – малий Фергюсон жодного поняття не мав), а Браунштайн був власником магазину спортивних товарiв у центральнiй частинi Ньюарка, не трьох магазинiв, як його батько, а лише одного, який, менше з тим, давав достатньо грошей, щоби забезпечувати пристойне життя його дружинi та трьом дiтям, тодi як три магазина Фергюсонового батька забезпечували засоби iснування лише для одноi дитини та дружини, яка, до того ж, працювала, на вiдмiну вiд Пеггi Браунштайн. Як i батько Фергюсона, Сем Браунштайн та Макс Соломон кожного дня iздили на роботу заробляти грошi, але жоден з них не полишав своеi домiвки о шостiй тридцять ранку, не працював до такоi пiзньоi години, що дiти iхнi вже спали, коли вони поверталися додому. Тихий i флегматичний Макс Соломон, поранений на вiйнi у Тихому океанi, ходив злегка накульгуючи, а гучноголосий i експансивний Сем Браунштайн сипав жартами i по-панiбратськи поплескував батька по спинi; вони були дуже рiзними своiм виглядом i поставою, однак в глибинi душi обидва вiдрiзнялися вiд батька Фергюсона навдивовижу однаково, бо вони обидва, схоже, працювали, щоби жити, тодi як його батько жив, щоби працювати. А це означало, що життя друзiв його матерi й батька бiльше визначалося iхнiми пристрастями, анiж тягарем обов’язкiв; у Соломона це була пристрасть до класичноi музики (вiн мав велику колекцiю платiвок та саморобну високоякiсну аудiо-систему), Браунштайн любив спорт в усiх його численних проявах, вiд баскетболу й до кiнних перегонiв, вiд легкоi атлетики до боксу, а единою розвагою батька Фергюсона був, окрiм роботи, тенiс, який, на думку Фергюсона, був недолугим та ущербним рiзновидом хобi, бо кожного разу, коли Браунштайн пiд час вiзиту вмикав по телевiзору бейсбольну гру чи футбольний матч, i всi хлопцi та чоловiки з обох родин скупчувалися у вiтальнi, щоби вболiвати за улюблену команду, його батько в дев’яти випадках з десяти, так само, як i в кiнотеатрi, натужно боровся зi сном. Ця боротьба тривала вiд п’яти до п’ятнадцяти хвилин, а потiм батько припиняв спротив i засинав.

Інколи в недiлю вони бачилися з Адлерами, i в Нью-Йорку, i в Мейплвудi, i цi вiзити забезпечували малого Фергюсона додатковими пiддослiдними об’ектами в його лабораторii з дослiдження чоловiчоi поведiнки. Це були, зокрема, його дiдо та чоловiк тiтки Мiлдред, Дональд Маркс, хоча, мабуть, його дiда можна було не враховувати, оскiльки той належав до старшого поколiння i був настiльки несхожим на Фергюсонового батька, що важко навiть було навiть уявити iхнi iмена в одному реченнi – наскiльки химерно б це виглядало. В своi шiстдесят три дiдо був iще дужим мужчиною, вiн i досi займався операцiями з нерухомiстю i досi заробляв грошi, але, на думку малого Фергюсона, не стiльки, скiльки його батько, бо його квартира на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi була вельми тiсною, з крихiтною кухнею та вiтальнею вдвiчi меншою за iхню вiтальню в Мейплвудi, а iздив дiдо на химерному фiолетовому «плiмутi», де передачi перемикалися кнопками, i виглядiв той «плiмут» кумедним цирковим механiзмом у порiвняннi з батьковим елегантним «олдсмобiлем». Так, визнавав Фергюсон, було щось дивакувате в Бенджi Адлерi з його картярськими фокусами, нарочито мiцними рукостисканнями та високим хрипкуватим смiхом, але онук все одно любив його, любив за те, що той любив жити, i кожного разу, коли дiдо був налаштованим на оповiдальний лад, вiн видавав iсторii так швидко й так пiкантно, що навколишнiй свiт неначе перетворювався на стрiмкий потiк словесностi, здебiльшого – кумедних iсторiй, оповiдок про Адлерiв минулого, всiляких близьких та далеких родичiв, наприклад, про кузину дiдовоi матерi, жiнку на цiкаве iм’я Фагела Флегельман, яка була настiльки здiбною, що до двадцяти рокiв встигла опанувати дев’ять iноземних мов, а коли ii родина покинула Польщу i прибула до Нью-Йорка в 1891 роцi, то чиновники на Елiс-Айленд були настiльки враженi ii лiнгвiстичними здiбностями, що вiдразу ж взяли ii на роботу, i наступнi тридцять з гаком рокiв Фагела Флегельман пропрацювала перекладачем в Мiнiстерствi iммiграцii, опитавши при цьому тисячi тисяч майбутнiх американцiв, якi щойно зiйшли на берег, допоки установа не закрилася в 1924 роцi. Потiм – довга пауза. Пiсля паузи – дiдова загадкова усмiшка, а пiсля усмiшки – iще одна iсторiя про чотирьох чоловiкiв Фагели Флегельман, про те, як вона пережила iх усiх, оселившись в результатi багатою вдовою в Парижi, у квартирi на Єлисейських Полях. Чи правдивi були тi iсторii? А яка рiзниця, були чи не були?

Так, його дiда не можна було враховувати, бо вiн не помiщався в схему, i намагання зробити це було б «абсолютною безглуздiстю», як сказав би дiд, великий любитель каламбурiв та хльостких фраз. Але дядько Дон був на два роки молодшим за Фергюсонового батька, i тому являв собою пiдходящу кандидатуру для дослiдження, можливо, навiть кращу, анiж Сем Браунштайн та Макс Соломон, бо останнi двое, як i його батько, мешкали в передмiстях Нью-Джерсi i належали до процвiтаючого середнього класу (торговець та офiсний клерк), але Дон Маркс був мiським створiнням, народженим i вихованим в Нью-Йорку, освiченим в Колумбii, хоча з якогось дива не мав роботи, принаймнi такоi, де е роботодавець та регулярна зарплата. Вiн днями сидiв вдома за друкарською машинкою, яка виробляла книги та журнальнi статтi, вiн був чоловiком самодостатнiм, i малий Фергюсон бачив такого вперше в життi. Вiн перебрався сюди разом з тiткою Мiлдред три роки тому, залишивши свою дружину та сина в старiй квартирi у Верхньому Вест-сайдi, i це малий Фергюсон також бачив вперше у життi: розлучений чоловiк, який знову одружився менш нiж рiк тому, проживши в грiху з Фергюсоновою тiткою першi два роки iхнього спiвiснування (на що його батько та дiди з бабусями, а надто двоюрiдна тiтка Перл дивилися скоса, i з чого смiялася його матiр); в маленькiй квартирi Дона Маркса та тiтки Мiлдред на Перрi-стрiт в Грiнвiч-Вiллиджi було стiльки книг, скiльки Фергюсон не бачив у жодному книжковому магазинi або бiблiотецi, вони були повсюди: на полицях пiд стiнами трьох кiмнат, на столах та стiльцях, на пiдлозi, на шафах, i це фантастичне скупчення книг в однiй квартирi не лише зачаровувало Фергюсона, а й самим фактом свого iснування вказувало на те, що були в цьому свiтi iншi способи життя окрiм тих, якi вiн вже знав, i що стиль життя його батькiв був не единим можливим. Тiтка Мiлдред була ад’юнкт-професором англiйськоi мови в Бруклiнському коледжi, дядько Дон був письменником, i хоча вони, напевне, отримували грошi за свою роботу, принаймнi, достатньо грошей, аби нормально жити, Фергюсону було очевидно, що жили вони не лише для того, щоби заробляти грошi.

На жаль, йому нечасто доводилося бувати в тiй квартирi, лише три рази за останнi три роки, одного разу – прийшовши на вечерю зi своiми батьками, а двiчi – прийшовши з матiр’ю у гостi. Фергюсон приязно ставився до тiтки та свого нового дядька, але з якоiсь причини його матiр та ii сестра не були близькими людьми, але iще сумнiшою та iще очевиднiшою обставиною було те, що його батько та Дон Маркс не мали що сказати один одному. Фергюсон завжди вiдчував, що його батько добре ладить з тiткою, а тепер, коли тiтка вийшла замiж, вiн не сумнiвався, що це ж саме стосувалося i його матерi та нового дядька. Проблема полягала в спiлкуваннi двох жiнок та двох чоловiкiв, оскiльки його матiр, будучи молодшою з двох сестер, завжди рiвнялася на Мiлдред, а Мiлдред, будучи старшою з двох сестер, завжди дивилася на його матiр зневажливо; що ж стосувалося чоловiкiв, то кожен з них був абсолютно байдужим до роботи свого вiзавi та його поглядiв на життя, з одного боку були долари, з другого – слова, i ситуацiя, можливо, ускладнювалася ще й тим, що дядько Дон пiд час вiйни воював у Європi, тодi як батько залишався дома, хоча, можливо, це було безпiдставне припущення, оскiльки Макс Соломон також брав участь у вiйнi, але вони з батьком завжди нормально спiлкувалися, принаймнi, тою мiрою, якою батько був здатен спiлкуватися взагалi.

Проте, взаемнi вiзити до квартири його дiда й бабусi тривали i на День Подяки, i на день юдейськоi Пасхи, iнколи траплялися й недiльнi зустрiчi; бувало також, що в недiлю тiтка Мiлдред та дядько Дон вмощувалися на задне сидiння фiолетового «плiмута» й супроводжували його бабусю з дiдусем в iхнiй деннiй поiздцi до Нью-Джерсi. Тому малий Фергюсон мав багато нагод спостерiгати свого дядька Дона, i той приголомшливий висновок, який вiн зробив, iшов у розрiз з тою величезною рiзницею, яка iснувала мiж його батьком та дядьком у iхньому походженнi, iхнiй освiтi, роботi, та способi життя; вони були бiльше схожими, анiж несхожими, бiльш подiбними один до одного, анiж його батько був подiбним до Сема Браунштайна та Макса Соломона, бо, незалежно вiд того, чим вони займалися – заробляли грошi чи писали книжки, кожен з них керувався своею роботою, звертаючи мало уваги на все iнше, що робило iх напруженими й вiдстороненими тодi, коли вони не працювали, стримано-обмеженими та зануреними в самих себе, фактично напiвслiпими. Поза всяким сумнiвом, дядько Дон мiг бути балакучiшим, нiж його батько, забавнiшим, нiж його батько, цiкавiшим, нiж його батько, але тiльки тодi, коли сам цього хотiв, i тепер, коли Фергюсон розiбрався в ньому достатньо добре, йому стало видно, як часто Дон Маркс дивився прямiсiнько крiзь тiтку Мiлдред, коли та промовляла до нього, дивився так, наче щось шукав за ii спиною, нездатний почути ii, бо думав про щось iнше, що було зовсiм не схоже на те, як його батько дивився зараз на матiр, дивився дедалi частiше: то був осклянiлий погляд чоловiка, неспроможного побачити щось iнше, окрiм думок у своiй власнiй головi, чоловiка, який був начебто поруч, але насправдi – десь дуже далеко.

Саме в цiм i полягала реальна вiдмiннiсть, виснував Фергюсон. Значення мала не кiлькiсть грошей, не те, що людина могла чи не могла робити, могла чи не могла придбати бiльший будинок чи дорожчий автомобiль, значення мала амбiцiя. Саме цим i пояснювалося, чому Браунштайн та Соломон пливли рiкою життя у вiдносному спокоi – бо iх не терзало прокляття амбiцiй. На вiдмiну вiд них, його батька та дядька Дона поглинали амбiцii, що, як це не дивно, робило iхнi свiти вужчими й менш комфортними, анiж тi свiти, якi були неураженi цим прокляттям, бо амбiцii означають постiйну вiдсутнiсть задоволеностi, постiйне прагнення чогось бiльшого, постiйну борню, порив уперед, бо жоднен успiх нiколи не буде достатньо великим, щоби задовольнити потребу в нових i ще бiльших успiхах, амбiцii означають примус з одного магазину зробити два, а потiм з двох зробити три, чотири i п’ять, так само, як одна книга е лише першим кроком до iще одноi, а потiм – до довiчного написання все нових i нових книжок, яке потребувало не меншоi концентрацii зусиль i цiлеспрямованостi, анiж тоi, якоi потребував бiзнесмен для того, щоби розбагатiти. Олександр Македонський завойовуе свiт – а що далi? А далi будуе космiчну ракету й вторгаеться на Марс.

Фергюсон перебував у першому десятирiччi свого життя, i це означало, що книги, як вiн читав, i досi обмежувалися цариною дитячоi лiтератури, пригодницьких книжок, романiв про шкiльних гравцiв у футбол та мiжгалактичних мандрiвникiв, спрощених бiографiй видатних чоловiкiв та жiнок, таких як Авраам Лiнкольн та Жанна Д’Арк, але тепер, почавши дослiджувати душевнi порухи дядька Дона, вiн подумав, що не завадило б прочитати щось iз ним написаного, або, принаймнi, спробувати прочитати, тому одного дня вiн спитався у матерi, чи немае у них вдома якоiсь iз дядькових книжок. Так, вiдповiла матiр. Ми маемо обидвi.

Фергюсон: Обiдвi? Що значить «обидвi?

Матiр: Це – довгi книжки, Арчi. Кожна з них писалася роками.

Фергюсон: А про що вони?

Матiр: Це – бiографii.

Фергюсон: Менi подобаються бiографii. Хто цi люди?

Матiр: Люди з давнього минулого. Нiмецький письменник початку дев’ятнадцятого сторiччя на iм’я Кляйст. Французький фiлософ i науковець сiмнадцятого сторiччя на iм’я Паскаль.

Фергюсон: Нiколи про них не чув.

Матiр: По правдi кажучи, я також не чула.

Фергюсон: А це цiкавi книги?

Матiр: Гадаю, що так. Люди кажуть, що цiкавi.

Фергюсон: Ти хочеш сказати, що сама iх не читала?

Матiр: Кiлька сторiнок то тут, то там, але не цiлком. Боюся, що це – не мое.

Фергюсон: Але ж iншi люди вважають iх цiкавими. Це означае, що дядько Дон заробляе багацько грошей.

Матiр: Не зовсiм. Це – книги для науковцiв, а науковцi не мають великоi аудиторii. Саме тому дядько Дон i пише так багато статей та оглядiв. Для того, щоби мати додатковий заробiток, поки вiн пише своi книги.

Фергюсон: Все ж я б хотiв прочитати якусь iз його книг.

Матiр (посмiхаючись): Хочеш – читай, Арчi. Але не дивуйся, якщо вони видадуться тобi надто важкими.

Тож матiр Фергюсона дала йому тi двi книги, кожна з яких мала понад чотириста сторiнок, два грубих фолiанти, друкованi петитом i без iлюстрацiй, опублiкованi видавництвом Оксфордського унiверситету, а через те, що обкладинка книги про Паскаля сподобалася Фергюсону бiльше, бо на нiй була виразна фотографiя посмертноi маски видатного француза, зображена на повнiстю чорному тлi, вiн вирiшив почати саме з неi. Прочитавши перший параграф, Фергюсон збагнув, що цю книгу не просто важко було читати – ii було неможливо читати взагалi. Я iще до цього неготовий, сказав вiн самому собi. Доведеться почекати, поки я пiдросту.

Хоча Фергюсон i не змiг прочитати книги свого дядька, зате вiн мiг спостерiгати, як той поводився зi своiм сином, i ця тема була йому надзвичайно цiкавою i, безсумнiвно, найголовнiшою, ця тема пiдштовхнула його до систематичного дослiдження сучасних американських чоловiкiв, оскiльки його зростаюче розчарування у власному батьку зробило його уважнiшим до того, як поводилися зi своiми синами iншi чоловiки, i йому довелося збирати свiдчення, щоби визначити: була його проблема винятково його власною чи спiльною для всiх хлопцiв. В тому, що стосувалося Браунштайна та Соломона, Фергюсон мав змогу спостерiгати два рiзних способи батькiвськоi поведiнки. Браунштайн ставився до свого нащадка жартiвливо й по-товариськi, Соломон – нiжно i серйозно; Браунштайн торохтiв i вихваляв, Соломон слухав i витирав сльози; Браунштайн мiг не стриматися й привселюдно вишпетити, Соломон тримав своi думки при собi, даючи можливiсть Ненсi виховувати й дисциплiнувати хлопцiв. Два способи, двi фiлософii, двое особистостей, одна – зовсiм не схожа на Фергюсонового батька, друга – трохи схожа, але з одним фундаментальним винятком: Соломон нiколи не засинав у недоречний момент.

Дядько Дон не засинав тому, що вiн бiльше не жив зi своiм сином i рiдко з ним бачився, один раз на вихiднi щомiсяця, два тижнi влiтку, тобто лише тридцять вiсiм днiв на рiк, та коли Фергюсон подумки все пiдрахував, то виявилося, що, незважаючи на те що вiн бачив свого батька значно частiше (для початку, п’ятдесят двi недiлi щороку, плюс родиннi вечерi тодi, коли батько приходив з роботи ранiш, нiж зазвичай, тобто три-чотири днi на тиждень, що в сумi складало приблизно сто п’ятдесят вечерь на рiк, себто значно бiльше спiлкування, анiж його мав зi своiм батьком син Дона Маркса), iснувала одна заковика: новоспечений кузен Фергюсона пiд час отих щорiчних тридцяти восьми зустрiчей завжди бачився зi своiм батьком сам на сам, тодi як Фергюсон нiколи не бував зi своiм батьком само-один, а попорпавшись в пам’ятi у пошуках останнього випадку, коли вони з батьком були наодинцi удвох в примiщеннi чи в авто в останнiй раз, вiн змушений був заглибитися в минуле бiльше нiж на пiвтора року, до отого дощового недiльного ранку, коли потоки води змили з порядку денного щотижневий ритуал тенiсу на «Грюнiнгу», тож вони з батьком всiлися у старий «б’юiк» i вирушили до магазину «У Табачника», щоби купити там продукти для пiзнього снiданку (чи раннього обiду); вони стояли в черзi зi своiми пронумерованими квитками в тому заповненому вiдвiдувачами магазинi з приемними ароматами, очiкуючи своеi черги, щоби затоваритися бiлорибицею, оселедцями, копченою лососиною, рогаликами та вершковим сиром. То був чiткий i ясний спогад, але востанне це було аж у жовтнi 1954 року, шосту частину його життя тому назад, а якщо вiдняти першi три роки свого життя, про якi у нього не збереглося виразних спогадiв, то це було чверть його життя тому назад, еквiвалент десяти рокiв у сорокарiчного чоловiка, бо на цей момент розповiдi Фергюсону було дев’ять.

Того хлопця звали Ной, i був вiн на три з половиною мiсяцi молодшим за Фергюсона. На превелике розчарування Фергюсона, протягом двох рокiв грiховного спiвжиття iм не давали бачитися, оскiльки колишня дружина дядька Дона, з цiлком зрозумiлих причин розлючена тим, що ii кинули заради тiтки Мiлдред, вiдмовлялася заплямовувати свого сина спiлкуванням з руйнiвником сiм’i, i ця заборона поширювалася за межi Адлерiв на Фергюсонiв. Коли дядько Дон та тiтка Мiлдред вирiшили побратися, заборону було знято, оскiльки все тепер було по закону, i колишня дружина вже була не в змозi заявляти претензii на свого колишнього чоловiка. Тож Фергюсон та Ной Маркс познайомилися на весiллi, яке вiдбулося в груднi 1954 року. То була скромна церемонiя, яку вiдзначали в квартирi бабусi й дiдуся Фергюсона, i на якiй були присутнi не бiльше двадцяти гостей – члени родини з обох бокiв та кiлька близьких друзiв. З дiтей там були тiльки Фергюсон та Ной, i тому хлопцi вiдразу ж подружилися, бо кожен був единою дитиною в сiм’i i завжди прагнув братика або сестричку, а той факт, що вони були одного вiку i тому могли вiдтодi бути двоюрiдними братами чи радше нерiдними братами, хоч i зведеними, але об’еднаними однiею родиною, обернув iхне знайомство на весiллi в щось на кшталт додаткового весiлля, або церемонiального альянсу, або посвячення в единокровнi брати, оскiльки обидва усвiдомлювали, що знатимуться тепер один з одним всю решту свого життя.

Звiсно, вони зустрiчалися нечасто, бо один мешкав у Нью-Йорку, а другий – в Нью-Джерсi, i через те, що Ной бачився зi своiм батьком лише тридцять вiсiм днiв на рiк, протягом пiвтора року хлопцi бачилися лише шiсть чи сiм разiв. Фергюсону хотiлося зустрiчатися з Ноем частiше, але вiн розумiв, що це неможливо, бо вже встигнув зробити певнi висновки щодо характеристики дядька Дона як батька; ця характеристика вiдрiзнялася i вiд характеристики його батька, i вiд характеристики Браунштайна та Соломона. Слiд сказати також, що Ной являв собою особливий випадок. То був кривозубий шибеник i шахрай, який нiчим не нагадував дiтей вищезазначених чоловiкiв, тому спiлкування з ним вимагало особливого пiдходу. Ной був першим цинiком, якого зустрiв Фергюсон, жартiвником, для якого не iснувало нiчого святого, хитрожопим базiкалом, розумним, аж надто розумним, i водночас кумедним, значно розвиненiшим та тоншим мислителем, анiж був на той час Фергюсон. Тому спiлкуватися з ним було величезною насолодою, якщо ви були його товаришем (а Фергюсон вже встиг ним стати – однозначно), але Ной мешкав зi своею матiр’ю i бачився зi своiм батьком лише тридцять вiсiм разiв на рiк, а коли вони бачилися, то Ной постiйно випробовував батькiв терпець, що, на думку Фергюсона, було зовсiм не дивно, бо дядько Дон фактично кинув його у вiцi п’яти з половиною рокiв. У Фергюсона виникла до Ноя велика прихильнiсть, але вiн знав також, що його названий брат мiг бути незносним, розбишакуватим i дратiвливим створiнням, тому його симпатiя в певному сенсi розподiлялася помiж батьком та сином, i в тiй симпатii було почуття солiдарностi з покинутим хлопцем i водночас спiвчуття до його зневаженого батька, а невдовзi Фергюсон збагнув, що дядько Дон хотiв, щоби вiн приходив на його зустрiчi з Ноем i був буфером мiж ними, таким собi модератором, вiдволiкаючим фактором. Тому вони iздили втрьох до стадiону «Еббетс-Фiлд» дивитися матчi «Доджерiв» проти «Фiллiз», iздили втрьох до Музею Природничоi iсторii подивитися на кiстки динозаврiв, iздили втрьох на подвiйнi сеанси фiльмiв з участю братiв Марксiв у кiнотеатрi повторного показу бiля Карнегi-холу, i Ной завжди починав день низкою злостивих жартiв, заiдаючись до свого батька через те, що той витягнув його до Бруклiну, бо до чогось iншого батьки додуматися неспроможнi, еге ж? Вони зазвичай заштовхують своiх хлопцiв до душних вагонiв метро i возять iх на бейсбольнi iгри, навiть якщо батькам той бейсбол по барабану, або таке: Бачиш он того печерного чоловiка в дiорамi, татку? Ви з ним, часом, не брати? Або: Брати Маркс – вони, часом, не нашi родичi? Може, менi написати Гручо Марксу й спитати, чи не е вiн моiм справжнiм батьком? Правда ж полягала в тiм, що Ной любив бейсбол, i попри свою жалюгiдну нездатнiсть грати в нього вiн знав найдрiбнiшi подробицi про кожного «Доджера» i носив в нагруднiй кишенi автограф Джекi Робiнсона (подарований батьком). Правда полягала в тiм, що Ной страшенно цiкавився кожною вiтриною в Музеi природничоi iсторii, i дуже неохоче покидав примiщення, коли батько казав йому, що вже час iти. Правда полягала в тiм, що Ной смiявся до упаду з «Качиного супу» та «Марноi працi» i завжди виходив з кiнотеатру, вигукуючи: «Оце так сiмейка! Карл Маркс! Гручо Маркс! Ной Маркс! Маркси правлять свiтом!»

І пiд час усiх цих буревiiв та конфронтацiй, цих раптових затишшiв та вибухiв манiакальноi веселостi, цих нападiв смiху та агресii, що змiняли один одного, батько Ноя зберiгав дивовижний i незмiнний спокiй, нiколи не вiдповiдав на образи з боку свого сина, не реагував на його провокацii i мовчки зносив кожен наскок, допоки вiтер знову не мiняв напрямок. Незбагненна, безпрецедентна форма батькiвськоi поведiнки, думав собi Фергюсон, скорiше вона зумовлена не здатнiстю контролювати власнi емоцii, а бажанням дозволяти своему сину карати батька за його провину, прагненням за допомогою цих бичувань спокутувати своi грiхи. Якою ж химерною парою вони були – травмований хлопець, що клявся в любовi з кожним проявом ворожостi до свого батька, i травмований батько, який виражав свою любов тим, що вiдмовлявся давати сину запотиличники i натомiсть дозволяв йому шпетити його! Втiм, коли води бути тихими, коли боротьба тимчасово затихала, i батько з сином дрейфували разом у своему човнi, був один примiтний факт, який Фергюсон не проминув пiдмiтити: дядько Дон розмовляв з Ноем як з дорослим. Жодноi поблажливостi, жодних батькiвських поплескувань по спинi, жодноi нотацii. Коли хлопець говорив, батько його слухав. Коли хлопець ставив запитання, батько вiдповiдав йому як колезi, i Фергюсон, слухаючи iхню розмову, не мiг не вiдчувати заздростi, бо жодного разу його батько з ним так не говорив – з такою повагою, такою цiкавiстю, таким виразом задоволення на своему обличчi. І Фергюсон дiйшов висновку, що, загалом, дядько Дон був хорошим батьком, можливо, не без недолiкiв, i, може, навiть батьком-невдахою, але все одно хорошим батьком. А кузен Ной був найкращим другом, навiть попри те, що часами вiн бував трохи несповна розуму.

Якось в понедiлок вранцi в серединi червня мати поiнформувала Фергюсона, що наприкiнцi лiта вони переберуться до нового будинку. Вони з батьком вiдхватять його наступного тижня, а коли Фергюсон поцiкавився, що таке «вiдхватити», то вона пояснила йому, що на жаргонi агентiв з нерухомостi це означае «придбати», себто, коли вони сплатять грошi й пiдпишуть папери, будинок стане iхнiм. Це повiдомлення стало неприемнiстю вже саме по собi, але потiм матiр сказала те, що вразило Фергюсона як вкрай обурливе й неправильне. «Нам пощастило», продовжила вона, «знайти також покупця на старий будинок». Старий будинок! Про що вона каже? Зараз в тому «старому» будинку вони сидiли за снiданком, i допоки вони не зберуть своi речi й не переберуться на протилежний бiк мiста, вона не мае права говорити про нього в минулому часi.

«Чому ти такий похмурий, Арчi?», спитала матiр. «Це ж добра новина, а не погана. У тебе такий вигляд, неначе тебе на вiйну вiдправляють».

Вiн не мiг сказати iй про свое сподiвання, що «старий» будинок нiхто не купить, що вiн нiкому не знадобиться, бо всi побачать, що Фергюсонам вiн пiдходив краще, анiж будь-яким iншим людям, i що коли матерi з батьком не вдасться продати цей будинок, то вони не зможуть купити новий i тому змушенi будуть залишитися там, де були. Вiн не мiг сказати iй про це, бо матiр була така рада, вона вже давно так не радiла, а в свiтi мало е кращого, нiж бачити свою матiр щасливою. Однак його остання надiя рухнула, i все це сталося поза його спиною. Покупець! Хто ж ця невiдома особа i звiдки вона взялася? Нiхто з Фергюсоном нi про що не радився, допоки це не сталося, всi питання завжди вирiшувалися поза його спиною, i вiн в цьому процесi права голосу не мав. А Фергюсон хотiв мати право голосу! Йому набридло бути дитиною, набридло, що ним помикають i вказують, що робити. Америка начебто демократична краiна, але вiн жив у диктатурi, i йому це осточортiло до краю. До краю.

– Коли це сталося? – спитався вiн.

– Вчора, вiдповiла матiр. – Коли ви iздили з дядьком Доном та Ноем до Нью-Йорку. Така цiкава iсторiя вийшла!

– Як так?

– Пам’ятаеш мiстера Шнайдермана, фотографа, у якого я працювала в молодостi?

Фергюсон кивнув. Звiсно, вiн пам’ятав мiстера Шнайдермана, отого сварливого старигана з сивою козлячою борiдкою, який приiздив до них раз на рiк пообiдати. Вiн шумно сьорбав суп i одного разу пукнув за столом, навiть сам цього не помiтивши.

– Так от, – продовжила матiр. – У мiстера Шнайдермана е двое дорослих синiв, Данiель та Гiлберт, вони приблизно одного вiку з твоiм батьком, а вчора Данiель з дружиною приiздили до нас у гостi, i здогадайся, що сталося?

– Можеш менi не розповiдати.

– Так дивно, еге ж?

– Мабуть.

– У них е двое дiтей, тринадцятирiчний хлопчик та дев’ятирiчна дiвчинка, Емi, найчарiвнiша з усiх дiвчаток, яких менi доводилося бачити. Справжня красуня, Арчi.

– Я за неi страшенно радий.

– Та годi тобi, буркотуне! До речi, а як ти вiдреагуеш на те, що вона зрештою може оселитися у твоiй кiмнатi? Невже тобi байдуже?

– Байдуже, бо то вже буде ii кiмната, а не моя.



Шкiльний рiк завершився, i наступних вихiдних Фергюсона вiдiслали до тентового табору в штатi Нью-Йорк. Фергюсон вперше в життi поiхав з дому, але поiхав вiн без страху й каяття, бо разом з ним був Ной. А оскiльки вдома йому було нудно, йому осточортiло слухати всi цi розмови про старий будинок та дiвчинку-красуню, яка силомiць вiдбере у нього його кiмнату, то два мiсяцi на природi мали пiдняти йому настрiй i усунути виниклi ускладнення. Табiр «Парадиз» був розташований в пiвнiчно-схiдному квадрантi округу Колумбiя, неподалiк кордону з Массачусетсом тi пiднiжжям Беркширiв, i батьки вiдправили його туди тому, що якась подруга Ненсi Соломон вже багато рокiв посилала туди своiх дiтей i про той табiр у неi склалися найкращi враження. Коли Фергюсон погодився, то його матiр поговорила зi своею сестрою, та поговорила зi своiм чоловiком – i до нього таким чином приеднався Ной. Фергюсон зi своiм названим братом виiхали з Центрального вокзалу в складi великоi групи туристiв, яка складала близько двохсот хлопцiв та дiвчат вiком вiд семи до п’ятнадцяти рокiв, i за пару хвилин до того, як вони сiли у вагон, дядько Дон вiдвiв Фергюсона убiк i попрохав пильнувати Ноя, щоби вiн не вскочив у халепу i щоби до нього не чiплялися iншi хлопцi, i через те, що дядько Дон так довiряв йому (а отже, вбачав у ньому людину сильну й надiйну), Фергюсон пообiцяв дядьку Дону, що зробить все належне для захисту Ноя.

На щастя, табiр «Парадиз» не був закладом з жорсткими умовами, i невдовзi Фергюсон збагнув, що може дещо послабити свiй контроль. Дисциплiна в таборi була досить млявою, i, на вiдмiну вiд таборiв бойскаутiв i релiгiйних таборiв, метою яких було виховання в молодi твердостi характеру, керiвництво табору «Парадиз» мало на думцi мету менш величну i просто намагалося зробити життя вiдпочивальникiв максимально приемним. В першi днi свого перебування там Фергюсон, пристосовуючись до нових умов, зробив декiлька цiкавих вiдкриттiв, серед яких був той факт, що вiн був единим хлопцем з iхньоi групи, який мешкав у передмiстi. Всi решта були з Нью-Йорку, тому його оточувало багацько мiськоi малечi, яка зросла в таких районах, як Флетбуш, Мiдвуд, Боро-Парк, Вашингтон-Гайтс, Форест-Гiлз, та Гранд-Конкорс. Хлопцi з Бруклiна, хлопцi з Манхеттена, хлопцi з Квiнсу, хлопцi з Бронксу, сини представникiв середнього класу, нижчого середнього класу – вчителiв, бухгалтерiв, державних службовцiв, барменiв та комiвояжерiв. До тих пiр Фергюсон вважав, що приватнi лiтнi табори були призначенi винятково для дiтей багатих банкiрiв та адвокатiв, але виявилося, що вiн помилявся, а згодом, у мiру того, як минали днi i вiн вивчав iмена й прiзвища хлопцiв та дiвчат, вiн дiзнався, що всi у тому таборi були евреями – вiд подружжя власникiв (Ірвiнга та Едни Кац), директора (Джека Фельдмана) та його заступника з помiчником, якi мешкали у власному будиночку (Гарвi Рабиновича та Боба Грiнберга), i до кожного з отих двохсот двадцяти чотирьох туристiв, якi приiхали в той табiр на лiто. Та державна школа, до якоi вiн ходив у Мейплвудi, була залюднена сумiшшю протестантiв, католикiв та евреiв, але тепер довкола нього були однi лише евреi, i вперше у своему життi Фергюсон опинився вкинутим в етнiчний анклав, свого роду гетто, але цього разу це було гетто на свiжому повiтрi, серед дерев, трави та пташок, якi пурхали в синьому небi над головою, тож пiсля того, як вiн всотав у себе новизну ситуацii, вона перестала мати для нього будь-яке значення.

Найбiльше ж значення мало для нього те, що вiн проводив своi днi, займаючись приемними видами дiяльностi, i не лише тими, якi вiн вже знав, наприклад, бейсбол, плавання та пiнг-понг, але й цiлим асортиментом новацiй, серед яких були стрiльба з лука, волейбол, перетягування канату, веслування, стрибки в довжину з мiсця, але найдивовижнiшим з усiх було оте пречудесне вiдчуття, яке давало йому веслування на каное. Фергюсон був струнким атлетичним хлопцем, якого природно вабило до цих видiв спорту, але позитивний аспект табору «Парадиз» полягав саме в тiм, що вiдпочивальники мали змогу вибирати собi вид дiяльностi, i тi з них, хто не мав схильностi до спорту, могли спробувати себе в живопису, гончарствi, музицi i театрi, а не в жорсткому протистояннi з битами та м’ячами. Єдиним обов’язковим видом було плавання, два тридцятихвилинних запливи щоденно, один перед обiдом, а другий перед вечерею, але охолонути у водi подобалося всiм, а якщо хтось не був вправним плавцем, то мав змогу похлюпатися на мiлкому кiнцi озера. Тому коли Фергюсон грав у софтбол на одному боцi табору, Ной займався живописом на протилежному боцi, а коли Фергюсон полинув по водi у своему улюбленому каное, Ной проводив репетицiю вистави. Протягом першого тижня низькорослий дивакуватий Ной тулився до Фергюсона, нервуючи й почуваючись невпевнено, щосекунди очiкуючи, що хтось перечепить його або обiзве лихим словом, але нападу так i не сталося, i вiн невдовзi почав призвичаюватися, заводити дружбу з iншими хлопцями, знайомити своiх спiвмешканцiв зi своiми останнiми iмiтацiями Альфреда Е. Ноймана[4 - Персонаж комiксiв. – Прим. пер.], i при цьому (на превеликий подив Фергюсона) навiть трохи засмаг.

Ясна рiч, в таборi траплялися сварки, конфлiкти та випадковi бiйки, бо попри назву «Рай» табiр раем не був, але нiчого екстраординарного, наскiльки мiг судити Фергюсон, там не вiдбувалося, а того разу, коли вiн мало не побився з одним хлопцем, причина незгоди була настiльки смiховинною, що вiн не змiг назбирати в собi ентузiазму достатньо для того, щоби розпочати бiйку. То був 1956 рiк, один з низки рокiв, протягом яких Нью-Йорк перебував у центрi бейсбольного всесвiту, в якому домiнували три команди – «Янкi», «Доджери» й «Гiганти», а окрiм 1948 року, принаймнi одна з них, а часто – i двi пiдряд, брали участь у iграх Свiтовоi серii, починаючи з того року, коли народився Фергюсон. Нейтральним не залишався нiхто. Кожен чоловiк, кожна жiнка й кожна дитина в Нью-Йорку та прилеглих передмiстях вболiвали за ту чи iншу команду, здебiльшого – дуже активно й надзвичайно вiддано; всi болiльники «Янкi», «Доджерiв» та «Гiгантiв» ненавидiли один одного, що призводило до безглуздих сварок, випадкових бiйок з ударами в пику, а одна з них набула лихоi слави через те, що один болiльник застрелив другого у барi. Серед хлопцiв та дiвчат Фергюсонового поколiння найдовшi сварки точилися довкола такого питання: яка з команд мала найкращого центрального приймаючого гравця, а оскiльки всi три з них були чудовими гравцями, найкращими в своему амплуа в усьому бейсбольному свiтi та в усiй iсторii бейсболу, то молодь марнувала цiлi години в дебатах про чесноти Дюка Снайдера («Доджери»), Мiкi Ментла («Янкi»), та Вiллi Мейса («Гiганти»). І такими палкими були вболiвальники кожноi команди, що бiльшiсть з них готовi були слiпо захищати свого центрального приймача просто на пiдставi чистоi й непохитноi вiдданостi своему клубу. Фергюсон був фаном «Доджерiв», бо його матiр виросла в Бруклiнi вболiвальницею «Доджерiв» i передала йому у спадок свою схильнiсть до аутсайдерiв та завiдомо програшних справ, оскiльки в дитинствi його матерi «Доджери» були незграбною, часто жалюгiдною командою, а зараз перетворилися на потужний локомотив, чинних чемпiонiв свiту, рiвних за своею силою всемогутнiм «Янкi», i з вiсьмох хлопцiв, якi жили разом з ним у тентi того лiта, трое вболiвало за «Янкi», двое за «Гiгантiв», а трое – за «Доджерiв», серед яких були Фергюсон, Ной та хлопець на iм’я Марк Дубинський. Одного дня пiд час сорокап’ятихвилинного вiдпочинку пiсля обiду, коли всi переважно займалися читанням комiксiв про Супермена, написанням листiв та перечитуванням позавчорашнiх спортивних рецензiй в «Нью-Йорк Пост», Дубинський, чие лiжко стояло лiворуч Фергюсонового (лiжко Ноя стояло праворуч), знову пiдняв вiчне питання i розповiв Фергюсону, як вперто захищав вiн того ранку Снайдера проти Ментла в суперечцi з двома вболiвальниками «Янкi», анiтрохи не сумнiваючись, що фанат «Доджерiв» Фергюсон пiдтримае його. Але Фергюсон цього не зробив, бо хоч як вiн, за його словами, i не молився на Дюка, Ментл був кращим гравцем, а Мейс був навiть кращим за Ментла, можливо, лише на якусь дрiбку, але явно кращим, тож чому Дубинський так вперто чiпляеться за iлюзii, протиставляючи iх очевидним фактам? Вiдповiдь Фергюсона була такою несподiваною, такою спокiйно-впевненою, такою абсолютно нищiвною стосовно впевненостi Дубинського у перевазi вiри над рацiональними аргументами, що Дубинський образився, страшенно образився i якусь мить потому вже стояв над лiжком Фергюсона й несамовито репетував, обзиваючи його зрадником, атеiстом, комунiстом i дворушником, погрожуючи провчити його й дати йому в пику. Дубинський вже був стиснув кулаки, готуючись напуститися на Фергюсона, коли той сiв у лiжку й сказав йому вгамуватися. Можеш думати все, що хочеш, Марку, сказав вiн, але у мене також е своя думка, i я маю на неi право. Нi, не маеш, вiдповiв Дубинський, продовжуючи шаленiти, не маеш, якщо вважаеш себе болiльником «Доджерiв». Фергюсон не мав жодного бажання битися з Дубинським, який, зазвичай, не був схильним до такоi запальноi поведiнки, але, схоже, того дня цей хлопець палко забажав почубитися, бо щось в словах Фергюсона зачепило його за живе i йому захотiлося розбити iхню дружбу на друзки. А поки Фергюсон сидiв у своему лiжку, роздумуючи, що йому робити: умовити Дубинського вгамуватися чи дiйсно пiдвестися й дати йому прочухана, раптом у сварку втрутився Ной. Хлопцi, хлопцi, сказав вiн, промовляючи басовитим i кумедним голосом розважливого й мудрого татуся. Припинiть негайно ж цю сварку! Ми ж всi чудово знаемо, хто насправдi е найкращим центральним приймачем. Фергюсон з Дубинським одночасно обернулися й поглянули на Ноя, який лежав у лiжку, впершись лiктем у подушку i пiдперши голову рукою. Дубинський сказав: «Гаразд, Марксе, я вислухаю тебе, але дивись – краще нехай це буде правильна вiдповiдь!» Заволодiвши його увагою, Ной на хвилю замовк i посмiхнувся, посмiхнувся отою дурнуватою, однак надзвичайно блаженною посмiшкою, яка назавжди закарбувалася в пам’ятi Фергюсона i яку вiн згадував знову i знову вiд дитинства та юностi й до зрiлих рокiв; вона наче блискавка шаленоi примхи, що тривала секунду-двi, висвiтила справжню душу дев’ятирiчного Ноя Маркса, який завершив конфронтацiю такою фразою: «Найкращий центральний приймач – це, звiсно ж, я».



Впродовж першого мiсяця Фергюсон жодного разу не замислився про те, як добре було йому на новому мiсцi. Вiн був надто зануреним у все те, чим вiн займався, щоби зупинитися й проаналiзувати своi почуття, надто захоплений сьогоденням, щоби спромогтися зазирнути вперед, у майбутне, чи назад, у минуле, вiн жив моментом, як сказав його вожатий Гарвi, маючи на увазi умову, необхiдну для добрих показникiв у спортi, i цей вираз був, мабуть, реальним визначенням щастя, коли ти не знаеш, що ти щасливий, не прагнеш нiчого, окрiм жити сьогоденням, нинiшнiм моментом. Але на горизонтi вже забовванiв день батькiвських вiдвiдин, ота недiля, яка була серединною точкою двомiсячноi табiрноi змiни, i напередоднi тiеi недiлi Фергюсон спантеличено вiдкрив для себе, що вiн не прагне побачитися зi своiми батьками, навiть з матiр’ю, за якою, вiн гадав, страшенно скучатиме, але не скучав, вiрнiше скучав, але трохи, в якiсь короткочаснi й болiснi спалахи пам’ятi, за батьком же вiн не скучав анiтрохи, повнiстю стерши його зi своеi свiдомостi протягом останнього мiсяця i зовсiм на нього не зважаючи. Фергюсон збагнув, що в таборi йому було краще, анiж вдома. Життя помiж друзiв було багатшим та цiкавiшим, анiж життя з батьками, i це означало, що батьки виявилися менш важливими, анiж вiн ранiше гадав. Ця еретична й навiть революцiйна iдея дала Фергюсону багато поживи для роздумiв, коли вiн лежав уночi в лiжку, а коли день вiдвiдин настав i вiн побачив матiр, яка вийшла з автомобiля й рушила до нього, то вiн несподiвано для себе виявив, що стримуе сльози. Як смiховинно. Як страшенно ганебно бути таким плаксiем, подумав вiн, але хiба ж мiг Фергюсон зробити щось iнше окрiм кинутися матерi в обiйми i дати iй розцiлувати себе?

Втiм, щось було не так. До табору разом з батьками Фергюсона мав приiхати й дядько Дон, але його з ними не було, а коли Фергюсон поцiкавився у матерi, чому вони не привезли з собою Ноевого батька, та суворо поглянула на нього i сказала, що пояснить пiзнiше. «Пiзнiше» сталося близько години потому, коли батьки вiдвезли його до кордону зi штатом Массачусетс пообiдати в ресторанi «Френдлi» в Грейт-Баррiнгтонi. Як i завжди, розмову вела його матiр, але батько, як це не дивно, виявив незвичну зацiкавленiсть, прислухаючись до ii слiв з увагою не меншою, анiж Фергюсон, а зважаючи на те, що вона сказала, вiрнiше, змушена була сказати через обставини, що склалися, Фергюсон аж нiяк не здивувався, що матiр виглядала такою ошелешеною, якою вiн нiколи не бачив ii за останнiй час: ii голос тремтiв, вона явно хотiла приховати вiд сина найбентежнiшi факти, але водночас виявилася нездатною пом’якшити удар, не спотворивши при цьому правди, бо правда була зараз найголовнiшим чинником, i хоча Фергюсону було лише дев’ять рокiв, було вкрай важливо, щоби вiн почув усю iсторiю цiлком, без жодних купюр.

Ось так, Арчi, мовила вона, пiдкурюючи «Честерфiльд» без фiльтру i видихнувши хмарку голубувато-сiрого диму через пластиковий стiл. Дон i Мiлдред розлучилися. Їхньому шлюбу настав кiнець. Шкода, що я не можу сказати тобi причину, але Мiлдред менi не пояснила. Вона така спустошена, така приголомшена, що проплакала, не перестаючи, останнi десятеро днiв. Не знаю, чи Дон когось покохав, чи iхне спiвжиття розпалося саме по собi, але Дон в загальнiй картинi уже вiдсутнiй, а шансу на те, що вони зiйдуться знову, немае жодного. Я говорила з ним пару разiв, але вiн менi теж нiчого не пояснив. Сказав лише, що iхне з Мiлдред подружжя розпалося, i iм не слiд було одружуватися взагалi, що все пiшло не так з самого початку. Нi, до матерi Ноя вiн повертатися не збираеться. Вiн плануе перебратися до Парижу. Вiн вже забрав своi пожитки з квартири на Перрi-стрiт i мае вiд’iхати до кiнця мiсяця. А тепер повернiмося до Ноя. Дон перед вiд’iздом хоче провести з ним трохи часу, тому його колишня дружина, себто, перша колишня дружина Гвендолiн приiхала сьогоднi до табору забрати Ноя i вiдвезти його назад до Нью-Йорку. Ось так, Арчi. Ной вiд’iздить. Я знаю, як ви з ним мiцно подружилися, якими добрими друзями ви з ним стали, але тут я нiчим зарадити не можу. Я зателефонувала отiй жiнцi, Гвендолiн Маркс, i сказала, що, незалежно вiд того, що сталося мiж Доном та Мiлдред, я хотiла б, аби нашi хлопцi й далi пiдтримували контакт, i що менi буде шкода, якщо iхнi стосунки через це постраждають, але ота жiнка, Арчi, людина жорстка й мае серце з криги, тому вона сказала, що не вважае це потрiбним. А чи повернеться Ной до табору пiсля того, як його батько поiде до Парижу? поцiкавилася я. Дайте, принаймнi, хлопцям можливiсть попрощатися в недiлю, сказала я, а вона вiдповiла: А навiщо? Я на ту мить вже палала вiд гнiву, я нiколи не була такою розлюченою, i я крикнула iй: Як же ж ви можете навiть ставити це запитання? А вона спокiйненько вiдповiла: Менi треба захистити Ноя вiд емоцiйних сцен, бо йому й без того несолодко живеться. Не знаю, що тобi й сказати, Арчi. Та жiнка просто схибила. А тут iще сестра моя транквiлiзаторами обдовбалася, а тепер лежить у лiжку й виплакуе свою душу. Дон вiд неi пiшов, Ноя у тебе забрали, i якщо чесно, мiй хлопчику, то справи у нас вельми кепськi, еге ж?

Другий мiсяць в таборi став мiсяцем порожнього лiжка. Праворуч вiд того мiсця, де продовжував спати Фергюсон, на металевих пружинах лежав голий матрац, то було лiжко нинi вiдсутнього Ноя, i кожного дня Фергюсон питав себе: А чи побачаться вони коли-небудь знову? Пiвтора року вони пробули кузенами, i от тепер вони вже не кузени. Тiтка вийшла замiж за дядька, а тепер вони розлучилися, i дядько вiд’iжджае на той бiк Атлантичного океану, де вiн вже не зможе бачитися зi своiм хлопцем. Якийсь час все було мiцним та солiдним, а потiм одного ранку сходить сонце i доти стабiльний свiт починае плавитися.

Наприкiнцi серпня Фергюсон повернувся додому в Мейплвуд, попрощався зi своею кiмнатою, зi столом для пiнг-понгу у дворi, попрощався з дверима iз трiснутим склом, якi вели на кухню, i наступного тижня разом зi своiми батьками перебрався до нового будинку по той бiк мiста. Ера життя на широку ногу почалася.




2





2.1


Скiльки Фергюсон себе пам’ятав, вiн завжди вдивлявся в зображення дiвчини на етикетцi пляшки White Rock[5 - White Rock – «Бiла Скеля», всесвiтньо вiдома мiнеральна вода.]. То був сорт сельтерськоi води, яку його матiр купляла пiд час поiздок до магазину A&P, якi вона здiйснювала двiчi на тиждень, а оскiльки його батько твердо вiрив у кориснi якостi сельтерськоi води, то на обiдньому столi у них завжди стояла пляшка «White Rock». І Фергюсон сотнi разiв придивлявся до дiвчини на етикетцi, пiдсовуючи пляшку ближче до себе, щоби краще бачити чорно-бiле зображення ii напiвголого тiла. То була приваблива, скромно-елегантна дiвчина з маленькими оголеними грудьми та бiлою пов’язкою на стегнах; пов’язка, повиснувши, оголила ii праву ногу на всю довжину, а другу зiгнуту в колiнi ногу вона виставила вперед i, обпершись руками на виступаючий кам’яний валун, зазирала в озерце, пiд яким виднiвся принагiдний напис «White Rock». Цiкавою й абсолютно нереалiстичною деталлю того зображення були прозорi крильця на спинi у дiвчини, якi означали, що вона була не просто людиною, а божеством або якоюсь зачарованою iстотою; через те, що ii кiнцiвки були такими тендiтними, а фiгура видавалася маленькою, вона сприймалася скорiше як дiвчина, а не доросла жiнка, i груди у неi були маленькими, iще не до кiнця сформованими грудьми дванадцяти-тринадцятирiчноi дiвчини, а акуратно заколоте волосся оголяло свiтлу шкiру ii шиi та плечей. То була саме така дiвчина, про яку у хлопця могли виникнути серйознi думки, а коли той хлопець трохи подорослiшае, i йому виповниться дванадцять чи тринадцять, то дiвчина Вайт Рок легко могла перетворитися на повноцiнну еротичну принаду, таку собi перепустку до свiту плотських пристрастей i повнiстю пробуджених бажань, тож коли це сталося з Фергюсоном, вiн намагався дивитися на пляшку тодi, коли був впевнений, що його батьки цього не помiтять.

Була також уклiнна дiвчина-iндiанка, зображена на коробочцi масла «Краiна озер», така собi красуня-пiдлiток з довгими косами та двома барвистими перами, якi стирчали з-пiд прикрашеноi намистом начiльноi пов’язки, але проблема цiеi потенцiйноi суперницi нiмфи Вайт Рок полягала в тiм, що була вона повнiстю вдягненою, що значно зменшувало ii привабливiсть, не кажучи вже про iще одну проблему – проблему лiктiв, якi заклякло стирчали з ii бокiв, бо вона тримала перед собою коробочку масла, аналогiчну тiй, що стояла перед Фергюсоном, таку саму коробочку, але меншу, з таким самим малюнком дiвчини-iндiанки, яка тримала перед собою iще одну, iще меншу коробочку масла «Краiна озер», i Фергюсон вiдчував, що в цьому полягав певний iнтригуючий, хоча й приголомшливий сенс: дiвчина-iндiанка, безкiнечно зменшуючись, тримае в руках коробочку масла, яка також безкiнечно зменшуеться, i це скидалося на ефект, створюваний коробочкою вiвсяноi кашi «Квакер оутс», на якiй усмiхнений квакер в чорному капелюсi поволi зменшувався до далекоi точки, майже невидимоi людському оку; то був свiт всерединi свiту, який, в свою чергу, розташовувався всерединi iншого свiту, а той свiт – всерединi iще одного свiту, i так далi, допоки свiт не зменшувався до розмiрiв малесенького атома, але при цьому все одно якось примудрявся зменшуватися й далi. Це було по-своему цiкавим, але навряд чи здатним надихнути на еротичнi фантазii, тому iндiанська красуня з коробочкою масла не могла скласти конкуренцiю принцесi Вайт Рок. Невдовзi пiсля того, як Фергюсону виповнилося дванадцять, йому вiдкрили одну таемницю. Якось вiн пiшов до сусiднього кварталу до свого приятеля Бобi Джорджа, i коли двое хлопцiв сидiли на кухнi, наминаючи бутерброди з тунцем, до них увiйшов чотирнадцятирiчний брат Бобi, Карл, високий кремезний хлопець з прищавими щоками та головою, яка добре розбиралася в математицi. Інколи вiн принижував свого молодшого брата, а iнколи розмовляв з ним майже на рiвних, але того дощового суботнього дня в серединi березня непередбачуваний Карл перебував у великодушному гуморi, i поки хлопцi сидiли за столом, жуючи бутерброди й запиваючи iх молоком, вiн повiдомив iм, що зробив приголомшливе вiдкриття. Не кажучи, яке саме вiдкриття вiн зробив, Карл вiдкрив холодильник, витягнув коробку масла «Краiна озер», дiстав ножицi та котушку з шухляди бiля раковини i поклав усi три предмети на стiл. Ось погляньте, сказав вiн, i два хлопця стали спостерiгати, як Карл розрiзав шестипанельну коробку на частини i вiдклав убiк двi великi панелi iз зображенням дiвчини-iндiанки. Встромивши ножицi в один iз цих малюнкiв, вiн вирiзав голi дiвчачi колiна, якi виглядали з-пiд спiдницi, а потiм причепив колiна липкою стрiчкою до малюнку з iншоi коробки масла – i о, диво! – тi колiна перетворилися на груди, двiйко великих оголених грудей з червоною цяткою посерединi, якi важко було вiдрiзнити вiд справжнiсiньких соскiв. Доброчесна iндiанка з племенi Лакота враз перетворилася на хтиву секс-бомбу. Карл весело вишкiрявся, Бобi аж пищав вiд смiху, а Фергюсон дивився на дiвчину й мовчав. Ти диви, яка хитра штука, подумав вiн. Ножицi, смужка прозороi липучки – i дiвчину з краiни озер швидко роздягнули.

В журналi National Geographic, який батьки Фергюсона передплачували i чомусь пiсля прочитання не викидали, були фотографii голих жiнок. Вельми часто весною 1959 року Фергюсон з Бобi приходили зi школи додому й одразу ж прямували до гаражу, де переглядали стоси пожовклих журналiв у пошуках картинок з гологрудими жiнками, представницями примiтивних племен Африки та Пiвденноi Америки, чорношкiрими та брунатношкiрими жiнками з теплих краiв, якi ходили голими або майже голими й при цьому абсолютно не соромилися, що на них дивляться, виставляючи своi голi груди на показ з такою ж самою байдужiстю, що й американська жiнка, яка оголяе своi руки або вуха. Тi фотографii були однозначно нееротичного характеру, i за винятком випадковоi молодоi красунi, яка траплялася в кожному сьомому чи десятому примiрнику, бiльшiсть жiнок в очах Фергюсона не були привабливими, але дивитися на тi фото все одно було цiкаво й повчально, бо вони, окрiм всього iншого, демонстрували безкiнечне розмаiття жiночих форм, зокрема численнi вiдмiнностi в розмiрi та формах грудей, вiд великих до маленьких та всього, що помiщаеться в цьому дiапазонi, вiд грудей, життерадiсно вистромлених угору, до грудей пласких та обвислих, вiд гордих грудей до грудей понурих, вiд грудей симетричних до грудей химерно несиметричних, вiд грудей заплаканих до грудей усмiхнених, вiд всохлих мiшечкiв древнiх баб i до набряклих гiгантських цицьок матерiв, що годують немовлят. Пiд час цих дослiдницьких експедицiй Бобi багато хихотiв, гортаючи сторiнки «National Geographic», хихотiв, приховуючи нiяковiсть вiд власного бажання переглядати те, що вiн називав «брудними картинками», але Фергюсону вони нiколи не видавалися брудними i вiн нiколи не соромився свого бажання переглядати iх. Вочевидь, груди мали велике значення, бо являли собою найпомiтнiшу видиму особливiсть, яка вiдрiзняла жiнок вiд чоловiкiв, а жiнки були тепер для Фергюсона об’ектом пiдвищеноi цiкавостi, бо навiть попри те, що вiн i досi залишався статево недозрiлим хлопцем дванадцяти рокiв, жiнки хвилювали його достатньо сильно, аби вiн збагнув, що днi його дитинства добiгають кiнця.



Обставини змiнилися. Пограбування складського примiщення в листопадi 1955 року, а потiм автомобiльна катастрофа лютого 1956 року видалила обох дядькiв Фергюсона з кола його родини. Зганьблений дядько Арнольд мешкав тепер в далекiй Калiфорнii, загиблий дядько Лью залишив цей свiт назавжди, i «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» наказав довго жити. Бiльшу частину року його батько так-сяк примудрявся тримати бiзнес на плаву, але полiцiя вкрадених товарiв так i не знайшла, а через те, що вiн втратив можливiсть отримати страховку, вiдмовившись написати заяву на свого брата до полiцii, збитки, завданi цим актом милосердя, були надто великими, щоби iх можна було вiдшкодувати. Замiсть глибше залiзати в борги, батько за допомогою Фергюсонового дiда виплатив банку термiновий кредит i все розпродав, скинувши з себе ярмо у виглядi магазинноi будiвлi, складу, залишкiв товару, i позбувшись таким чином привидiв своiх братiв та зруйнованого бiзнесу, який був сенсом його життя. Ясна рiч, магазинна споруда нiкуди не подiлася, вона стояла на тому ж самому мiсцi на Спрiнгфiлд-авеню, тiльки називалася тепер «Ньюмен: меблi зi знижкою».

Вiддавши тестю борг пiсля розпродажу, батько Фергюсона вiдкрив у Монклерi новий, значно менший магазин пiд назвою «Телевiзори i радiо вiд Стенлi». З точки зору Фергюсона, цей бiзнес був значно кращим за попереднiй, бо трапилося так, що батькiв новий магазин розташовувався в тому ж кварталi, що й студiя «Роузленд Фото», i тепер вiн мав можливiсть коли завгодно заскочити на роботу до когось зi своiх батькiв. Так, в «Телевiзорах i радiо вiд Стенлi» було тiсно, але там була приемна затишна атмосфера, i Фергюсону подобалося заходити пiсля школи до батька, сiдати бiля його робочого столу в пiдсобцi i дивитися, як вiн ремонтуе телевiзори, радiоприймачi та всяке iнше приладдя, розбираючи й збираючи зламанi тостери, фени, кондицiонери повiтря, лампи, магнiтофони, блендери, електричнi соковижималки, пилососи, бо в окрузi швидко поширилася чутка, що батько Фергюсона мiг вiдремонтувати все, що завгодно, тож поки молодий клерк Майк Антонеллi стояв за прилавком в основнiй кiмнатi, продаючи мешканцям Монклеру радiо й телевiзори, Стенлi Фергюсон проводив бiльшiсть свого часу в пiдсобцi, мовчки займаючись ремонтом, терпляче розбираючи й збираючи зламанi механiзми, щоби вони запрацювали знову. Фергюсон розумiв: щось в душi його батька зламалося пiсля зради Арнольда, а зменшена реiнкарнацiя його колишнього бiзнесу стала для нього глибокою особистою поразкою, однак водночас щось у ньому змiнилося й на краще, i основними вигодонабувачами цiеi позитивноi змiни стали його дружина та син. Тепер батьки Фергюсона сварилися значно менше, нiж ранiш. Напруження в домiвцi зменшилося, iнколи здавалося, що воно щезло взагалi, i Фергюсон тiшився з того, що тепер батько з матiр’ю щодня обiдали разом в кутовiй кабiнцi ресторану «Обiд у Ела», i знову й знову всiлякими рiзними способами (а насправдi – завжди в один i той самий спосiб) матiр Фергюсона давала йому знати: «Твiй батько – хороший чоловiк, Арчi, найкращий з усiх». Хороший та мовчазний, але тепер, коли батько полишив свою давню мрiю стати другим Рокфеллером, Фергюсону стало комфортнiше в його присутностi. Тепер вони могли трохи поговорити, i в бiльшостi випадкiв Фергюсон був певен, що батько його чуе. І навiть коли вони не розмовляли, Фергюсону все одно було приемно посидiти бiля батькового робочого столу пiсля школи, виконуючи домашнi завдання на одному боцi, тодi як на другому боцi батько займався своею справою: повiльно розбирав iще черговий пошкоджений механiзм, ремонтував його i знову збирав.

Грошей стало менше, анiж в часи iснування «Домашнього Свiту Трьох Братiв». Замiсть двох легкових автомобiлiв батьки Фергюсона мали тепер один – материн срiблясто-блакитний «понтiак» 1954 року, та червоний мiкроавтобус «шевроле» з назвою батькового магазину на бокових дверцятах. Ранiше на вихiднi його батьки iнколи вiд’iжджали разом на екскурсii, здебiльшого до Кетскiллз пограти в тенiс та потанцювати в курортному комплексi «Гросiнджер» або «Конкорд», але пiсля того, як 1957 року вiдкрився магазин «Телевiзори i радiо вiд Стенлi», цi виiзди припинилися. А 1958 року, коли Фергюсону знадобилася нова бейсбольна рукавичка, батько вiдвiз його аж до магазину Сема Браунштайна в центрi Ньюарку, щоби придбати рукавичку за собiвартiстю, замiсть дати йому грошi на таку ж саму рукавичку в магазинi спортивних товарiв Галлахера в Монклерi. Рiзниця склала аж дванадцять з половиною доларiв, але навiть ця рiзниця, будучи в загальносвiтовому масштабi не надто великою, виявилася iстотним заощадженням, достатнiм для того, щоби нагадати Фергюсону про той факт, що життя змiнилося, i що вiдтепер йому доведеться добряче подумати, перш нiж просити в батькiв щось таке, що виходить за межi дiапазону товарiв першоi необхiдностi. Невдовзi пiсля цього Кессi Бертон припинила працювати у них, i так само, як матiр та тiтка Мiлдред плакали в обiймах одна одноi в аеропорту 1952 року, Кессi та його матiр плакали того ранку, коли матiр повiдомила Кессi, що бiльше не мае змоги наймати ii. Вчора були бiфштекси, сьогоднi – стали гамбургери. Соцiальний статус iхньоi сiм’i дещо знизився, але чи стане людина при здоровому глуздi втрачати сон через те, що iй довелося трохи затягнути пасок? Книга з публiчноi бiблiотеки була такою ж самою, що й книга з книжковоi крамницi, тенiс залишався тенiсом безвiдносно того, де ви в нього грали – на мунiципальному кортi чи на кортi приватного клубу, а бiфштекси та гамбургери видобувалися з тiеi ж самоi корови. Може, бiфштекси й мали уособлювати вершину привiлейованого життя, але iстина полягала в тiм, що Фергюсон завжди вiддавав перевагу гамбургерам, особливо з кетчупом – тим самим кетчупом, яким вiн колись намазував пухкеньке середньообсмажене фiле, яке так подобалося його батьку.

Недiля й досi залишалася найкращим днем тижня, особливо якщо в цю конкретну недiлю не планувалися вiзити до когось чи вiд когось, якщо це був день, який Фергюсон мiг провести один зi своiми батьками. Тепер, коли вiн пiдрiс i став дужчим, перетворившись на моторного, схибленого на спортi дванадцятирiчного хлопця, Фергюсон дуже полюбив ранковi тенiснi матчi зi своiми батьками – одиночнi iгри з батьком, матчi два проти одного мiж матiр’ю-сином та батьком, парнi матчi, де вони з батьком грали проти Сема Браунштайна та його молодшого сина, а пiсля тенiсу був обiд в ресторанi «У Ела» з незмiнним молочним коктейлем, пiсля обiду були кiнофiльми, а пiсля кiнофiльмiв були китайськi страви в «Зеленому Драконi» в Глен-Рiдж, або смаженi курчата в «Лiттл-хаус» в Мiлбернi, або гарячi сандвiчi з iндичкою в «Хижцi Пела» у Вест-Орандж, або тушковане м’ясо i сирнi млинцi в «Клермон Дiнер» в Монклерi – людних недорогих забiгайлiвках Нью- Джерсiйських передмiсть. Може, й були тi харчевнi шумливими та невитiюватими, але страви там подавали якiснi й смачнi, до того ж, то була недiля, день, який вони проводили всi утрьох, i хоча Фергюсон вже й почав на той час вiддалiтися вiд батькiв, отой единий у тижнi день допомагав пiдтримувати iлюзiю, що боги таки можуть бути милосердними, якщо забажають.



Тiтка Мiлдред i дядько Генрi не змогли витворити кузена по лiнii Адлерiв, якого Фергюсон так прагнув, коли був малим хлопцем. Причини були йому невiдомi – чи то стерильнiсть, чи то безплiднiсть, чи то свiдоме небажання збiльшувати кiлькiсть свiтового населення, але, попри розчарування Фергюсона, вакуум, створений на Захiдному узбережжi вiдсутнiстю кузена, в кiнцевому пiдсумку спрацював йому на руку. Може, тiтка Мiлдред i не була близькою подругою його матерi, але, не маючи власних дiтей i не бачачи нiде анi племiнника, анi племiнницю, вона увесь свiй нерозтрачений материнський iнстинкт присвятила своему единому й неповторному Арчi. Пiсля вiд’iзду до Калiфорнii, коли Фергюсону було п’ять рокiв, вони з дядьком Генрi кiлька разiв поверталися до Нью-Йорку на тривалi лiтнi гостини, i навiть тодi, коли тiтка Мiлдред на решту року поверталася до Берклi, вони пiдтримувала зi своiм племiнником контакт або листовно, або зрiдка телефонiчно. Фергюсон розумiв, що було в його тiтцi щось крижане, що вона могла бути рiзкою й упередженою i навiть грубою по вiдношенню до iнших людей, але з ним, зi своiм единим та неповторним Арчi, вона була зовсiм iншою людиною, сповненою похвал, доброго настрою та допитливостi – а що ж там мiй хлопчик думае, читае та робить? Іще коли вiн був зовсiм маленьким, тiтка призвичаiлася купляти йому подарунки, багато подарункiв, якi, зазвичай, надходили у виглядi книжок та платiвок, а тепер, коли вiн пiдрiс, i його розумовi здiбностi збiльшилися, збiльшилася й кiлькiсть книжок та платiвок, якi вона надсилала йому з Калiфорнii. Може, тiтка не довiряла його матерi й батьку щодо iхньоi здатностi забезпечити малому Фергюсону належне iнтелектуальне наставництво, можливо, вона вважала його батькiв неосвiченими буржуазними нiкчемами, можливо, вона вважала своiм обов’язком врятувати Фергюсона вiд пустелi невiгластва, в якiй вiн жив, гадаючи, що вона i тiльки вона одна зможе надати йому допомогу, необхiдну для того, щоби видряпуватися крутосхилами Просвiтництва. Цiлком iмовiрно, що тiтка Мiлдред була iнтелектуальним снобом (так сказав колись батько у розмовi з матiр’ю, а малий Фергюсон пiдслухав), але не можна було заперечувати того факту, що вона – сноб чи не сноб – була справжнiм iнтелектуалом, людиною широкоi ерудицii, яка заробляла на життя, працюючи унiверситетським викладачем, а тi твори, якi вони рекомендувала своему племiннику, дiйсно йшли йому на користь.

Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав вiн, а завдяки тому, що тiтка Мiлдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як i своiй сестрi пiд час ii вимушеного затвiрництва тринадцять рокiв тому, малий читав книги, якi висилала йому тiтка, з жадiбнiстю, котра нагадувала чисто фiзичний голод, бо тiтка добре розумiла, якi саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – вiд шести до восьми рокiв, вiд восьми до десяти, вiд десяти до дванадцяти, i так до закiнчення середньоi школи. Спочатку були казки Братiв Грiмм та рiзнокольоровi книжечки з казками Ендрю Ланга, потiм – чудернацькi фантастичнi романи Льюiса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбiта, на змiну яким прийшли адаптованi версii грецьких та римських мiфiв, дитячi адаптацii «Одисеi» та «Павутини Шарлотти», книга-вибiрка з «Тисяча одноi ночi», упорядкована як «Сiм мандрiв Синдбада-мореплавця», а згодом, кiлька мiсяцiв потому, – майже повний варiант «Тисяча одноi ночi» на шестистах сторiнках. Наступного року тiтка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна iсторiя доктора Джекiла i мiстера Гайда», оповiдання жахiв i таемниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Рiздвяна пiсня», «Том Соер», i «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоцiйно вiдреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свiй одинадцятий день народження отримав вiд тiтки Мiлдред подарунок у виглядi товстелезного рясно iлюстрованого видання пiд назвою «Повна збiрка оповiдань про Шерлока Холмса». Це – лише деякi з книжок, а окрiм книг надходили ще й платiвки, якi були для Фергюсона не менш важливими, нiж книги, i якi, починаючи з його дев’яти-десятирiчного вiку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримiсячними iнтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, i навiть трохи рок-н-рол. В платiвках, як i в книжках, пiдхiд тiтки Мiлдред був суто педагогiчним: вона вела Фергюсона вiд сходинки до сходинки, знаючи, що Луi Армстронг мае передувати Чарлi Паркеру, Чарлi Паркер – Майлзу Девiсу, що Чайковський, Равель i Гершвiн мають передувати Бетховену i Баху, що фолк-групу Weavers слiд слухати ранiш, нiж виконавця блюзiв Хаддi Ледбеттера, що Коул Портер у виконаннi Елли Фiтцджеральд був необхiдною сходинкою до Бiллi Холiдея з його композицiею Strange Fruit. На свiй превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам вiн не мав анi дещицi музичного таланту. Вiн спробував був грати на фортепiано у вiцi семи рокiв, але, пригнiчений та розчарований, кинув це заняття рiк потому; вiн спробував був грати на корнетi у вiцi дев’яти рокiв, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними iнструментами, але кинув також. З якоiсь причини йому було важко читати ноти, вiн чомусь не мiг повнiстю засвоювати символи на сторiнцi, порожнi й заповненi кружальця на лiнiях чи помiж ними, дiези та бемолi, ключовi знаки, скрипiннi та басовi ключi; цi умовнi позначення не хотiли входити в його свiдомiсть i автоматично розпiзнаватися нею подiбно до букв та цифр, тому йому доводилося обмiрковувати кожну ноту, перш нiж зiграти ii, а це уповiльнювало сприйняття такту та ритму того чи iншого музичного твору, i, фактично, унеможливлювало музикування взагалi. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знакiв, i, замiсть вперто лупитися головою об стiнку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що вiн дуже любив музику й чудово чув i розумiв ii у виконаннi iнших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощi композицii та виконання. Але сам вiн як музикант був безнадiйним, абсолютним невдахою, i це означало, що вiн понизився в статусi до слухача, палкого й вiдданого слухача, а тiтка Мiлдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту вiдданiсть пiдживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неi одною з основних причин, через якi було варто жити на свiтi.

Того лiта, пiд час одного зi своiх вiзитiв разом з дядьком Генрi, тiтка Мiлдред просвiтила Фергюсона iще з одного iстотного питання, безпосередньо з музикою та книгами не пов’язаного, але так само важливого для його розумового розвитку, якщо навiть не важливiшого. Вона приiхала до Монклеру провести там кiлька днiв зi своiм единим та неповторним хлопчиком та його батьками, i коли вони удвох вперше сiли пообiдати (його батьки були в той час на роботi, а це означало, що окрiм тiтки та Фергюсона в домi нiкого не було), вiн показав на пляшку сельтерськоi «Вайт Рок», яка стояла на столi, i спитав, чому дiвчина мае на спинi крила. Йому це було незрозумiло, пояснив малий. То були не крила янгола чи пташки, якi можна було б очiкувати у мiфiчноi iстоти, а крила крихкоi комашки, крила бабки чи метелика, i йому це видавалося глибоко бентежним.

– А ти що, не знаеш, хто вона така, Арчi? – спитала тiтка.

– Нi, – вiдповiв вiн. – Звiдки менi знати? Якби я знав, то й не питав би, еге ж?

– А я гадала, що ти прочитав казки й легенди в обробцi Томаса Булфiнча, якi я вислала тобi пару рокiв тому.

– Я прочитав.

– Усi?

– Та, начебто, всi. Може, пропустив два-три роздiли. Вже не пам’ятаю.

– Не зважай. Пiзнiше прочитаеш. – Взявши пляшку зi столу й постукавши пальцем по зображенню дiвчини, тiтка сказала: – Це – не надто добрий малюнок, але, як на мене, це – Психея. Ну що, тепер пригадав?

– Купiдон i Психея! Так, я прочитав той роздiл, але там жодного разу не йшлося про те, що Психея мае крила. У Купiдона крила були, крила та ще й сагайдак зi стрiлами, але ж Купiдон – бог, а Психея – звичайна смертна. Прекрасна дiвчина, але все одно людина, така ж, як i всi ми. Ой, нi, стривайте. Пригадав. Пiсля того, як вона вийде замiж за Купiдона, вона також стае безсмертною. Я вiрно кажу? Але менi все одно незрозумiло, звiдки у неi цi крила.

– Слово psyche мае в грецькiй мовi два значення. Два дуже рiзних, але цiкавих значення: метелик i душа. Але якщо добряче замислитись, то метелик i душа виявляться не такими вже й рiзними, еге ж? Метелик починае свое iснування у виглядi гусенi – огидного хробака, а потiм одного дня та гусiнь утворюе кокон, i той кокон через певний час розкриваеться, й звiдти випурхуе метелик – найгарнiше створiння у свiтi. Те ж саме трапляеться й з людськими душами, Арчi. Вони борються в глибинах темряви та неуцтва, вони страждають, переживаючи всiлякi лиха й негаразди, i цi страждання iх мало-помалу очищають, цi лиха iх загартовують, i одного дня та чи iнша душа стае шляхетною душею. Вона вириваеться зi свого кокону й злiтае в повiтря розкiшно красивим метеликом.



Фергюсон не мав здiбностей до музики та малювання, був прикро недолугим в спiвах, танцях та акторствi, але один талант вiн все ж таки мав. То був талант до iгор, спортивних iгор у всiх iхнiх сезонних рiзновидах: в теплу погоду це був бейсбол, в прохолодну – футбол, в холодну – баскетбол, тому коли Фергюсону виповнилося дванадцять, вiн був членом команди у кожному з цих видiв спорту i грав у спортивнi iгри цiлорiчно, не перериваючись. Вiдтодi, як наприкiнцi вересня 1954 року вони з Кессi спостерiгали, як Мейс та Родс перемогли «Гiгантiв», бейсбол назавжди став його основною пристрастю, а коли наступного року Фергюсон почав грати в бейсбол по-справжньому, то виявилося, що це вдавалося йому напрочуд добре. Настiльки добре, що вiн не поступався найкращим гравцям довкола нього: був вправним на прийомi, вправним у центрi поля, вправним на подачi i мав вроджене почуття нюансiв будь-якоi конкретноi ситуацii в ходiв гри, а коли людина виявляе, що здатна щось робити добре, у неi з’являеться схильнiсть займатися цим якомога частiше й далi. Вранцi на вихiднi, вдень у буднi днi, кожного вечора протягом всього тижня Фергюсон безкiнечно грав у любительськi iгри зi своiми товаришами в громадських парках, вже не кажучи про численнi доморощенi вiдгалуження якоiсь гри, серед яких були стiк-бол, вiфл-бол, ступ-бол, панч-бол, кiк-бол, а також руф-бол. Коли Фергюсону виповнилося дев’ять, з’явилася Мала Бейсбольна Лiга, а з нею – i шанс увiйти до складу якоiсь офiцiйноi команди й надiти унiформу з номером на спинi, номером 9, вiн завжди був у тiй командi номером 9, а також в усiх iнших командах, де вiн грав опiсля, бо гравцiв дев’ятеро i дев’ятеро iнiнгiв, 9 було цифровою сутнiстю самоi гри; на головi у нього була бейсболка з вишитою лiтерою «Г», яка означала «Спортивнi товари Галлахера», спонсора команди, яку регулярно тренував на громадських засадах мiстер Балдасарi, котрий навчав гравцiв фундаментальним навичкам пiд час практичних занять, якi вiдбувалися двiчi на тиждень – в суботу вранцi або вдень та увечерi у вiвторок або четвер. Мiстер Балдасарi плескав у долонi й вигукував лайки, накази та заохочення. І Фергюсон, граючи в тiй командi чотири роки, вирiс вiд худорлявого, як патичок, дитинчати до дужого хлопця, другого бейсмена та восьмого подавача в дев’ять рокiв, шорт-стоппера i другого подавача в десять рокiв, шорт-стоппера й подавача-чистильника в одинадцять та дванадцять; до всього цього додавалося задоволення грати на очах у публiки чисельнiстю в середньому вiд п’ятдесяти до ста чоловiк, серед яких були брати та сестри гравцiв, iхнi приятелi, кузини й кузени, бабусi й дiдусi, випадковi глядачi, якi пiдбадьорювали, тюкали, верещали, плескали в долонi й тупали ногами на трибунах, починаючи з першоi подачi й до завершального ауту. За всi цi чотири роки його матiр рiдко пропускала iгри; вiн починав виглядати ii iще пiд час розминки з партнерами по командi; i ось раптом з’являеться вона, махаючи йому рукою зi свого мiсця на трибунах, i Фергюсон завжди чув ii голос, який прорiзався крiзь вереск натовпу, коли вiн виходив на подачу: «Давай, Арчi, красиво й легко, давай, подавай!» А пiсля кончини «Домашнього Свiту» та народження «Телевiзорiв та радiо вiд Стенлi» на iгри почав приходити i його батько, i хоча вiн i не кричав так, як матiр, принаймнi, не так сильно, щоб його було чути крiзь голоси публiки, саме вiн вiв записи загального рiвня досягнень Фергюсона на бейсбольнiй нивi, якi стабiльно зростали з кожним роком, досягнувши неймовiрно високого показника 0,532 в останньому сезонi, остання гра якого вiдбулася за два тижнi до розмови Фергюсона i тiткою Мiлдред про Психею. Але на той час вiн вже був найкращим гравцем команди, одним з трьох найкращих гравцiв усiеi лiги, i це, загалом, був максимум того, що мiг досягнути у своi роки талановитий дванадцятирiчний гравець.

У п’ятдесятих роках дiти в баскетбол не грали, бо iх вважали надто маленькими й слабкими, щоби здiйснювати кидки у високi кошики, тому освiта Фергюсона в баскетбольнiй науцi почалася тiльки тодi, коли вiн перейшов дванадцятирiчну вiкову межу; натомiсть вiн постiйно грав у футбол iще з шести рокiв – в шоломi та з наплiчниками, здебiльшого у ролi пiвзахисника, оскiльки вiн був витривалим, але не надто швидким бiгуном. Та коли руки його виросли достатньо великими, щоби мiцно тримати м’яча, його позицiя на полi змiнилася, бо Фергюсон з друзями виявили, що вiн мав неймовiрний талант давати паси, що тi крученi м’ячi, якi вiн швиргав своею правою рукою, летiли швидше, точнiше i значно дальше, нiж будь-чиi – на п’ятдесят-п’ятдесят – п’ять ярдiв, коли йому було iще чотирнадцять, i хоча Фергюсон не любив футбол з таким палким заповзяттям, як бейсбол, йому страшенно подобалося грати диспетчером, бо майже не було вiдчуття, приемнiшого за те, коли ти подаеш довгий пас приймаючому, який мчить на повнiй швидкостi до залiковоi зони, пробiгши тридцять-сорок ярдiв вiд лiнii розiграшу; те дивовижне вiдчуття невидимого зв’язку крiзь порожнiй простiр було схожим на емоцiю, яку вiн переживав, влучаючи м’ячем з кидка в стрибку в баскетбольний кошик з вiдстанi двадцять футiв, але воно було сильнiшим та приемнiшим, бо породжувалося зв’язком з iншою людиною, а не з бездушним предметом, зробленим з фанери та сталi, i тому Фергюсон ладен був перетерпiти менш привабливi аспекти цього виду спорту (грубi поштовхи, вбивчi блоки, болючi зiткнення, якi залишали по собi синцi) заради того, аби ще раз пережити оте завжди неймовiрне вiдчуття, коли ти кидаеш пас своему товаришевi по командi. А потiм, в листопадi 1961 року, його, чотирнадцятирiчного десятикласника, звалив на землю стоп’ятикiлограмовий захисник на iм’я Деннiс Мерфi, i вiн опинився в шпиталi зi зламаною лiвою рукою. Фергюсон планував виступити за шкiльну команду наступноi осенi, але проблема футболу полягае в тiм, що для того, аби в нього грати, потрiбен дозвiл батькiв. Тож коли вiн прийшов додому пiсля першого дня шкiльних занять i подав своiй матерi свою офiцiйну заяву, вона вiдмовилася пiдписати ii. Фергюсон благав ii, картав i навiть лаяв за те, що вона поводилася як iстерична й надмiру турботлива матiр, але Роза не поступилася. Отак i завершилася Фергюсонова кар’ера футбольного гравця.

«Ти гадаеш, я iдiотка», мовила його матiр, «але колись ти менi за це “спасибi” скажеш, Арчi. Ти – дужий хлопець, але ти нiколи не будеш достатньо дужим i великим, щоби перетворитися на дубоголового телепня, а саме таким i треба бути, щоби грати в футбол – кремезним дубоголовим телепнем, скотинякою в людськiй подобi, якому подобаеться збивати з нiг i калiчити iнших людей. Ми з батьком страшенно засмутилися, коли ти минулого року зламав руку, але тепер я розумiю, що то був випадок iз розряду «не було б щастя, та нещастя помогло». Я не збираюся дозволяти своему сину покалiчити у школi все свое тiло, щоби потiм до скону шкутильгати на ушкоджених ногах. Тримайся за бейсбол, Арчi. Це – прекрасний спорт, ти так вправно й красиво граеш, тож навiщо наражати себе на ризик втратити бейсбол, травмувавши себе в цiй безглуздiй грi пiд назвою футбол? Якщо вже тобi так подобаеться роздавати отi паси, то можеш грати в тач-футбол. Он поглянь на сiмейство Кеннедi. Саме цим вони й займаються, хiба ж нi? Всiею сiм’ею вовтузяться собi на галявинцi в Кейп-Код, кидаючи м’ячi туди-сюди й тiшачись, як малi дiти. І менi це дуже до вподоби».



Сiмейство Кеннедi. Навiть тепер, будучи незалежним i вiльно мислячим (а iнколи – бунтiвним) п’ятнадцятирiчним хлопцем, Фергюсон не переставав дивуватися, як добре матiр i зараз розумiла його, як вправно могла достукатися до його серця, коли цього вимагала ситуацiя, до його серця, такого схильного до помилок та внутрiшнiх конфлiктiв. І хоча йому не хотiлося зiзнаватися в цьому анi собi, анi iй, анi будь-кому iще, Фергюсон знав, що стосовно футболу матiр мала рацiю, що його темперамент суперечив правилам жорстокого, а iнодi й кривавого протистояння, i що йому самому пiде на користь, якщо вiн зосередиться на своему улюбленому бейсболi. До того ж матiр повернула важiль iще на одну позначку i згадала Кеннедi, знаючи, що ця тема е для ii сина дуже важливою, значно важливiшою за ефемерне питання футболу, тому коли вона скерувала розмову зi схоластики спорту до конкретики американського президента, ця розмова набула зовсiм iншого вимiру, i раптом слова скiнчилися, й бiльше не було чого сказати.

На той час Фергюсон слiдкував за Кеннедi понад два з половиною роки, починаючи з його заяви про висунення своеi кандидатури на посаду президента вiд демократичноi партii третього сiчня 1960 року, якраз за два мiсяцi до тринадцятого дня народження Фергюсона i через три днi пiсля початку нового десятилiття. Цю заяву Фергюсон чомусь розглядав як ознаку пiднесеного оновлення, бо все його свiдоме життя пройшло в п’ятдесятих роках пiд егiдою старика-президента, хворого на серце колишнього генерала, який полюбляв грати в гольф, а Кеннедi вражав його як людина нова й непересiчна – жвавий молодий чоловiк, який зiбрався змiнити свiт, несправедливий свiт расового гноблення, iдiотичний свiт Холодноi вiйни, небезпечно хиткий свiт гонки ядерних озброень, самовдоволений свiт бездумного американського матерiалiзму. Оскiльки iншого кандидата, який задовольняв би Фергюсона своiм пiдходом до розв’язання цих проблем, не було, то вiн вирiшив, що саме Кеннедi е людиною майбутнього. На той час вiн був iще надто молодим, аби зрозумiти, що полiтика – це завжди полiтика, але водночас Фергюсон був достатньо дорослим, аби розумiти: щось назрiвае, щось мае статися, бо тi першi днi 1960-х повнилися новинами про сидячий протест, влаштований чотирма чорними студентами в буфетi унiвермагу «Вулворт» на знак протесту проти сегрегацii, про конференцiю з роззброення в Женевi, про збиття шпигунського лiтака У-2 над радянською територiею й арешт пiлота Герi Пауерса, в результатi чого Хрущов перервав свою участь у Паризькому самiтi i припинив Женевськi переговори, де так i не було досягнуто прогресу з зупинки поширення ядерноi зброi, що спричинило погiршення стосункiв мiж Кастро та Сполученими Штатами, якi урiзали iмпорт кубинського цукру на 95 %, а семеро днiв потому Кеннедi виборов свое призначення кандидатом вiд демократичноi партii на майбутнiх президентських виборах. Призначення вiдбулося на з’iздi демократiв у Лос-Анджелесi. Це було пiд час першого з трьох лiтнiх сезонiв поспiль, якi Фергюсон провiв вдома в Нью-Джерсi, граючи в бейсбол в Американському Легiонi в командi «Монклер Мадхенс»; протягом першого року вiн проводив чотири гри на тиждень ведучим хiттером i другим бейсменом, оскiльки вiн, як наймолодший гравець команди, мав знову розпочинати знизу, будучи единим тринадцятирiчним хлопцем в командi з чотирнадцятирiчних та п’ятнадцятирiчних гравцiв. І протягом всiх спекотних липня та серпня, коли Фергюсон читав газети й такi книжки, як «Колгосп тварин», «1984», «Кандiд», уважно слухав Третю, П’яту та Сьому симфонii Бетховена, неодноразово прослуховував «Поргi i Бесс» Майлза Девiса, його лояльнiсть зростала з кожним числом журналу «Mad»; вiн продовжував заходити до материноi студii та батькового магазину з iмпровiзованими вiзитами, а пiсля нетривалого спiлкування з батьками йшов до мiсцевого штабу демократичноi партii, розташованого за пiвтора квартали на тiй же вулицi. Там вiн допомагав дорослим волонтерам клеiти марки на конверти в обмiн на незлiченну кiлькiсть агiтацiйних значкiв, липучок на бампери та плакатiв, якi вiн крiпив плiвкою «скоч» до кожного вiльного мiсця у своiй спальнi, i в результатi пiд кiнець лiта його кiмната перетворилася на такий собi храм Кеннедi.

Багато рокiв потому, коли вiн став достатньо дорослим, щоби краще розбиратися в життi, Фергюсон, згадуючи той юнацький перiод обожнення свого героя, морщився вiд досади, але саме так вiн сприймав подii в 1960 роцi, та i як вiн мiг добре розбиратися в життi, проживши на той час на землi лише тринадцять рокiв? Тому Фергюсон вболiвав за Кеннедi й бажав йому перемоги, так само як вiн колись вболiвав за «Гiгантiв», бажаючи iм перемоги в iграх Свiтовоi серii, бо зрозумiв, що полiтична кампанiя нiчим не вiдрiзнялася вiд спортивноi подii. Замiсть ударiв там обмiнювалися рiзкими фразами, хоча полiтичнi поединки за своею жорстокiстю й запеклiстю часто не поступалися найкривавiшим поединкам боксерiв. Коли ж iшлося про змагання за посаду президента, то боротьба розгорталася в такому грандiозному й видовищному масштабi, що кращого шоу в Америцi годi було й шукати. Ефектний Кеннедi проти похмурого Нiксона, Король Артур проти Зануди, чарiвливiсть проти неприязнi, надiя проти розчарування, день проти ночi. Чотири рази двое претендентiв дебатували по телевiзору, чотири рази Фергюсон з батьками дивилися цi дебати в маленькiй вiтальнi, i чотири рази вони були впевненi, що Кеннедi перемiг Нiксона, хоча люди казали, що по радiо Нiксон буквально розтоптав свого опонента. Але найголовнiшим тепер був телевiзор, телевiзор був майже у всiх i йому невдовзi судилося стати всiм – як i передрiк батько Фергюсона пiд час вiйни, тож на домашньому екранi перший телевiзiйний президент перемiг за явною перевагою.

Перемога ж, яку Кеннедi виборов 8 листопада, була далеко не такою переконливою, як в телевiзорi, – вiн набрав лише на сто тисяч голосiв бiльше в загальнонацiональному масштабi, що стало одною з найменших переваг в iсторii виборiв; що ж стосувалося колегii виборщикiв, то тут перевага виявилася вагомiшою – аж на 84 голоси. Коли Фергюсон пiшов наступного ранку до школи святкувати перемогу разом з iншими прихильниками Кеннедi, цi цифри були iще невiдомими; i досi не припинялися розмови про триваючу вiдсутнiсть результатiв з Іллiнойсу, подейкували, що чиказький мер Дейлi викрав машини для голосування з республiканських дiльниць i втопив iх в озерi Мiчиган. Коли цi звинувачення дiйшли до вух Фергюсона, вiн сприйняв iх з трудом, бо думка про фальшування була надто ганебною, надто моторошною; важко було уявити собi, що такий недостойний трюк мiг обернути вибори на непристойний жарт, комедiю з брудними манiпуляцiями та брехнею. Фергюсон вже був зiбрався дати вихiд своему несамовитому обуренню, але раптом змiнив хiд своiх думок, збагнувши, що треба вiдкинути свiй пiонерський iдеалiзм i визнати, що статися могло що завгодно. Нечесних людей багато скрiзь, i чим впливовiша людина, тим бiльшим е потенцiал корупцii, але навiть якщо ця iсторiя правдива, нiщо не вказувало на те, що до неi був причетний Кеннедi. Дейлi та його банда шахраiв – можливо. Але не Кеннедi. В жодному разi не Кеннедi.

Але попри свою непохитну впевненiсть в чесностi людини майбутнього всю решту дня Фергюсон носив у головi образ отих потонулих машин для голосування, якi лежали тепер на днi озера Мiчиган, а коли остаточнi цифри засвiдчили, що Кеннедi перемiг би й без голосiв, отриманих в Іллiнойсi, думка про машини все одно не покидала його iще багато рокiв потому.

Вранцi 20 сiчня 1961 року вiн сказав своiм батькам, що почуваеться зле i чи не можна йому пропустити заняття. Оскiльки Фергюсон був хлопцем сумлiнним i не вирiзнявся тим, що вигадував собi неiснуючi болячки, його прохання було задоволене. Отак йому вдалося подивитися iнавгурацiйну промову Кеннедi, сидячи перед телевiзором, тодi як його батьки були на роботi в центрi мiста. Вiн сидiв один у маленькiй вiтальнi, сполученiй з кухнею, споглядаючи церемонiю, що вiдбувалася в холодну й вiтряну вашингтонську погоду, настiльки холодну й настiльки вiтряну, що коли древнiй Роберт Фрост зi сльозливими очима пiднявся на трибуну прочитати вiрша, якого вiн написав з приводу iнавгурацii, той самий Роберт Фрост, який був автором единого рядка поезii, який Фергюсон знав напам’ять («Двi дороги у жовтому лiсi»), вiтер, брикнувши, мов норовистий кiнь, несподiвано ударив з такою силою, що вирвав з рук старого манускрипт, який складався всього з одноi сторiнки, i пiдкинув його високо в повiтря. Старенький сивочолий бард вмить позбувся свого творiння, яке збирався зачитати, але не розгубився, взяв себе в руки з завидним самовладанням та жвавiстю i, тодi як його новий вiрш шугав над натовпом в повiтрi, прочитав напам’ять свого старого вiрша, обернувши таким чином потенцiйну катастрофу на свого роду трiумф, трiумф вражаючий, але водночас i комiчний, або, як висловився Фергюсон, розповiдаючи про це своiм батькiв того вечора, i кумедний, i водночас не кумедний.

А потiм на трибуну вийшов щойно приведений до присяги президент, i з тоi митi, коли вiн почав свою промову, ноти, якi злiтали з цього добре настроеного риторичного iнструменту, так природно лягли на Фергюсонiв слух, так доречно з’едналися з його внутрiшнiми сподiваннями, що йому здалося, наче вiн слухае виконання музичного твору. «Людина тримае у своiх тлiнних руках. Нехай шириться слово. Заплатимо будь-яку цiну, знесемо будь-який тягар. Атомна зброя мае потугу знищити всi види людських злиднiв, а разом iз ними – всi види людського життя. Нехай кожна краiна знае. Передали смолоскип як естафету. Здолаемо всi негаразди, пiдтримуватимемо всiх наших друзiв, боротимемося з усiма нашими ворогами. Нове поколiння американцiв. Ця нестiйка рiвновага страху, яка затримуе прихiд тоi години, коли почнеться остання вiйна людства. Сурма знову кличе нас вперед. Кличе нас нести тягар тривалоi боротьби, чий результат нам невiдомий наперед. Але почнiмо. Народжене в цьому столiттi, загартоване вiйною, дисциплiноване важким i жорстоким миром. Дослiджуймо зорi. Не питай, що може зробити для тебе твоя краiни. Питай, що ти можеш зробити для неi. Боротьба зi спiльними ворогами людства: тиранiею, хворобами та вiйнами. Нове поколiння. Питай. Не питай. Але ж почнiмо».

Наступнi двадцять мiсяцiв Фергюсон пильно спостерiгав, як чоловiк майбутнього йшов, спотикаючись, вперед, ознаменувавши створення своеi адмiнiстрацii народженням Добровольцiв Корпусу миру, а потiм поставивши пiд сумнiв власнi iнiцiативи катастрофою, яка сталася сiмнадцятого квiтня в Затоцi Свиней. Три тижнi потому НАСА закинула в космос, мов футбольного м’яча, астронавта на iм’я Алан Шепард, i Кеннедi проголосив, що до кiнця шiстдесятих рокiв нога американця ступить на поверхню Мiсяця. Фергюсону було важко повiрити в це, але вiн сподiвався, що так воно й станеться, бо вiн бажав, щоби його обранець довiв свою правоту. Потiм Джон iз Жаклiн подалися до Парижу на зустрiч з Де Голлем, пiсля якоi вiдбулася дводенна зустрiч з Хрущовим у Вiднi. Не встиг Фергюсон i оком зморгнути, як в Нiмеччинi виросла Берлiнська стiна, а коли вiн читав першу в своему життi книгу про американську полiтику, «Як стати президентом, 1960», в Єрусалимi розпочався процес на Ейхманом. Те сумне видовище, де наполовину лисий, з нервовим тиком, вбивця сидiв один у склянiй будцi, Фергюсон спостерiгав по телевiзору щодня пiсля школи, спостерiгав, проникнутий жахом почутого, але не зводячи очей з екрану, не в змозi вiдвести iх, i до того часу, коли процес завершився, вiн встиг прочитати аж 1245 сторiнок книги «Злет i падiння Третього Рейху» – дебелого фолiанту, написаного колишнiм опальним журналiстом Вiльямом Ширером, який став лауреатом премii National Book Award. То була найдовша книга, яку до того доводилося читати Фергюсону. Наступний рiк почався з iще одного космiчного досягнення: в лютому Джон Гленн злетiв аж за межi тропосфери й виконав три витка довкола Землi; це досягнення весною повторив Скотт Карпентер, а потiм, лише два днi потому, як Джеймс Мередiт став першим чорним студентом, зарахованим до Унiверситету Мiссiссiппi (iще одне видовище, за яким Фергюсон спостерiгав по телебаченню, сподiваючись, що бiдолаху не заб’ють до смертi), Уоллi Ширра перевершив Гленна й Карпентера, облетiвши на початку жовтня довкола земноi кулi аж шiсть разiв. В той час Фергюсон був уже в десятому класi своеi новоi середньоi школи в Монклерi, i через те, що його матiр вiдмовилася пiдписати офiцiйну заяву, футбольний сезон розпочався без нього. На час польоту Ширра в космос вiн майже встиг подолати свое розчарування, однак знайшов собi новий iнтерес в особi Анни-Марii Думартiн, спiвученицi-десятикласницi, яка перебралася до Америки з Бельгii i вiдвiдувала разом з ним заняття з геометрii та iсторii. Фергюсон настiльки захопився новим об’ектом своеi швидко зростаючоi симпатii, що йому стало н?коли думати про чоловiка майбутнього. Тому в той вечiр двадцять другого жовтня, коли Кеннедi звернувся до американського народу з iнформацiею про росiйськi ракетнi бази на Кубi i про запровадження вiйськово-морськоi блокади, вiн не дивився цю трансляцiю вдома разом зi своiми батьками. Натомiсть вiн сидiв в громадському парку з Анною-Марiею Думартiн, обнiмаючи ii й цiлуючи вперше в життi. Вперше в життi зазвичай уважний Фергюсон забув про все на свiтi, i тому найбiльша мiжнародна криза з часу Другою свiтовоi вiйни, загроза ядерного конфлiкту i можливого кiнця iснування роду людського вiдбилася в його свiдомостi лише наступного ранку, коли увага до зовнiшнього свiту знову повернулася до нього, але протягом тижня його улюбленець Кеннедi спромiгся переграти росiян, i Карибська криза завершилася. Здавалося, що свiту ось-ось настане кiнець – але вiн так i не настав.



Коли прийшов День подяки, у Фергюсона вже не залишилося жодного сумнiву: це – кохання. В минулому йому довелося пережити численнi захоплення. Спершу це була дитсадкiвська любов до Кетi Голд i Марджi Фiтцпатрiк, коли йому було шiсть рокiв, потiм – несамовитий вир флiртування з Керол, Джейн, Ненсi, Сюзан, Мiмi, Лiндою та Коннi у вiцi дванадцяти й тринадцяти рокiв, танцi по вихiдних, палкi поцiлунки пiд мiсячним сяйвом у дворах та в альтанках, першi несмiливi спроби набути сексуального досвiду, таемницi заслинених язикiв та плотi, присмак губноi помади, аромат парфумiв, звук нейлонових панчiх, що труться одна об одну. І раптом, в чотирнадцять, прорив з дитинства в юнацтво, в нове й незвiдане життя в якомусь немовби чужому, постiйно мутуючому тiлi; невчаснi ерекцii, полюцii, мастурбацii, еротичнi мрii, нiчнi хтивi драми, виконуванi примарами з секс-театру, розташованого в його головi, соматичнi катаклiзми юностi, але якщо не брати до уваги цi фiзичнi змiни та збурення, то фундаментальнi шукання i до початку нового життя i пiсля його початку завжди мали духовний характер; то були мрii про мiцне еднання, взаемну любов мiж спорiдненими душами, душами, ясна рiч, надiленими тiлами, милостиво надiленими тiлами, але спершу йшла душа, спершу завжди йшла душа, i тому попри своi флiрти з Керол, Джейн, Ненсi, Сюзан, Мiмi, Лiндою та Коннi Фергюсон невдовзi виявив, що жодна з цих дiвчат не мала душi, якоi вiн прагнув, тому одна за одною вiн втратив до них iнтерес i дозволив iм щезнути зi свого серця.

Проте з Анна-Марiею Думартiн все йшло навпаки. Першi його захоплення розпочиналися як сильний фiзичний потяг, але чим краще вiн взнавав тих дiвчат, тим менше його вабило до них, тодi як Анну-Марiю вiн спершу ледь помiтив, обмiнявшись з нею за увесь вересень мiсяць лише кiлькома словами. Але потiм iхнiй вчитель iсторii випадково поставив iх працювати разом над спiльним проектом, i Фергюсон, познайомившись з дiвчиною ближче, з подивом для себе виявив, що йому хочеться дiзнатися про неi бiльше. Чим бiльше вiн про неi дiзнавався, тим вищою виростала вона в його очах, i через три тижнi щоденних зустрiчей на тему злет i падiння Наполеона (це було темою iхньоi спiльноi роботи) колись непоказна дiвчина-бельгiйка з легким французьким акцентом перетворилася на екзотичну красуню, i серце Фергюсона цiлковито заповнилося нею аж по вiнця, i йому захотiлося, щоби вона залишалася в ньому якомога довше. То було несподiване й непередбачуване завоювання. П’ятнадцятирiчний хлопець був застуканий зненацька, а потiм Купiдон заблукав i випадково опинився в Монклерi, штат Нью-Джерсi. Стоячи в черзi за квитком до Нью-Йорку чи до Афiн, чоловiк Психеi знiчев’я випустив стрiлу – i поклав початок болiсноi пригоди пiд назвою «Перше велике кохання Фергюсона».

Вона була маленькою, але не незвично маленькою – п’ять футiв i п’ять дюймiв босонiж, з темним волосся середньоi довжини, округлим обличчям з симетричними рисами i великим зухвалим носом, повними губами, худорлявою шиею, темними бровами над сiро-блакитними очима, очима чiтко окресленими й сяйними, з тонкими руками й тоненькими пальцями, несподiвано повними грудьми, вузькими стегнами, тонкими ногами й худорлявими щиколотками – красуня, яка не кидалася в очi з першого погляду i навiть з другого, а заявляла про себе у мiру знайомства, поступово – i незгладимо – закарбовуючись в сiткiвцi очей, i важко було вiдвернутися вiд ii обличчя, обличчя, яке приходило в снах. Вона була дiвчиною кмiтливою й серйозною, часто похмурою, несхильною до вибухiв смiху, посмiшки витрачала економно, але коли вона посмiхалася, то все ii тiло перетворювалося на сяючий клинок, на блискучий меч. Новоприбула i тому без подруг, без бажання догодити i влитися в компанiю, вона iмпонувала Фергюсону своею впертою незалежнiстю й самовпевненiстю, якi вiдрiзняли ii вiд всiх iнших дiвчат, яких вiн знав, – хихотливих дiвчат з пiвнiчного Нью-Джерсi в усiй iхнiй прекраснiй фривольностi – бо Анна-Марiя твердо волiла залишатися аутсайдером, дiвчиною, яку викорiнили з ii домiвки в Брюсселi й змусили жити у вульгарнiй, поведенiй на грошах Америцi; вона наполегливо дотримувалася свого европейського стилю одежi: незмiнного чорного берету, вiйськовоi шинелi на ременi, картатих джемперiв та бiлих сорочок з чоловiчими краватками. І навiть якщо Анна-Марiя iнколи й погоджувалася з тим, що Бельгiя – краiна похмура й нецiкава, такий собi шматок сiроi й непривiтноi землi, вмонтований помiж Жабоiдами та Варварами, вона все одно захищала ii, свою батькiвщину, кожного разу, коли ii гудили, вона заявляла, що маленька, майже невидима Бельгiя мае найкраще пиво, найкращий шоколад i найкращу картоплю-фрi у свiтi. Іще на початку, пiд час одного з перших iхнiх побачень, iще до того, як чоловiк Психеi випадково завiтав до Монклера й випустив свою стрiлу в свою довiрливу й наiвну жертву, Фергюсон пiдняв тему Конго й вiдповiдальностi Бельгii за жорстоке вбивство сотень тисяч пригноблених негрiв. Анна-Марiя уставилася на нього поглядом i кивнула. «Ти – розумний хлопець, Арчi», сказала вона. «Ти знаеш бiльше, нiж десятеро американських iдiотiв, разом узятих. Коли я минулого мiсяця пiшла до нашоi школи, то вирiшила триматися одноосiбно й нi з ким не дружити. Тепер я бачу, що помилялася. Кожнiй людинi потрiбен друг, i ти можеш бути цим другом, якщо захочеш».

До того вечора двадцять другого жовтня, коли вони вперше поцiлувалися, Фергюсон дiзнався лише кiлька скупих фактiв про родину Анни-Марii. Вiн дiзнався, що ii батько працюе економiстом бельгiйськоi делегацii при ООН, що ii матiр померла, коли Аннi-Марii було одинадцять рокiв, що батько одружився знову, коли iй було дванадцять, i що двое ii старших братiв, Жорж i Патрiс, навчалися в Брюссельському унiверситетi. Оце i все, що Фергюсон спромiгся дiзнатися, окрiм iще одноi мiкроскопiчноi деталi: Анна-Марiя з семи до дев’яти рокiв жила в Лондонi, чим i пояснювалася ii добра розмовна англiйська. Однак до того вечора жодного слова не було мовлено про ii мачуху, про причину материноi смертi, про ii батька, за винятком того, що його робота посприяла переiзду Думартiнiв до Америки. Фергюсон бачив небажання Анни-Марii говорити на цю тему i тому не наполягав, аби вона вiдкрилася йому, але мало-помалу протягом наступних тижнiв та мiсяцiв спливла додаткова iнформацiя. Спершу це була моторошна iсторiя про рак шийки матки, на який хворiла матiр Анни-Марii. Пухлина дала метастази, i бiль був такий нестерпний, такою безнадiйною була ситуацiя, що бiдолашна жiнка насамкiнець вбила себе, прийнявши кiнську дозу снодiйних пiгулок, принаймнi так iшлося в офiцiйнiй версii. Але Анна-Марiя мала пiдозру, що батько закрутив роман з ii майбутньою мачухою за кiлька мiсяцiв до материноi смертi, i тому хтозна – може, саме вдовиця Фаб’ен Корде, так звана давня подруга сiм’i, яка вже три роки була новою дружиною заслiпленого й люблячого батька Анни-Марii, ця нещасна жiнка, ii нинiшня мачуха, може, саме вона силомiць запхала отi пiгулки до рота ii матерi, щоби прискорити перехiд вiд таемного роману до офiцiйного шлюбу, освяченого католицькою церквою? Звiсно, то була цiлковита неправда, жахлива наклепницька вигадка, але Анна-Марiя нiчого не могла з собою поробити, i думка про таку потенцiйну можливiсть продовжувала гризти iй мозок. Та навiть якби Фаб’ен i була невинуватою, це не робило б ii менш вiдразливою, менш гiдною тоi ненавистi та огиди, яку вiдчувала до неi Анна-Марiя. Фергюсон вислуховував цi одкровення з почуттям зростаючого спiвчуття до своеi коханоi. Жорстока доля завдала iй душевноi травми, i вона перетворилася на невiльницю в неблагополучнiй родинi, перебуваючи в станi вiйни зi своею ненависною мачухою, розчарована своiм егоiстичним, байдужим батьком i й досi охоплена тугою за померлою матiр’ю, засмучена вимушеним вигнанням до грубоi й негостинноi Америки, розлючена на всiх i все. Але замiсть вiдклякнути Фергюсона, епiчний масштаб негараздiв Анни-Марii тiльки привабив його сильнiше до неi, бо тепер вона перетворилася в його очах на трагiчну фiгуру, постать шляхетну й стражденну, переслiдувану ударами долi, i з усiм палким заповзяттям недосвiдченого п’ятнадцятирiчного хлопця Фергюсон заходився виконувати свою нову життеву мiсiю: вирвати нещасну дiвчину з пазурiв лихоi долi.

Йому нiколи не спадало на думку, що вона могла перебiльшувати, що ii горе з приводу втрати матерi спотворило ii свiтосприйняття, що вона вiдштовхнула мачуху, навiть не давши iй жодного шансу, обернувши ii на особистого ворога лише тому, що та не була ii матiр’ю й нiколи не могла нею стати, що втомлений надмiрною роботою батько робив усе, що мiг, для своеi розлюченоi та впертоi доньки, що ця iсторiя мала, як це бувае завжди, i свою зворотну сторону. Пiдлiтки живуть драмою, екстремальна ситуацiя для них е джерелом наснаги й життевих сил, i Фергюсон не менше за решту хлопцiв його вiку виявився вразливим до принадливостi високих почуттiв та екстравагантноi нерозсудливостi, i це означало, що привабливiсть такоi дiвчини, як Анна-Марiя, пiдживлювалася саме ii лихою долею, тому чим бiльшими були життевi бурi, про якi вона йому розповiдала, тим сильнiше вiн прагнув ii.

Залишитися з нею наодинцi виявилося справою вельми непростою, оскiльки вони були занадто молодими, щоби водити авто, i тому в справi пересування мали покладатися лише на своi ноги. Це неминуче обмежувало iхнiй радiус перемiщення, але одним з надiйних варiантiв був порожнiй будинок Фергюсонiв пiсля закiнчення шкiльних занять – отi двi години перед приходом його батькiв з роботи, коли вiн з Анною-Марiею мiг пiднятися до своеi кiмнати й замкнути за собою дверi. Фергюсон радо пiшов би з нею на iнтимний контакт, але знав, що Анна-Марiя до нього iще не готова, тому тема втрати iхньоi цнотливостi нiколи вiдкрито не обговорювалася, бо в суспiльствi 1962 року це було iще неприйнятним, принаймнi в стосунках мiж правильно вихованими п’ятнадцятирiчними пiдлiтками з середнього та середньо-високого класу Монклера та Бельгii. Але хоча кожен з них не насмiлювався порушувати умовностi тодiшньоi доби, це не заважало iм користуватися лiжком, яке, на щастя, було двоспальним i мало достатньо мiсця, щоби вони удвох могли, випроставшись, одне бiля одного й зайнятися сексом, який був i не вповнi сексом, проте мав присмак та вiдчуття справжнього кохання.

Доти все зводилося до поцiлункiв, тривалих язикових екскурсiй в ротовiй порожнинi один одного, до вологих губ, шиi та вух, до тримання облич в долонях, до прогладжування волосся, до обiймiв, дотикiв до спини, плечей i талii, а попередньоi весни в стосунках з дiвчиною на iм’я Коннi дiйшло навiть до спроби доторкнутися до грудей, добре захищених блузкою та бюстгальтером, але його не вiдштовхнули, не перервали, i це спонукнуло Фергюсона до подальших дослiджень. Тому тепер, з Анною-Марiею, блузку було знято, мiсяць потому було знято бюстгальтер, що спiвпало зi зняттям його сорочки. Та навiть ця напiвоголенiсть була нечуваним задоволенням, яке перевершувало всi iншi задоволення, i поки спливали тижнi, Фергюсон лише силою волi стримувався вiд того, щоби не схопити Анну-Марiю за руку й не притиснути ii до набряклостi в його трусах. Тi години пам’яталися рiзко й чiтко не лише тому, що вони займалися цим на лiжку удвох, а й тому, що все це вiдбувалося при свiтлi дня i було видимим, на вiдмiну вiд слiпих похапливих рухiв у темрявi в компанii з Коннi, Лiндою та рештою дiвчат; разом з ними в кiмнатi було сонце, i вiн бачив ii тiло, два iхнiх тiла, i це означало, що кожен акт дотику був також i вiзуальним вiдбитком того дотику, до того ж, в кiмнатi постiйно висiла атмосфера страху, побоювання того, що вони надмiру захопляться й незчуються, як прийдуть батьки i постукають в дверi, а вони в ту мить будуть i досi обнiматися, або iще гiрше – батьки вломляться до кiмнати без стуку й застукають iх на гарячому. І хоча нiчого подiбного так i не сталося, все одно така можливiсть зберiгалася, i це усвiдомлення наповнювало цi пiсляобiднi години вiдчуттям тривоги, небезпеки i вiдчайдушноi протизаконностi.

Вона стала першою, кого Фергюсон впустив до внутрiшнiх покоiв свого потаемного музичного палацу, i коли вони не борюкалися на лiжку й не говорили про свое життя (здебiльшого про життя Анни-Марii), то слухали платiвки на маленькому програвачi з двома гучномовцями, який стояв на столi в пiвденному кутку кiмнати. То був подарунок батькiв з оказii його дванадцятого дня народження. Три роки потому, 1962 став роком Й. С. Баха, коли Фергюсон слухав Баха бiльше за iнших композиторiв, особливо Баха у виконаннi Глена Гульда, найчастiше – «Прелюдii i Фуги» i «Варiацii Гольдберга», а також Баха у виконаннi Пабло Казальса, зокрема шiсть творiв для вiолончелi без акомпанементу, якi вiн мiг слухати безкiнечно, плюс «Сюiти для оркестру» та «Страждання Святого Матвiя» у виконання оркестру пiд проводом диригента Германа Шерхена, якi Фергюсон вважав найкращими творами Баха i найкращими музичними творами взагалi. А iще вони з Анною-Марiею слухали Моцарта («Месу в С-мiнорi»), Шуберта (з партiею фортепiано у виконаннi Святослава Рiхтера), Бетховена (симфонii, квартети, сонати) та багато iнших композиторiв (майже всi тi платiвки були подарунком тiтки Мiлдред), не кажучи вже про Маддi Вотерса, Фетса Воллера, Бессi Смiт i Джона Колтрейна, а також рiзного роду виконавцiв та авторiв двадцятого сторiччя, як живих, так i померлих. Найгарнiшим у прослуховуваннi музики в компанii з Анною-Марiею було споглядати ii обличчя, ii очi, коли в них з’являлися сльози, та ii рот, коли в його куточках з’являлася посмiшка – отак глибоко реагувала вона на всякий музичний твiр, бо, на вiдмiну вiд Фергюсона, ii iще в дитинствi навчили добре грати на фортепiано, i вона мала чудове сопрано, настiльки чудове, що Анна-Марiя порушила свою обiтницю не брати участi в громадському життi школи i через три мiсяцi пiсля початку занять вступила до шкiльного хору. Мабуть, то був iхнiй наймiцнiший еднальний ланцюжок – потреба в музицi, яка пронизувала iхнi тiла, i яка в той момент iхнього життя нiчим не вiдрiзнялася вiд потреби знайти свiй шлях у життi.

Фергюсон вiдчував, що в цiй дiвчинi було багато такого, що можна було б обожнювати й кохати, але вiн нiколи не обманював себе iлюзiею, що йому вдасться втримати ii бiля себе хоча б на кiлька наступних днiв, вже не кажучи про тижнi чи мiсяцi. Іще з самого початку, з перших моментiв його зростаючого захоплення вiн вiдчув, що ii почуття не е так само сильними, як i його, i хоч як би, здавалося, вiн не подобався iй, хоч як би iй не подобалося його тiло, його платiвки та його манера розмовляти з нею, йому все одно судилося кохати ii бiльше, анiж вона кохала його, тож через кiлька мiсяцiв пiсля iхнього першого поцiлунку Фергюсон збагнув, що йому доведеться або грати за ii правилами, або наразитися на небезпеку втратити ii взагалi. Найбiльше доводила його до сказу ii непослiдовнiсть, а також те, що вона часто порушувала своi обiцянки, часто забувала те, про що вiн iй розповiдав, часто в останню хвилину скасовувала побачення на тiй пiдставi, що вона почуваеться зле, що вдома у неi негаразди, чи що iй здалося, наче вони домовлялися на суботу, а не на п’ятницю. Йому часто здавалося, що в неi був iще один хлопець, або кiлька хлопцiв, або якийсь хлопець в Бельгii, але чисто зi спостережень пiдтвердити це було неможливо, оскiльки першим правилом, дотримання якого вона вiд нього вимагала, була заборона на будь-якi публiчнi вияви симпатii, а це означало, що ця заборона стосувалася, перш за все, i iхньоi школи, що навiть коли iхнi шляхи перетиналися в класах, коридорах та кафетерii, вони мали вдавати, що мiж ними нiчого немае, що вони мали здороватися i розмовляти так, наче знайомi лише побiжно. Пiд повну заборону пiдпадали поцiлунки та тримання один одного за руки, що було нормальною поведiнкою для всiх iнших стiйких пар у школi, тому якщо це була гра, в яку вона з ним грала, то хтозна, чи не грае вона в таку ж саму гру з кимось iще? Фергюсон почувався телепнем через те, що погодився на таку абсурдну домовленiсть, але вiн перебував тодi пiд впливом якихось схиблених, психiчно ненормальних чар, i одна лише думка про втрату Анни-Марii була значно гiршою за принизливу необхiднiсть вдавати з себе того, ким вiн не був. Втiм, вони продовжували зустрiчатися, i iхнi зустрiчi проходили чудово, в ii компанii Фергюсон жив найповнiшим життям i почувався на сьомому небi вiд щастя, а всi iхнi конфлiкти та непорозумiння незмiнно вiдбувалися по телефону, цьому дивному пристрою з голосами, вiдокремленими вiд тiл, невидимих для жодного з них, коли вони розмовляли через дроти, якi сполучали його будинок з ii помешканням. І коли вiн заставав ii в поганому гуморi, то часто чув, що розмовляе з якою примхливою, впертою та противною особою, яка нiчим не нагадувала йому ту Анну-Марiю, яку вiн знав. Найсумнiшi i найгнiтючiшi з подiбних телефонiчних розмов сталися в серединi березня. Пiсля мiсяця проб на мiсце в шкiльнiй бейсбольнiй командi, коли Фергюсон передивлявся в роздягалцi дедалi меншi щотижневi списки гравцiв, якi спромоглися пройти до наступного етапу вiдбору, вiн зателефонував сказати iй, що з’явився завершальний список, i що вiн виявився однiм iз двох старшокласникiв, якi потрапили до основного складу команди. На протилежному боцi лiнii запала довга тиша, яку Фергюсон нарештi порушив, сказавши таке: «Я просто хотiв подiлитися з тобою доброю новиною». Пiсля чого знову настала мовчазна пауза. А потiм почувся голос Анни- Марii – холодний та позбавлений емоцiй: «Добра новина? А чому я маю вважати, що це – добра новина? Я терпiти не можу спортивнi iгри. Особливо бейсбол, бо це, мабуть, е найдурнiша з усiх коли-небудь вигаданих iгор. Вона – пустопорожня, дитяча та занудлива. Як може такий розумний хлопець, як ти, марнувати свiй час, гасаючи по полю разом зi зграею бовдурiв? Стань дорослим, Арчi. Ти вже не дитина».

Фергюсон не знав, що Анна-Марiя мовила цi слова, будучи напiдпитку, i що це траплялося вже кiлька разiв пiд час iхнiх розмов по телефону: вже кiлька мiсяцiв вона потайки проносила пляшки з горiлкою до своеi кiмнати i пила тодi, коли батькiв не було вдома. То були тривалi сольнi запоi, якi давали iй змогу звiльнитися вiд внутрiшнiх демонiв i перетворювали язик на немилосердну зброю. Твереза, вихована й iнтелiгентна дiвчина свiтлоi частини доби щезала геть, коли вона опинялася наодинцi вночi у своiй кiмнатi, i через те, що тоi другоi особи Фергюсон не бачив нiколи, а лише розмовляв з нею, чуючи ii сердитi й недолугi заяви, вiн i гадки не мав, що вiдбувалося насправдi, навiть близько не здогадувався, що дiвчина, яка стала першим коханням його життя, прямувала до катастрофи.

Ота остання розмова трапилася у вiвторок, i Фергюсон був настiльки пригнiчений та ошелешений ii злостивими ремарками, що майже зрадiв, коли Анна-Марiя не прийшла наступного ранку до школи. Йому потрiбен був час, щоби все обдумати, сказав вiн собi, i те, що наступного дня вiн не побачив ii у школi, допомогло йому швидше оговтатися вiд образи, яку вона йому завдала. Поборюючи iмпульсивне бажання зателефонувати Аннi-Марii пiсля школи у п’ятницю, вiн пiшов з дому тоi ж митi, як поклав своi пiдручники, i вирушив до Бобi Джорджа, який був iншим старшокласником, котрий пройшов вiдбiр до шкiльноi бейсбольноi команди, до кремезного широкошийого Бобi, першорозрядного кетчера та чемпiона з дурнуватих витiвок, бовдура зi зграi бовдурiв, з яким Фергюсону невдовзi належало грати. В результатi вони з Бобi провели вечiр в компанii декого з iнших бовдурiв, колег-старшокласникiв, якi були запасними гравцями шкiльноi бейсбольноi команди, тож коли Фергюсон повернувся додому за кiлька хвилин до опiвночi, телефонувати Аннi-Марii було вже запiзно. В суботу та недiлю вiн теж стримався, поборюючи спокусу зателефонувати тим, що тримався вiд телефонiв подальше, твердо вирiшивши не здаватися, хоча йому страшенно кортiло здатися, щоби знову почути ii голос. В понедiлок вiн прокинувся повнiстю одужалим, вже без тiнi злоби у серцi, готовий пробачити iй отой незрозумiлий «наiзд», якого вона припустилася в четвер, але коли Фергюсон прийшов до школи, то виявилося, що Анна-Марiя знову вiдсутня. Вiн був подумав, що то застуда або грип, так собi, нiчого серйозного, але тепер, повернувши собi право розмовляти з нею по телефону, вiн зателефонував iй додому з таксофону бiля входу до кафетерiю. Йому нiхто не вiдповiв. Десять гудкiв, але все одно вiдповiдi немае. Сподiваючись, що вiн помилково набрав не той номер, Фергюсон повiсив слухавку й зателефонував знову. Двадцять гудкiв – вiдповiдi немае.

Вiн постiйно надзвонював iй два днi поспiль, з кожним новим невдалим дзвiнком вiдчуваючи, як в його душi наростае панiка. Його лякала думка – чому в домiвцi нiкого немае, чому телефон дзижчить та дзижчить, але слухавку нiхто не бере? Що ж там в бiса вiдбуваеться? – запитував вiн себе, куди всi подiвалися? Тому рано-вранцi у вiвторок, за пiвтори години до дзвоника на перший урок, Фергюсон пiшов до будинку Думартiнiв з протилежного боку мiста – до великого гостроверхого будинку з величезною фронтальною галявиною, розташованого на однiй з найелегантнiших вулиць Монклера, Вулицi Особнякiв, як назвав ii Фергюсон iще малим хлопцем. Анна-Марiя наполягла, щоби вiн не ходив до них, бо не хотiла, аби вiн зустрiвся з ii батьками, але зараз Фергюсон не мав iншого вибору, окрiм як пiти туди i розгадати таемницю замовклого телефону й дiзнатися, що з нею сталося.

Вiн подзвонив у дверi й став чекати. Чекав вiн достатньо довго, аби дiйти висновку, що вдома нiкого немае, потiм знову подзвонив i вже хотiв був повернутися й пiти геть, як дверi вiдчинилися. Перед ним з’явився чоловiк, явно батько Анни-Марii – те ж саме округле обличчя, те ж саме пiдборiддя, тi ж самi сiро-блакитнi очi. Незважаючи на те, що була тiльки сьома двадцять ранку, чоловiк вже був вдягненим в стильний темно-синiй костюм дипломата, накрохмалену бiлу сорочку зi строкатою червоною краваткою; щоки його були гладенько виголенi, а довкола нього витав ледь вловимий аромат одеколону. Вельми симпатичний дядько, подумав собi Фергюсон, але було у нього щось довкола очей, чи в самих очах – щось на кшталт легкоi досади, вiдчуженостi та меланхолii, цей вираз очей видався Фергюсону трохи зворушливим, нi, не зворушливим, а привабливим, поза всяким сумнiвом тому, що це обличчя належало батьку Анни-Марii.

– Слухаю вас.

– Вибачте, – сказав Фергюсон, – я розумiю, що прийшов зарано, але я – шкiльний товариш Анни-Марii, я телефонував вам кiлька днiв поспiль i хотiв узнати, чи з нею все гаразд, але менi нiхто не вiдповiдав, тому я занепокоiвся i прийшов до вас.

– А звати вас як?

– Арчi. Арчi Фергюсон.

– Все пояснюеться дуже просто, мiстере Фергюсон. Телефон вийшов з ладу. Така прикра незручнiсть для всiх нас, але мене запевнили, що майстер прийде сьогоднi.

– А як Анна-Марiя?

– Вона нездужала.

– Сподiваюся, нiчого серйозного?

– Так, я впевнений, що все буде гаразд, але наразi iй потрiбен вiдпочинок.

– А чи не мiг би я з нею побачитися?

– На жаль, це неможливо. Дайте менi номер свого телефону, i вона зателефонуе вам, щойно почуватиметься трохи краще.

– Дякую. Вона знае номер мого телефону.

– От i добре. Я передам, щоби вона вам зателефонувала. (Невеличка пауза.) Скажiть iще раз ваше iм’я. Схоже, воно вислизнуло у мене з пам’ятi.

– Фергюсон. Арчi Фергюсон.

– Ага, Фергюсон.

– Саме так. І перекажiть, будь-ласка, Аннi-Марii, що я увесь час думаю про неi.

Отак i скiнчилася перша й остання зустрiч Фергюсона з батьком Анни-Марii. Дверi зачинилися, i вiн пiшов вулицею, роздумуючи, чи не забуде знову мiстер Думартiн його iм’я? Може, вiн просто забуде передати Аннi-Марii, щоби вона йому зателефонувала, а може, навмисне цього не скаже, навiть попри те, що добре запам’ятав його iм’я, бо обов’язком усiх батькiв у свiтi е оберiгати своiх доньок вiд хлопцiв, якi увесь час про них думають.

Опiсля настала тиша, i чотири довгих днi нiчого не було чути. Фергюсон почувався так, наче його зв’язали й виштовхнути з човна у воду. А пiсля того, як вiн опустився на дно озера (це неодмiнно мало бути велике озеро, широке й глибоке, як озеро Мiчиган), йому доводилося тамувати пiд водою подих, тамувати чотири довгих днi серед утопленикiв та iржавих машин для голосування; в недiлю увечерi його легенi ось-ось мали луснути, ось-ось мала луснути його голова, i Фергюсон насамкiнець набрався смiливостi й зняв слухавку. Щойно пролунав перший гудок – як ось вона! Сказала, що така рада, така радiсiнька його чути, i йому здалося, що це дiйсно так, що вона не придурюеться. Анна-Марiя пояснила, що того ранку вже тричi дзвонила йому (i це могло бути правдою, бо вiн iздив зi своiми батьками пограти в тенiс), а потiм почала розповiдати про горiлку, про мiсяцi потайливого попивання в своiй спальнi, кульмiнацiею якого став отой запiй в четвер увечерi, коли вони розмовляли востанне. Насамкiнець вона зомлiла й упала на пiдлогу, а коли батько з мачухою повернулися з вечiрки у Нью-Йорку об одинадцятiй тридцять, то помiтили, що дверi ii спальнi вiдчиненi й свiтло увiмкнене, тож вони увiйшли й знайшли ii, та не змогли розбудити. Виявивши порожню пляшку, батьки викликали «швидку», яка вiдвезла ii до шпиталю, де iй промили шлунок i привели до тями, але лiкарi, замiсть вiдправити ii наступного ранку додому, перевели Анну-Марiю до психiатричного вiддiлення, де три днi поспiль вона проходила всiлякi перевiрки i де ii розпитували лiкарi. Вони поставили iй дiагноз «манiакальна депресiя» й сказали, що вона потребуе тривалоi психотерапii, тому батько вирiшив, що iй слiд повернутися до Бельгii якомога скорiше, а саме це iй i треба було – втекти вiд своеi жахливоi мачухи й покласти край своему перебуванню в жахливiй Америцi, бо саме це й стало основною причиною ii пияцтва. А тепер вона дуже-дуже рада, бо тiшиться з того, що невдовзi повернеться до материноi сестри до Брюсселю, до своеi любимоi тiтки Христини, що вона знову опиниться в компанii своiх братiв, кузин та кузенiв, а також своiх старих друзiв.

Пiсля того Фергюсон бачив Анну-Марiю лише один раз, то було прощальне побачення в середу пiсля школи, побачення, яке дозволила його матiр, знаючи, наскiльки важливим для нього воно було. Вона навiть дала йому додаткових грошей на таксi (це сталося вперше й востанне), щоби йому та його дiвчинi з Бельгii не довелося переживати приниження, якби б iх вiдвозив додому хтось iз батькiв Фергюсона, бо це лише зайвий раз пiдкреслило б, що вiн iще дуже молодий, а хiба ж такi молодi здатнi серйозно кохати? Так, матiр i досi добре його розумiла, принаймнi в тiм, що стосувалося його основних потреб, i Фергюсон був вдячний iй за це, але все одно отой останнiй вечiр з Анною-Марiею став для нього невдалою, незграбною й даремною спробою зберегти власну гiднiсть, стримати свою печаль, щоби не благати, не скиглити i не сказати в поривi гiркоти й розчарування Аннi-Марii щось рiзке, але хiба ж можна було увесь вечiр не згадувати про те, що це – кiнець, що вони бачаться востанне? А вона ж, як на зло, була того вечора така гарна, така емоцiйна, вона не жалiла добрих слiв на його адресу – мiй чудовий Арчi, мiй прекрасний Арчi, мiй незрiвнянний Арчi, i, схоже, кожне з цих добрих слiв змальовувало того, кого не було поруч, якогось мерця, вони звучали як похоронна промова, але ще гiршою була ii несподiвана весела жвавiсть, радiсть, яку вiн бачив у ii очах, коли вона починала говорити про майбутнiй вiд’iзд, жодного разу при цьому не замислившись, що вiд’iзд означав iхню розлуку вже пiслязавтра; а потiм Анна-Марiя розсмiялася й сказала йому не журитися, бо вони зможуть невдовзi побачитися: вiн приiде до Брюсселю й проведе з нею цiле лiто, неначе його батьки могли дозволити собi купити йому квитка до Європи, його батьки, котрi так i не спромоглися вибратися до Калiфорнii в гостi до тiтки Мiлдред та дядька Генрi за всi тi роки, якi вони там прожили. Коли вони сидiли й цiлувалися на тiй самiй лавцi, на якiй вперше поцiлувалися минулого жовтня, вона сказала Фергюсону дещо iще бiльш незбагненне й образливе для нього – мовляв, для нього ж буде краще, якщо вона поiде, бо вона така навiжена, а вiн – нормальний хлопець i заслуговуе на здорову нормальну дiвчину, а не таку хвору психопатку, як вона. І з тоi митi й до тоi хвилини, коли вiн висадив Анну-Марiю бiля ii будинку двадцять хвилин потому, Фергюсону було так сумно, як не бувало нiколи за все його до огидностi нормальне життя.

Через тиждень вiн написав iй листа на дев’ятьох сторiнках i надiслав його на брюссельську адресу ii тiтки. Тиждень потому був лист на шiстьох сторiнках. Іще через три тижнi – лист на двох сторiнках. Через мiсяць – поштова картка. На жодне з його послань вона не вiдповiла, а коли заняття скiнчилися й почалися лiтнi канiкули, Фергюсон збагнув, що бiльше нiколи iй не писатиме.



Рiч була в тiм, що здоровi й нормальнi дiвчата його не цiкавили. Життя в передмiстi й так було нудним, i проблема зi здоровими нормальними дiвчатами полягала в тiм, що вони нагадували йому про передмiстя, вони були надто передбачуваними, а останне, що йому могло спасти на думку, – це зустрiчатися з передбачуваною дiвчиною. Попри всi своi вади та попри той бiль, якого вона йому завдала, Анна-Марiя була, принаймнi, повною несподiванок, вона, принаймнi, змушувала його серце калатати в тривалому очiкуваннi чогось невiдомого, а тепер ii не було, i все знову стало нудним i передбачуваним, iще гнiтючiшим, анiж тодi, коли вона з’явилася в його життi. Фергюсон знав, що то не ii провина, але все одно нiяк не мiг спекатися вiдчуття, що вона зрадила його. Анна-Марiя покинула його, i вiдтепер йому судилося або задовольнятися спiлкуванням з бовдурами, або жити вiдлюдником наступнi два роки, щоби потiм втекти звiдси й нiколи сюди не повертатися.

Йому було вже шiстнадцять, i влiтку вiн працював у батька, а увечерi грав у бейсбол, завжди й незмiнно в бейсбол; звiсно, це було бездумне й марне заняття, але воно давало Фергюсону надто велике задоволення, щоби кидати його. Тепер вiн грав у лiзi для школярiв та учнiв коледжiв з усього округу, жорсткiй лiзi з сильною конкуренцiею, але протягом свого першого року в шкiльнiй командi Монклера, розпочавши третiм бейсменом та хiтером номер п’ять, вiн показав добрий середнiй результат 0, 312 як для найкращоi команди Конференцii «Велика Десятка». Мiць його удару постiйно зростала, бо зростали його фiзичнi кондицii: зрiст Фергюсона становив тепер п’ять футiв одинадцять дюймiв, а останне зважування показало цифру 174 фунти. Отже, того лiта вiн грав, щоби пiдтримувати спортивну форму, а вранцi та вдень працював у свого батька, здебiльшого займаючись тим, що iздив по мiсту в мiкроавтобусi, розвозячи й монтуючи кондицiонери повiтря з чоловiком на iм’я Ед, а коли розвозити було нiчого, вiн допомагав Майку Антонеллi за прилавком, або пiдмiняв його, коли той (аж надто часто) вiдлучався попити кави до закладу «Обiд у Ела». Коли ж в крамницi не було клiентiв, Фергюсон iшов до пiдсобки й сидiв зi своiм батьком, допоки хтось не з’являвся. Його батьку було майже п’ятдесят, вiн i досi був худорлявим та мiцним, i досi подовгу просиджував за своiм робочим столом, ремонтуючи зламанi механiзми. Батько… його вiдлюдний та мовчазний батько, майже безтурботний та спокiйний пiсля шести рокiв, проведених в тишинi пiдсобки. Фергюсон наполегливо пропонував йому свою допомогу в ремонтi, хоча й був вiн недосвiдченим та незграбним в усьому, що стосувалося машинерii, але батько завжди вiдмахувався вiд нього, приказуючи при цьому, що його син не мае марнувати часу на зламанi тостери, бо йшов шляхом, який мав вивести його на справи бiльш значущi, анiж та, якою займався батько, а якщо вже йому так приспiчило допомагати, то краще б вiн принiс з собою декотрi зi своiх книжок з поезii, що стояли вдома на полицi, та почитав вголос, поки його старий лагодитиме зламанi пристроi. Тому Фергюсон, який протягом останнiх пiвтора року поглинув величезну кiлькiсть поезii, провiв частину лiта за тим, що читав батьку в пiдсобцi його крамницi Дiкiнсона, Гопкiнса, По, Уiтмена, Фроста, Елiота, Каммiнгса, Паунда, Стiвенса, Вiльямса та iнших, але батьку, схоже, найбiльше сподобалася i справила на нього найсильнiший вплив «Пiсня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», яка спантеличила Фергюсона. Така батькiвська реакцiя стала для нього несподiванкою, i вiн збагнув, що чогось не розумiв, чогось довго не розумiв, а це означало, що йому доведеться переоцiнити й передумати наново всi своi погляди на батька, бо коли вiн завершив останнiй рядок – «Допоки голоси людей нас не розбудять – i ми потонемо тодi», батько повернувся до нього, глянув йому у вiчi, глянув так пильно, як не дивився нiколи, скiльки Фергюсон себе не пам’ятав, i, витримавши довгу паузу, мовив: «Ти диви, яка чудова поема, Арчi. Дякую. Дуже дякую». А потiм батько тричi похитав головою i повторив отой останнiй рядок: «Допоки голоси людей нас не розбудять – i ми потонемо тодi».

Останнiй тиждень лiта. Двадцять восьме серпня, Марш на Вашингтон, промови на Нацiональнiй Алеi, величезнi натовпи, десятки тисяч людей, сотнi тисяч, а потiм – промова, яку згодом школярi вчитимуть напам’ять, промова промов, не менш важлива того дня, анiж свого дня була Геттiсбурзька промова, величний момент в iсторii Америки, громадська подiя, яку судилося бачити й чути всiм, промова навiть бiльш значуща, анiж слова, мовленi Кеннедi пiд час iнавгурацii на тридцять два мiсяцi ранiше; в головному примiщеннi крамницi «Телевiзори й радiо вiд Стенлi» всi стояли й дивилися трансляцiю: Фергюсон з батьком, пузатий Майк та маленький Ед, а потiм до них приедналися мати Фергюсона та ще й п’ятеро чи шестеро випадкових перехожих, але перед отою великою промовою було кiлька iнших промов, i серед них – звернення, виголошене мешканцем Нью-Джерсi, рабином Йоахiмом Принцом, найшановнiшим юдеем в тiй частинi свiту, в якiй жив Фергюсон. Для його батькiв той чоловiк був справжнiм героем навiть попри те, що вони не були людьми релiгiйними й до синагоги не ходили, але всi трое Фергюсонiв ранiше бачили ребе й чули його промови на весiллях, похоронах та церемонiях вiдзначення повнолiття, на яких вiн головував. То був знаменитий Йоахiм Принц, котрий iще молодим рабином засуджував Гiтлера iще до того, як нацiонал-соцiалiсти прийшли до влади в 1933 роцi, котрий яснiше за будь-кого бачив майбутне й закликав евреiв до виiзду з Нiмеччини, за що його неодноразово заарештовувало гестапо i за що його вислали з краiни 1937 року. Звiсно, що цей чоловiк брав активну участь у американському русi за громадянськi права, звiсно, що його вибрали того дня представляти евреiв завдяки його красномовству та непересiчнiй – i добре задокументованiй – мужностi. Ясна рiч, батьки Фергюсона пишалися ним, пишалися тим, що тиснули йому руку й розмовляли з ним – з чоловiком, який стояв тепер перед телекамерами, звертаючись до всiеi краiни й до всього свiту. А потiм на трибуну пiднявся Кiнг, i десь через пiвхвилини пiсля початку промови Фергюсон помiтив, як очi його матерi заблищали слiзьми, що дуже його розсмiшило, але не тому, що вiн вважав таку реакцiю з ii боку недоречною, а саме тому, що вважав ii дуже характерною, бо це стало iще одним прикладом того, як його матiр взаемодiяла iз зовнiшнiм свiтом, часто надмiру сентиментально сприймаючи подii i часто, пiд впливом сплеску емоцiй, плачучи при переглядi примiтивних голлiвудських мелодрам. Їй був притаманний добросердий оптимiзм, який iнколи призводив до плутанини думок та жорстокого розчарування. Потiм Фергюсон поглянув на свого батька, чоловiка абсолютно байдужого до полiтики, який вимагав вiд життя значно менше, анiж його матiр, i побачив у його очах сумiш легкоi зацiкавленостi й нудьги – тому ж самому чоловiку, якого нещодавно зворушила тужлива емоцiйна вiдстороненiсть поеми Елiота, було важко проковтнути пiднесений iдеалiзм Мартiна Лютера Кiнга, i Фергюсон, слухаючи наростаюче емоцiйний голос проповiдника-баптиста, лункi, як барабанний дрiб, повтори слова «мрiя», не переставав дивуватися, як же ж так сталося, що двое отаких рiзних душ могли зiйтися у шлюбi й прожити в ньому скiльки рокiв, що у Рози Адлер та Стенлi Фергюсона мiг народитися вiн, i що життя е таким дивовижним i прекрасним.



На День працi близько двадцяти гостей прийшли до них на барбекю. Його батьки рiдко органiзовували такi великi здибанки, але за два тижнi до того його матiр перемогла в фотографiчному змаганнi, влаштованому пiд егiдою губернатора новоствореною радою з питань мистецтва в Трентонi. Премiя супроводжувалася замовленням на виробництво книги з портретами ста видатних громадян Нью-Джерсi; згiдно з цим проектом матiр Фергюсона мала об’iздити увесь штат, фотографуючи мерiв, президентiв вищих навчальних закладiв, науковцiв, бiзнесменiв, художникiв, письменникiв, музикантiв та спортсменiв. Завдяки тому, що ця робота добре оплачувалася, i у Фергюсонiв вперше за кiлька рокiв з’явилися вiльнi кошти, вони вирiшили влаштувати з цiеi оказii гулянку з барбекю у своему дворi. До них прийшла звична публiка – Соломони, Браунштайни, родина Джордж, дiд та бабуся Фергюсона та його двоюрiдна тiтка Перл, але з’явилися й iншi люди, серед яких була родина з Нью-Йорку на прiзвище Шнайдерман, до якоi входили сорокап’ятирiчний комерцiйний художник Данiель, молодший син колишнього начальника Фергюсоновоi матерi, Еммануiл Шнайдерман, який мешкав тепер у будинку престарiлих в Бронксi, а також дружина Данiеля, Лiза, i iхня шiстнадцятирiчна донька Емi. Вранцi на День Працi, коли Фергюсон з батьками рiзав на кухнi овочi й готував соус для барбекю, матiр сказала йому, що вiн познайомився з Емi iще маленьким хлопчиком i що кiлька разiв вони грали разом, але потiм вона якимось чином припинила спiлкуватися з Шнайдерманами. Промайнуло дванадцять рокiв, i ось, буквально два тижнi тому, поiхавши в гостi до своiх батькiв до Нью-Йорка, вона випадково натрапила на Дена й Лiз в пiвденнiй частинi Центрального парку. І запросила iх на барбекю. Отак Шнайдермани вперше прийшли до них у гостi в Монклерi.

А потiм мати продовжила: «З виразу твого обличчя, Арчi, я розумiю, що ти забув про Емi, але коли вам було по три-чотири роки, ти iй дуже симпатизував. Одного разу, коли ми поiхали до квартири Шнайдерманiв на вечерю, ви з Емi пiшли до ii кiмнати, зачинилися там i роздяглися догола. Ти що, не пам’ятаеш? Всi дорослi сидiли за столом, та зачувши, як ви там несамовито верещите й смiетеся, ми всi пiдвелися й подалися поглянути, з якого приводу ви влаштували такий гармидер. Ден вiдчинив дверi – а ви танцюете там на лiжку голi-голiсiнькi, верещачи мов навiженi. Лiз стало соромно, а менi – весело. Отой захват на твоему обличчi, Арчi, вид ваших двох маленьких фiгурок, що стрибали вгору-вниз, такi собi схибленi людськi дитинчата, що поводяться мов мавпенята шимпанзе – стриматися вiд реготу було просто неможливо. Твiй батько та Данiель також розсмiялися, але Лiз увiрвалася до кiмнати й наказала тобi та Емi вдягнутися. Негайно. Наказала отим, знаеш, сердитим материнським голосом. Негайно! Але не встигли ви вдягнутися, як Емi сказала одну страшенно смiшну рiч. «Мамо», спитала вона, вся така серйозна й задумлива, показуючи на твоi статевi органи, «мамо, а чому це в Арчi е ота цiкава штука, а в мене – немае?»

Згадавши тi слова, матiр довго й весело смiялася, але Фергюсон лише слабко посмiхнувся примарою посмiшки, яка швидко зникла з його обличчя, бо мало що дратувало його бiльше, анiж розповiдi про пришелепуватi витiвки його дитинства. І вiн сказав своiй матерi, яка й досi смiялася: «Тобi що, подобаеться мене дражнити?»

«Тiльки iнколи, Арчi», вiдповiла вона. «Інколи я просто не в змозi втриматися».

Годину потому Фергюсон вийшов у двiр зi своею найулюбленiшою на той момент книгою, «Подорож на край ночi», i всiвся на один iз садових стiльцiв, якi вони з батьком пофарбували влiтку в темно-зелений колiр. Але замiсть розкрити книгу й дiзнатися бiльше про пригоди Фердинанда на автозаводi Форда в Детройтi, вiн просто сидiв, задумливо чекаючи на появу перших гостей i дивуючись тому факту, що вiн колись пiдстрибував на лiжку з голою дiвчиною, будучи голим сам, дивуючись тiй комiчнiй обставинi, що вiн про це геть забув, хоча зараз вiддав би майже все заради того, щоби бути з голою дiвчиною; лежати з голою дiвчиною в лiжку було единим найзаповiтнiшим бажанням в його самотньому, позбавленому кохання життi, в якому, наскiльки вiн пам’ятав, ось уже п’ять мiсяцiв не було анi обiймiв, анi поцiлункiв. Всю весну та майже все лiто сумував вiн за вiдсутньою напiвголою Анною-Марiею Думартiн, i ось йому судилося тепер зустрiтися з давно забутою оголеною дiвчинкою з його далекого минулого, з Емi Шнайдерман, яка, поза сумнiвом, виросла в нормальну здорову дiвчину, так само нудну й передбачувану, як i решта дiвчат та майже всi хлопцi, як майже всi чоловiки та жiнки, але не було на те ради, i, зважаючи на те, що Емi iще не приiхала, йому тiльки й залишалося, що сидiти й чекати.

Та особа, яку вiн побачив того дня, стала продовженням, наступною царицею його бажань. Вона була дiвчиною анi нормальною, анi ненормальною, вона була палаючою, нескутою й неполохливою, свiдомою своеi вродженоi винятковостi, i через кiлька тижнiв пiсля iхньоi першоi зустрiчi, коли лiто розчинилося в осенi, i довколишнiй свiт несподiвано став темним та похмурим, вона стала його першою, а це означало, що гола Емi Шнайдерман i голий Арчi Фергюсон вже не пiдстрибували на лiжку, вони в ньому лежали, перекочуючись пiд ковдрою. І пiсля цього iще багато рокiв вона продовжуватиме дарувати йому найбiльшу радiсть та найбiльшу муку його юного життя, ставши незамiнним другим «я», котре жило всерединi його ества.

Але повернiмося до отого понедiлка у вереснi 1963 року та барбекю з нагоди Дня працi, до того моменту, коли Фергюсон вперше побачив Емi, коли вона вийшла з батькiвського блакитного «шевроле». З заднього сидiння вигулькнула свiтло-каштанова голова, i через кiлька секунд Фергюсон усвiдомив, наскiльки високою була Емi – щонайменше п’ять футiв i вiсiм дюймiв, а то й п’ять i дев’ять, велика дiвчина з вражаюче вродливим обличчям, не гарненьким, не красивим, а саме вродливим – чiтко окреслений досить великий нiс, випнуте пiдборiддя, великi очi невизначеного кольору, фiгура анi кремезна, анi тендiтна, невеличкi груди пiд блакитною блузкою з короткими рукавами, довгi ноги, округлi сiднички, увiпхнутi в тiсно прилеглi лiтнi брюки свiтло-брунатного кольору, кумедна, немов пристрибом, пружка хода, торс, ледь помiтно нахилений вперед, наче iй не стоялося на мiсцi, то була хода дiвчини з хлопчачими замашками, вирiшив Фергюсон, але дiвчини привабливоi й неординарноi, дiвчини, яка подавала сигнал, що вона – не абихто, що з нею слiд рахуватися, дiвчини, вiдмiнноi вiд бiльшостi шiстнадцятирiчних дiвчат, бо вона несла себе без анi найменшоi ознаки сором’язливостi. Церемонiею представлення гостей керувала його матiр – Фергюсон потиснув руку матерi Емi Шнайдерман (рукостискання було дещо напруженим, посмiшка – стриманою), потiм – ii батьку (рукостискання розслаблене й приязне), а iще до того, як вiн потиснув руку Емi, Фергюсон вiдчув, що Лiз Шнайдерман недолюблюе його матiр, бо вона пiдозрювала, що ii чоловiк дуже iй симпатизуе, i, мабуть, небезпiдставно, зважаючи на тi дещо затягнутi вiтальнi обiйми, в яких Шнайдерман протримав Розу, i досi красиву в своi сорок рокiв. А потiм Фергюсон потиснув руку Емi, ii довгу й навдивовижу тендiтну руку, водночас дiйшовши висновку, що очi у неi були темно-зеленi з карими цяточками, а коли вона посмiхнулася, то пiдмiтив, що зуби вона мала завеликi для свого рота, трiшечки завеликi i тому помiтнi. Потiм вiн вперше почув ii голос: «Привiт, Арчi», i в ту мить збагнув, збагнув поза всяким сумнiвом, що iм судилося стати друзями, хоча, звiсно, це було смiховинним припущенням, оскiльки звiдки йому було знати в той момент хоча би що-небудь про неi, але ж ось воно – вiдчуття, iнтуiцiя, впевненiсть в тiм, що вiдбувалося дещо значуще, що невдовзi вiн та Емi Шнайдерман вирушать в тривалу спiльну подорож.

Того дня у них був Бобi Джордж зi своiм братом Карлом, який ось-ось мав розпочати заняття на другому курсi Дартмутського коледжу, але Фергюсону не хотiлося розмовляти з жодним iз них – анi з метикуватим Карлом, анi з легковажним i завжди пустотливим Бобi. Йому хотiлося бути з Емi, единою, окрiм Бобi та Карла, молодою людиною на гулянцi, i тому через хвилину пiсля вiтального рукостискання Фергюсон, аби уникнути необхiдностi дiлити Емi з iншими гостями, зробив хитрий хiд i запросив ii до своеi кiмнати. То був, мабуть, дещо нерозсудливий та iмпульсивний крок, але вона погодилася, охоче кивнувши головою й мовивши: «Слушна думка, ходiмо», i вони подалися до Фергюсоновоi криiвки на другому поверсi, яка вже була не храмом Кеннедi, а примiщенням, напханим книжками та платiвками; книжок та платiвок було так багато, що вони вже не помiщалися на полицях, i тому iх доводилося складувати дедалi бiльшими стосами пiд найближчою до лiжка стiною, i Фергюсон з приемнiстю пiдмiтив, як Емi, зайшовши до кiмнати, знову кивнула, немовби схвалюючи те, що побачила, – десятки вiдомих iмен i знаменитих творiв, до яких вона почала придивлятися, показуючи то на одну книгу зi словами: «До бiса гарна штука», то на другу, приказуючи «А цю я iще не читала». Невдовзi вона всiлася на пiдлогу бiля лiжка, i Фергюсон, слiдуючи ii прикладу, також сiв на пiдлогу, лицем до Емi на вiдстанi трьох футiв вiд неi, прихилившись спиною до шухляд свого робочого столу, i протягом наступних пiвтори години вони говорили, зупинившись лише тодi, коли хтось постукав у дверi i оголосив, що в дворi вже подають страви. Ця заява погнала iх униз, де вони ненадовго приедналися до решти компанii, щоби поласувати гамбургерами та попити забороненого пива у присутностi своiх батькiв, котрi, всi четверо, анi оком не моргнули через таке кричуще порушення закону, а потiм Емi встромила руку в свою сумочку, видобула звiдти пачку «Лакi Страйк» i пiдкурила цигарку прямiсiнько в присутностi своiх батькiв (якi знову й бровою не повели), при цьому пояснивши iм, що вона багато не курить, але iй подобаеться присмак тютюну пiсля iжi, а пiсля того, як iжа й цигарка були спожитi, Фергюсон та Емi вибачилися й повiльно пiшли прогулятися мiкрорайоном в променях сiдаючого сонця i невдовзi опинилися на тiй лавцi, де вiн востанне поцiлував Анну-Марiю перед тим, як вона щезла, а невдовзi пiсля того, як Фергюсон та Емi домовилися побачитися наступноi суботи в Нью-Йорку, вони також почали цiлуватися – то був незапланований спонтанний порив, iхнi вуста прикипiли одне до одного, язики завертiлися, зуби зацокали, невгамовнi еротичнi зони iхнiх статево дорослих тiл збудилися, й вони почали цiлуватися з таким захватом i так самозабутньо, що мало не поз’iдали один одного. Але Емi раптом вiдсахнулася вiд нього й почала смiятися; то був вибух захеканого й ошелешеного смiху, i невдовзi Фергюсон також почав смiятися. «Чорт забирай, Арчi!», сказала вона. «Якщо ми зараз не зупинимося, то через хвилину поздираемо один з одного одiж». Емi пiдвелася й простягнула йому праву руку. «Ходiмо, навiжений! Ходiмо назад до будинку».

Вони були однакового вiку, або майже однакового: iй було двiстi мiсяцiв, а йому – сто дев’яносто вiсiм, але через те, що Емi народилася наприкiнцi 1946 року (29 грудня), а Фергюсон на початку 1947 (3 березня), Емi на цiлий рiк випереджала його у школi, а це означало, що вона невдовзi мала пiти до випускного дванадцятого класу, тодi як йому iще належало смиренно скнiти в одинадцятому. В той момент коледж був для нього поняттям надзвичайно розпливчастим, чимось далеким, iще безiменним, тодi як вона вже частенько займалася тим, що вивчала мапи майбутнього життевого маршруту i вже починала пакувати валiзи. Емi сказала, що подасть документи до рiзних вузiв одночасно. Всi казали iй, що треба буде пiдстрахуватися, мати другий i навiть третiй запасний варiанти, але насправдi ii найпершим i, фактично, единим варiантом був Барнард, найкращий коледж Нью-Йорка, чисто дiвчачий аналог чисто хлоп’ячого навчального закладу в Колумбii, i тому ii мета номер один полягала в тiм, щоби залишитися в Нью-Йорку.

– Але ж ти прожила в Нью-Йорку все свое життя, – заперечив Фергюсон. – Чом би тобi не податися кудись деiнде?

– Я вже була деiнде, – вiдповiла Емi, – в багатьох мiсцях, i кожне з них мае назву «Мiсто Нудьги». Тобi коли-небудь доводилося бувати в Бостонi або Чикаго»

– Нi.

– Це – Мiсто Нудьги Один i Мiсто Нудьги Два. А в Лос-Анджелесi ти був?

– Нi, не був.

– Це Мiсто Нудьги Три.

– Зрозумiло. Але як щодо вузу десь на селi? Ну, Корнелл, Смiт, i таке iнше? Зеленi галявини й лункi просторi коридори? Здобування знань в пейзанському, так би мовити, довкiллi?

– Джозеф Корнелл – генiй, а фiрма «Смiт Бразерс» виробляе чудовi краплi вiд кашлю, але просиджувати штани в глушинi чотири роки поспiль – це не мое уявлення про цiкаво проведений час. Нi, Арчi, Нью-Йорк – це саме те, що треба. Кращого мiсця немае.

Коли прозвучала ця фраза, Фергюсон знав Емi лише приблизно десять хвилин, i вiн, слухаючи ii декларацiю любовi до Нью-Йорку, ii апологетику Нью-Йорку, раптом збагнув, що сама вона е немовби втiленням цього мiста – не лише своею самовпевненiстю та жвавiстю думок, але й своiм голосом – голосом мiзковитих еврейських дiвчат з Бруклiну, Квiнсу, Верхнього Вест-сайду, еврейським голосом третього поколiння з Нью-Йорку, тобто голосом вже другого поколiння евреiв, народжених в Америцi, який мав дещо iншу мелодику, анiж, скажiмо, голос нью-йоркських iрландцiв або iталiйцiв. То був голос одночасно простий i витiюватий, непоштивий i зухвалий, з явною антипатiею до жорсткого «р», але чiткiший та бiльш емоцiйний в своiх артикуляцiях. І чим бiльше Фергюсон призвичаювався до цих артикуляцiй, тим бiльше йому хотiлося чути iх, бо голос Емi Шнайдерман виражав те, чого бракувало в передмiстi, в його нинiшньому життi i звучав як обiцянка можливоi втечi до майбутнього або, принаймнi, до сьогодення, населеного оцим потенцiйним майбуттям, тож вiн, сидячи в своiй кiмнатi з Емi, а потiм гуляючи з нею вулицями мiста, розмовляв iз нею про все, що завгодно, здебiльшого про оте повне несподiванок лiто, яке почалося з убивства Медгара Еверса i скiнчилося промовою Мартiна Лютера Кiнга, ставши продовженням нескiнченного клубка з жаху та надii, який, схоже, став визначальною рисою американського полiтичного ландшафту. А iще вони говорили про книги та платiвки на полицях Фергюсоновоi кiмнати i, звiсно, про школу, вступнi екзамени до вузiв i навiть про бейсбол. Втiм, було одне запитання, яке Фергюсон не поставив Емi, запитання, вiд якого вiн вирiшив утриматися будь-що – чи був у неi хлопець? Бо на той момент вiн вже вирiшив зробити все вiд нього залежне, щоби вона стала наступною, i тому не збирався перейматися, скiльки конкурентiв стояло на його шляху.

П’ятнадцятого вересня, менш нiж два тижнi пiсля барбекю на День працi i за шiсть днiв до iхньоi домовленоi зустрiчi в Нью-Йорку, Емi зателефонувала йому, а через те, що вона зателефонувала саме йому й нiкму iншому, Фергюсон зрозумiв, що конкуренти на горизонтi не маячать, що боятися йому нема кого, i що у неi нiкого немае так само, як нiкого немае у нього. Вiн зрозумiв це тому, що саме йому вона вирiшила зателефонувати, коли почула новину про вибух, влаштований у негритянськiй церквi в Бiрмiнгемi, штат Алабама, вiд якого загинуло четверо маленьких дiвчаток; то був iще один американський жах, iще одне вбивство в расовiй вiйнi, яка точилася на пiвднi, неначе за марш на Вашингтон, який вiдбувся двома мiсяцями ранiше, треба було вiдомстити вибухiвкою та вбивством, i Емi плакала в слухавку, розповiдаючи Фергюсону новину, а потiм, потроху взявши себе в руки, заговорила про те, що слiд було зробити: полiтикам треба не лише прийняти закони, треба, щоби люди, цiла армiя людей, вирушили в тi краi й розпочали боротьбу з мракобiсами, i вона першою вирушить туди, щойно закiнчить школу. Вона поiде автостопом до Алабами й працюватиме заради благоi справи, пролле за неi свою кров, зробить боротьбу за права чорношкiрих основною метою свого життя. Це – наша краiна, заявила Емi, i ми не можемо дозволити якимсь вилупкам вкрасти ii у нас.

Вони побачилися наступноi суботи, а потiм зустрiчалися кожноi суботи всю осiнь. Фергюсон iхав автобусом з Нью-Джерсi до кiнцевоi зупинки «Управлiння порту», потiм сiдав на швидкiсний поiзд до Захiдноi Двадцять сьомоi вулицi, де вiн сходив i йшов пiшки три квартали на захiд до квартири Шнайдерманiв на Рiверсайд-Драйв та Сiмдесят п’ятiй авеню, квартири 4В, яка стала тепер для нього найважливiшою адресою Нью-Йорка. Вони ходили на рiзноманiтнi прогулянки, майже завжди лише удвох, зрiдка – з кимось iз подруг Емi, дивилися iноземнi фiльми в Талiя-хол на Бродвеi та Дев’яносто п’ятiй вулицi – Годар, Куросава, Феллiнi; були походи до музею Метрополiтен, музею Фрiк Коллекшн, музею Сучасного мистецтва; вони ходили на баскетбол до Медiсон Сквер Гарден, на Баха до Карнегi-хол, на Беккета, Пiнтера й Іонеско в маленьких театриках у кварталi Грiнвiч-Вiллидж – все було неподалiк i тому доступним, i Емi завжди знала, куди йти i що робити, вона, мов принцеса-воiн з Манхеттена, навчала Фергюсона орiентуватися в мiстi, яке швидко ставало i його мiстом також. Втiм, незважаючи на все те, що вони робили й бачили, найприемнiшим моментом тих суботнiх зустрiчей були iхнi посиденьки з розмовами в кафетерiях – першi раунди нескiнченного дiалогу, який триватиме роками, розмови, котрi часом оберталися на палкi суперечки, коли iхнi думки рiзко розходилися – чи то з приводу фiльму, який вони дивилися разом, чи то з проводу якоiсь полiтичноi iдеi, але Фергюсон був не проти посперечатися з Емi, слабкi суперницi були йому нецiкавi – отi нiкчемнi дiвчата з надутими губками, яких, скорiше, цiкавила лише зовнiшня сторона кохання, у нього ж кохання було справжне, складне й глибоке, достатньо мiцне й пластичне, щоби витримати пристраснi суперечки. Та i як було йому не любити цю дiвчину з ii безжальним допитливим поглядом та гучним смiхом, цю навiжену й безстрашну Емi Шнайдерман, яка одного дня мала стати або вiйськовим кореспондентом, або революцiонеркою, або лiкаркою, яка лiкуватиме бiднякiв? Їй було шiстнадцять i невдовзi мало виповнитися сiмнадцять. Чистий аркуш вже не був абсолютно чистим, але вона була iще надто молодою, аби знати, що може стерти з аркушу слова, якi вона вже встигла написати, стерти iх i розпочати все знову, коли з’явиться натхнення.

Звiсно, були поцiлунки. Звiсно, були обiйми. А також був той прикрий факт, що батьки Емi мали схильнiсть залишатися суботнiми днями та вечорами вдома, що обмежувало можливiсть побути в квартирi наодинцi i призводило до обiймiв в прохолодну погоду на лавках в Рiверсайд-парку, нечастих потайливих побачень у вiддалених спальнях пiд час вечiрок в помешканнях Емiних подруг. І лише двiчi, лише двiчi, коли домосiди-батьки Емi вибралися кудись погуляти, випала iм нагода по-справжньому насолодитися, борюкаючись напiвголими в спальнi Емi, але ця насолода псувалася одвiчним страхом того, що дверi раптово розчиняться в найменш пiдходящий момент. Пригнiченi неможливiстю повнiстю розпоряджатися своiми життями, роздратованi необхiднiстю пiд тиском обставин знову i знову стримувати шаленi вибухи гормональноi активностi, Емi та Фергюсон з кожним наступним тижнем впадали в дедалi бiльший вiдчай. Та якось всерединi листопада ввечерi у вiвторок Емi зателефонувала йому й сказала, що мае добру новину. Через два тижнi ii батьки збиралися поiхати з мiста на уiк-енд на повнi три днi до далекого Чикаго в гостi до ii старенькоi бабусi по материнськiй лiнii, а ii старший брат Джим мав повернутися з Бостону додому лише напередоднi Дня подяки, тому вона мала залишитися в квартирi сама-одна. Аж цiлий уiк-енд, сказала вона. Уявляеш, Арчi? Цiлий уiк-енд – i в квартирi лише ми однi й нiкого, окрiм нас.

Фергюсон сказав своiм батькам, що вiн та двiйко його приятелiв поiдуть в гостi до iншого приятеля, який мешкае на узбережжi штату Нью-Джерсi. То була така нахабна й недолуга брехня, що батько з матiр’ю повiрили в неi, i коли вiн в означену п’ятницю вирушив до школи, то принагiдно взяв з собою невелику подорожню торбинку. План полягав у тiм, щоби вiдбути до Нью-Йорку, щойно скiнчаться заняття, i якщо йому пощастить встигнути на перший автобус, то вiн мав прибути до квартири Емi о четвертiй тридцять або за п’ятнадцяту п’ята; коли ж йому не пощастить, то можна було поiхати другим автобусом i заявитися до Емi о пiв на шосту або за п’ятнадцять шоста. Іще один нудний день в коридорах та класах монклерськоi середньоi школи. Фергюсон увесь час прискiпливо поглядав на стiнного годинника, немов збираючись силою волi прискорити рух часу, рахуючи хвилини й години. Аж раптом, невдовзi пiсля дванадцятоi, по шкiльному гучномовцю оголосили, що в Далласi було скоено замах на президента, а трохи згодом пролунало наступне оголошення про те, що президент Кеннедi помер.

Протягом якихось хвилин вся дiяльнiсть у школi завмерла. В сотнях рук з’явилися хустки й носовички, дiвчата розмазували по щоках туш для повiк, хлопцi походжали туди-сюди, хитаючи головами та стрясаючи в повiтрi кулаками, дiвчата обнiмалися з дiвчатами, хлопцi обнiмалися з дiвчатами, обнiмалися, рюмсаючи, вчителi, а декотрi мовчали, уставившись невидющими очима на стiни та ручки дверей. Невдовзi всi учнi почали збиратися в спортзалi та кафетерii, нiхто й гадки не мав, що робити, нiхто не перебирав на себе керiвництво, всi чвари й прояви ворожнечi припинилися, вже нiхто нi з ким не ворогував. Раптом у гучномовцi знову почувся голос директора школи, який оголосив, що заняття в школi припиняються, i всi можуть iти додому.

Людина майбутнього загинула.

Нереальне мiсто.

Всi учнi подалися додому, але Фергюсон з торбинкою в руцi крокував до автобусноi зупинки, щоби вирушити до Нью-Йорку. Батькам вiн збирався зателефонувати дещо згодом. Йому хотiлося трохи побути на самотi, а потiм вiн поiде до Емi й пробуде з нею цiлий уiк-енд, як i планувалося.

В нереальному мiстi розiйшлися два шляхи, i майбутне померло.

Дочекавшись автобусу, Фергюсон пiднявся всередину схiдцями, озирнувся, шукаючи вiльного сидiння, всiвся в п’ятому ряду, почув, як увiмкнулася перша передача – автобус вивернув з зупинки й рушив до Нью-Йорку. Проiжджаючи крiзь тунель, Фергюсон почув, як на сидiння позаду нього розпачливо захлипала жiнка, а водiй сказав пасажиру, що стояв поруч: «Не можу повiрити. Не можу, сука, повiрити!» Але Фергюсон повiрив, навiть попри те, що почувався так, наче його не було у власному тiлi, наче вiн витав у повiтрi неподалiк, але голова у нього була ясною, думки – абсолютно прозорими, плакати й ридати вiн не мав анi найменшого бажання, бо надто величезною й приголомшливою була ця подiя. Нехай ота жiнка позаду хоч потоне у власних сльозах, може, iй вiд того стане краще, але йому краще не стане, тому вiн не мав права плакати, вiн мав лише право думати, намагатися зрозумiти, що трапилося, бо оця величезна приголомшлива подiя не була схожа на нiщо iнше, що доти траплялося в його життi. Пасажир бiля водiя сказав: «Це нагадуе менi Перл-Харбор. Ну, все таке спокiйне й незворушне, лiнькуватий недiльний ранок, люди тиняються своiми помешканнями в пiжамах, i раптом – Бабах! Свiт вибухае, i несподiвано починаеться вiйна». «Непогане порiвняння», подумав Фергюсон. Грандiозна подiя, яка розбивае серцевину звичного буття i змiнюе життя кожноi людини, вона – незабутнiй момент, в який щось закiнчуеться, а щось iнше починаеться. Може, оце воно i е? – спитав Фергюсон самого себе. Момент, схожий на початок вiйни? Та нi, не зовсiм. Вiйна проголошуе початок новоi реальностi, але сьогоднi нiчого не почалося, просто скiнчилася реальнiсть – i все, зi свiту щось висмикнули, щось прибрали, i в результатi утворилася дiра, порожнеча, де колись було дещо, неначе у свiтi зникли всi дерева, неначе з людськоi свiдомостi було стерто саме поняття дерева або високоi гори.

Небо без мiсяця.

Свiт без дерев.

Автобус пiд’iхав до кiнцевоi зупинки на Сороковiй вулицi та Восьмiй авеню. Замiсть пройти пiдземними переходами до Сьомоi авеню, як вiн зазвичай робив пiд час поiздок до Нью-Йорку, Фергюсон пiднявся сходами, вийшов у пiзнi листопадовi сутiнки й рушив на схiд Сорок другою вулицею, прямуючи до зупинки метро на Таймс-сквер, iще одне тiло в натовпi раннього часу-пiк, iще одна iстота посеред безликих людей, якi поспiшали у своiх справах; все таке, як i завжди, але водночас вже не таке, вже iнакше. Раптом Фергюсон усвiдомив, що проштовхуеться крiзь купки нерухомо закляклих перехожих, що зiбралися на тротуарi. Всi вони витрiщалися на сяйну неонову стрiчку, яка вертiлася перед ними на вершечку високоi будiвлi: Джона Фiтцджеральда Кеннедi застрелено в Далласi – Джонсона приведено до присяги як президента. Щойно зiбравшись ступити на сходи, якi вели до платформи на станцii метро, вiн почув, як одна жiнка звернулася до iншоi: «Не можу в це повiрити, Доротi, просто не можу повiрити своiм очам».

Це нереально.

Мiсто без дерев. Цiлий свiт без дерев.

Фергюсон не став дзвонити Емi, щоби дiзнатися, чи прийшла вона зi школи. Може, вона й досi була зi своiми подругами, охоплена сум’яттям моменту, надто приголомшена, аби пам’ятати, що вiн мае приiхати, тому коли Фергюсон натиснув кнопку дзвiнка квартири 4В, вiн не був впевнений, що йому вiдчинять. П’ять секунд вагання, десять секунд вагання, а потiм у переговорному пристроi почувся голос: «Арчi, це ти, Арчi?» За мить почулося дзижчання, i дверi вiдiмкнулися.

Наступнi кiлька годин вони дивилися телерепортаж про вбивство президента, а потiм, мiцно обхопивши один одного в обiймах, незграбно почимчикували до кiмнати Емi, впали на лiжко i вперше почали кохатися.




2.2


Перше число видання «Хрестоносець на брукiвцi» вийшло 13 сiчня 1958 року. Арчiбальд Фергюсон, засновник i видавець цiеi дитячоi газети, в передовiй статтi на першiй сторiнцi заявив, що «Хрестоносець буде висвiтлювати факти в мiру наших можливостей i казатиме правду, чого б це не вартувало». Друк першого видання в обсязi п’ятдесят примiрникiв здiйснювався пiд наглядом виробничого директора Рози Фергюсон, яка вiдвезла рукописний макет до друкарнi Маерсона в Вест-Орандж, щоби там вiдтворити обидвi сторони аркуша розмiром двадцять чотири на тридцять шiсть дюймiв i зробити копiю на паперi достатньо тонкому, аби його можна було скласти пополам, i саме завдяки тому, що вiн складався й розкладався, «Хрестоносець» з’явився на свiт бiльше схожим на (майже) справжню газету, нiж на якийсь кустарний, вiддрукований на машинцi та розмножений на мiмеографi бюлетень. Цiною п’ять центiв за примiрник. Анi фотографiй, анi рисункiв, тiльки трохи вiльного мiсця для трафаретноi шапки угорi, i бiльше нiчого, окрiм двох великих прямокутникiв, заповнених вiсьмома шпальтами щiльно стулених слiв, написаних вiд руки печатними лiтерами. То був почерк одинадцятилiтнього хлопця, який завжди мав проблеми з калiграфiею, але, попри декотрi нерiвностi й кривизну, текст виявився досить читабельним, а загалом результат виглядав як щира, хоча й дещо неоковирна версiя широкосмуговоi газети вiсiмнадцятого сторiччя.

Всi двадцять з гаком матерiалiв охоплювали дiапазон вiд епiграм та ядучих зауважень в кiлька рядкiв завбiльшки до нотаток в двi-три шпальти, першою з яких була передовиця на першiй сторiнцi, котра мала заголовок «Гуманiтарна катастрофа: Доджери та Гiганти перебираються з Нью-Йорка на Захiдне узбережжя» i мiстила витяги з iнтерв’ю, взятi Фергюсоном у рiзних членiв родини та приятелiв, найдраматичнiшим з яких була реакцiя друга-п’ятикласника Томi Фукса: «Менi хочеться вбити себе. Єдина команда, що лишилася, – це Янкi, а я ненавиджу Янкi. Що ж менi тепер робити, га?» В статтi на тильнiй сторiнцi висвiтлювався скандал, що розгорявся в початковiй школi Фергюсона. Протягом останнiх чотирьох тижнiв учнi, граючи в м’яча, вже чотири рази травмувалися, вдарившись об одну з двох цегляних стiн спортзалу i здобувши собi таким чином велику кiлькiсть синцiв, струсiв мозку, а також розбитих макiвок та лобiв, i Фергюсон виступав за встановлення у спортзалi м’яких панелей, щоби запобiгти подальшим травмам. Взявши коментарi у жертв нещодавнiх iнцидентiв («Я кинувся за м’ячем», сказав один хлопець, «але незчувся, як вiдлетiв вiд цегляноi стiни з розбитою головою»), Фергюсон поговорив з директором школи, мiстером Джеймсоном, який погодився, що ситуацiю слiд взяти пiд контроль. «Я говорив з представниками Комiсii з освiти», сказав вiн, «i вони пообiцяли встановити м’якi панелi до кiнця мiсяця. А доти iгор в м’яч не буде».

Окрiм вiд’iзду бейсбольних команд та розбитих лобiв, там були також замiтки про зниклих домашнiх тварин, про поваленi бурею стовпи, автомобiльнi аварii, змагання зi спiтболу, про «Спутнiк», стан президентського здоров’я, а також коротенькi нотатки про останнi подii в середовищi кланiв Фергюсонiв та Адлерiв, наприклад «Лелека не забарився!»: «Вперше в iсторii людства немовля народилося в належний строк. Об 11:53 вечора, 29 грудня, за сiм хвилин до закiнчення належного термiну, мiсiс Френсiс Голандер з Нью-Йорка, вiком 22 роки, народила свою першу дитину, хлопчика вагою 7 фунтiв 3 унцii, якого назвали Стiвеном. Вiтаемо, кузино Френсiс!» Або таке: «Великий крок догори»: «Нещодавно Мiлдред Адлер пiдвищили вiд ад’юнкт-професора до штатного професора факультету англiйськоi мови та лiтератури Чиказького унiверситету. Вона е одним з провiдних свiтових знавцiв художньоi лiтератури Вiкторiанськоi доби i опублiкувала працi про творчiсть Джорджа Елiота i Чарльза Дiккенса». Слiд також зазначити, що в правому нижньому кутку задньоi сторiнки був текст у прямокутнiй рамцi пiд назвою «Куточок жартiв вiд Адлерiв», який Фергюсон планував зробити постiйною рубрикою в усiх випусках «Хрестоносця», бо хiба ж мiг вiн проiгнорувати такий цiнний ресурс, як його дiда, короля невдалих жартiв, вiд якого Фергюсон за багато рокiв наслухався iх стiльки, що вiн, як молодий редактор, визнав би для себе неприпустимим ними не скористатися? Першим з надрукованих невдалих жартiв став ось цей: «Мiстер та мiсiс Хупер летять на Гаваi. Незадовго до посадки мiстер Хупер цiкавиться у дружини, як правильно вимовляти – «Гауаi» чи Гаваi»? «Та хтозна», каже мiсiс Хупер. «Спитаемо кого-небудь, коли прибудемо». В аеропорту вони помiчають маленького дiдка в гавайськiй сорочцi. «Вибачте, добродiю», питае в нього мiстер Хупер. «Чи не скажете ви нам, куди ми прилетiли – на Гауаi, чи на Гаваi?». «На Гаваi», вiдповiдае дiдок, не зморгнувши оком. «Дякуемо», кажуть йому мiстер та мiсiс Хупер. «Та нема за що», вiдказуе дiдок.

Подальшi випуски були опублiкованi в квiтнi та вереснi того ж року, кожен наступний кращий за попереднiй, принаймнi, так запевняли Фергюсона його батьки та родичi, але з його шкiльними приятелями сталося iнакше, бо пiсля успiху першого номеру, який мав у його класi шалений успiх, наступнi призвели до певних непорозумiнь i навiть ворожнечi. Замкнений свiт п’яти- та шестикласникiв керувався жорстким кодексом правил i так само жорсткою соцiальною iерархiею, i Фергюсон, проявивши iнiцiативу й випустивши «Хрестоносця на брукiвцi», тобто, насмiлившись створити щось на рiвному мiсцi, сам того не бажаючи, вийшов за межi, встановленi чинним кодексом. В цих межах хлопцi могли самоствердитися двома способами: успiхами в спортi або в мистецтвi бешкетництва. Хорошi оцiнки важили мало, мало важили навiть непересiчний талант в образотворчому мистецтвi чи в музицi, оскiльки цi таланти вважалися вродженими рисами, бiологiчними характеристиками на кшталт кольору волосся чи розмiру стопи, i тому мало пов’язаними з iндивiдами, якi цi характеристики мали; вродженi таланти вважалися просто фактами природи, незалежними вiд людськоi волi. Фергюсон завжди був вельми вправним у спортi, i це давало йому змогу товаришувати з iншими хлопцями й уникати лихоi долi парii. Бешкетництво його не цiкавило, але його анархiчне почуття гумору допомогло йому закрiпити за собою репутацiю хлопця, гiдного поваги, навiть попри те, що вiн тримався осторонь вiд навiжених задерикуватих розбишак, якi проводили своi вихiднi за тим, що пхали до поштових скриньок вишнi, розбивали лампочки на стовпах i робили непристойнi телефоннi дзвiнки красивим дiвчатам зi старших класiв. Іншими словами, Фергюсону наразi вдавалося спiвiснувати з однокласниками, уникаючи надмiрних труднощiв, його хорошi оцiнки не вважалися анi плюсом, анi мiнусом, а його чемний та неагресивний пiдхiд до особистих стосункiв захищав його вiд агресивностi iнших хлопцiв, i це означало, що битися навкулачки йому доводилося нечасто, i що постiйних ворогiв вiн собi не нажив. Але потiм, за кiлька мiсяцiв до того, як йому виповнилося одинадцять, йому спало на думку сотворити сенсацiю у виглядi самвидавчоi одноаркушевоi газети, i раптом його однокласники збагнули, що Фергюсон – фiгура бiльшого масштабу, анiж вони гадали, що насправдi вiн був вельми розумним непересiчним хлопцем, якому вистачило клепки провернути такий тонкий трюк, як «Хрестоносець», i тому всi двадцять два його однокласники витратили своi копiйчанi заощадження на придбання першого випуску, привiтавши з прекрасною роботою i посмiявшись над численними дотепними фразами, якими пiстрявiли його статтi. А потiм прийшов уiк-енд, а за ним настав ранок понедiлку, i про газету вже нiхто не говорив. Якби «Хрестоносець» так i завершив свое iснування пiсля першого випуску, то Фергюсону вдалося б уникнути лиха, яке в кiнцевому пiдсумку обрушилося йому на голову, але звiдки йому було знати, що е рiзниця мiж «бути розумним» i «бути надто розумним», що другий весняний випуск налаштуе декотрих однокласникiв проти нього, бо продемонструе, що вiн працював напружено, вельми напружено в порiвняннi з ними, якi особливо не напружувалися, а це означало, що Фергюсон був пiдприемливим дiлком, а вони – лiнькуватими й недолугими невдахами? Дiвчата й досi були на його боцi, всi дiвчата до одноi, але вони не були йому конкурентами, конкурентами були хлопцi, якi вже почали вiдчувати на собi тиск Фергюсоновоi працьовитостi, принаймнi, трое чи четверо з них, але Фергюсон був надто сповнений власним щастям, надто сповнений трiумфом з приводу завершення наступного випуску газети, щоби зацiкавитися, чому Ронi Кролик зi своею зграею розбишак вiдмовилися купляти нове число «Хрестоносця», коли Фергюсон принiс його до школи у квiтнi, вiн, особливо не замислюючись, вирiшив, що у них просто забракло грошей.

На думку Фергюсона, газета була найважливiшим винаходом людства, i вiн любив газети вiдтодi, як навчився читати. Рано-вранцi, сiм днiв на тиждень iм приносили примiрник мiсцевоi газети «Ньюарк Стар-Леджер», який падав на ганок з приемним глухим стуком тоi митi, коли Фергюсон вибирався з лiжка; його кидав туди якийсь безiменний невидимий чоловiк, який жодного разу не схибив, i на той час, коли малому виповнилося шiсть з половиною, вiн вже почав брати участь у ранковому ритуалi прочитання газети пiд час снiданку, вiн, який змушував себе читати в те лiто, коли зламана нога прикувала його до лiжка, вiн, який вирвався з в’язницi своеi дитячоi наiвностi й дуростi i перетворився на громадянина свiту, достатньо розвиненого, щоби розумiти все або майже все, окрiм заумних питань економiчноi полiтики i того поняття, що накопичення ядерних озброень якимось незбагненним чином здатне забезпечити тривалий мир; щоранку вiн сiдав за снiданок разом зi своiми батьками, i кожен з них дослiджував свiй роздiл газети, перечитуючи його мовчки, бо розмовляти в таку рань було iще важко. Потiм вони, сидячi, мiнялися прочитаними частинами на кухнi, сповненiй ароматами кави та яечнi, пiдсмаженого в тостерi хлiба та масла, що розпливалося на гарячих шматочках хлiба. Фергюсон завжди починав з роздiлiв гумору та спорту, потiм переходив до мiсцевих новин, новин загальнонацiональних та мiжнародних, статей про кiнофiльми та вистави, так званих нарисiв для всiх – про сiмнадцятьох учнiв коледжу, якi примудрилися увiпхатися до телефонноi будки, чи про тридцять шiсть бутербродiв, спожитих за один присiд переможцем змагання iдцiв у окрузi Ессекс, а коли всi цi теми вичерпувалися, то перед походом до школи залишалося iще кiлька вiльних хвилин для перегляду роздiлу тематичних та персональних об’яв. Любий, я тебе кохаю. Благаю, повернися додому.

Привабливiсть газет була абсолютно вiдмiнною вiд привабливостi книжок. Книги були солiдними та вiчними, а газети – тоненькими та ефемерними предметами одноразового користування, якi викидали вiдразу ж пiсля iхнього прочитання, щоби наступного ранку замiнити на новi, кожного нового ранку – нова газета. Подii в книзi рухалися вперед по прямiй лiнii, тодi як в газетах висвiтлювалися кiльканадцять подiй одночасно, такий собi калейдоскоп з одночасностi та суперечливостi, на однiй i тiй самiй сторiнцi одночасно уживалися кiлька iсторiй, кожна з яких висвiтлювала окремий аспект довколишнього свiту, кожна з яких демонструвала iдею чи факт, який не мав нiчого спiльного з тим, що розташовувався по сусiдству, праворуч – вiйна, лiворуч – перегони з яйцем у ложцi, палаюча будiвля угорi i зустрiч колишнiх однокласниць – внизу, важливе й тривiальне змiшане докупи, трагiчне на першiй сторiнцi i фривольне – на четвертiй, зимовi повенi та полiцейськi розслiдування, науковi вiдкриття та рецепти десертних страв, смертi й народження, поради закоханим та кросворди, футбольнi новини та дебати в Конгресi, циклони й симфонii, страйки на пiдприемствах i трансатлантичнi подорожi на повiтряних кулях – ранкова газета неодмiнно мала мiстити в собi всi цi подii на своiх шпальтах з чорноi, злегка розмитоi друкарськоi фарби, i кожного ранку Фергюсон насолоджувався всiею цiею мiшаниною, бо, на його переконання, саме таким i був свiт – великою вируючою мiшаниною, в якiй одночасно вiдбувалося мiльйони рiзних подiй.

«Хрестоносець» став для нього шансом витворити власну свiтову мiшанину за допомогою газети, яка була дуже схожою на повноцiнну. Звiсно, вона не була повноцiнною i являла собою, в кращому випадку, грубе наближення, але його хлопчача аматорська версiя легiтимноi газети була досить реалiстичною за своiм духом, щоби справити належне враження на його приятелiв. Саме на таку реакцiю й сподiвався Фергюсон, йому хотiлося, щоби всi в класi повернули голови й звернули на нього увагу, i тепер, коли ця мрiя здiйснилася, вiн поринув у виготовлення другого випуску зi зростаючим почуттям впевненостi в собi, з новою вiрою у свiй власний генiй, i настiльки слiпою стала та вiра, що навiть частковий бойкот з боку Кролика та його приятелiв не змiг вiдкрити Фергюсону очi на те, що вiдбувалося. Вони трохи вiдкрилися лише наступного ранку. Майкл Тiммерман був одним з його найближчих друзiв, кмiтливий i популярний хлопець, чиi оцiнки були навiть кращими за Фергюсоновi, майже героiчна постать, яка вивищувалася над такими карликами, як Ронi Кролик так само, як кремезний дуб вивищуеться над кущем отруйного плюща, тож коли Майкл Тiммерман вiдводить тебе убiк на iгровому майданчику i каже, що вам треба поговорити, то ти слухаеш його з радiсною готовнiстю. Його першi слова були про те, що «Хрестоносець» – дуже гарна газета, i Фергюсон дуже зрадiв, почувши таку оцiнку, оскiльки думка найкращого спортсмена та учня класу важила для нього бiльше, анiж будь-чия, але потiм Тiммерман сказав, що хотiв би спiвпрацювати з Фергюсоном, що хотiв би стати членом редколегii «Хрестоносця» й дописувати власнi статтi, вiд чого видання лише покращиться, бо газета, зроблена одною людиною, – це нонсенс, бо е щось абсурдне й старомодне в тому, що один репортер пише всi статтi, i що коли Фергюсон дасть йому такий шанс i справи пiдуть добре, то можна буде залучити до газети трьох чи навiть п’ятьох кореспондентiв, а якщо всi учасники скинуться грошима для покриття витрат на друк, то можна буде розширити «Хрестоносця» до чотирьох чи навiть восьми сторiнок, i друкувати його справжнiм типографським шрифтом, а не покладатися на Фергюсонiв жахливий почерк, завдяки чому «Хрестоносець» стане схожим на справжню газету.

Фергюсон виявився неготовим до такоi заяви. «Хрестоносець» завжди задумувався як шоу одного актора, його власне шоу, хоч яким би недосконалим воно не було, його власне i бiльше нiчие, тому iдея роздiлити сцену з iще одним хлопцем, вже не кажучи про кiлькох iнших, наповнила Фергюсона великою печаллю. Тiммерман душив його iнiцiативу своiми коментарями та пiдказками, намагаючись примусити його поступитися контролем над старомодною газеткою з ii жахливими рукописними лiтерами, але хiба ж Тiммерман не розумiв, що вiн про це вже замислювався, що навiть якби вiн вмiв друкувати на машинцi, то все одно не став би друкувати, бо тодi б газета виглядала не так, як вiн задумував, до того ж вiн не мiг дозволити собi оплатити роботу друкарки, зважаючи на той факт, що було йому лише дванадцять рокiв, i саме тому вiн зупинився натомiсть на рукописному варiантi. А iще Тiммерман не знав про домовленiсть мiж матiр’ю Фергюсона та Маерсоном про те, що вона вiзьме меншу цiну за портрети його трьох дiтлахiв в обмiн на використання друкарського устаткування для виготовлення копiй – отак все й було влаштовано. Йому хотiлося сказати Тiммерману, що це був свого роду бартер в умовах обмежених ресурсiв, тому забудь про випуск так званоi справжньоi газети на паях, бо п’ятеро хлопцiв нiколи не спроможуться назбирати коштiв достатньо для того, щоби покрити всi витрати. Якби Тiммерман не був його найкращим другом, то Фергюсон послав би його пiд три чорти й порадив випускати власну газету, якщо той мае так багато оригiнальних iдей, але вiн поважав Тiммермана i тому не насмiлився висловитися, не захотiв ображати свого друга. Натомiсть вiн вчинив як боягуз i, замiсть чiтко заявити «так» чи «нi», сказав, що йому треба подумати, сподiваючись, що з часом журналiстський ентузiазм Тiммермана охолоне i що через пару тижнiв вiн забуде про цю розмову.

Одначе Тiммерман, як i бiльшiсть успiшних хлопцiв, був не з тих, хто легко здавалися чи швидко забували. Всю решту тижня кожного ранку вiн пiдходив до Фергюсона на iгровому майданчику i цiкавився, чи прийняв той рiшення, i кожного ранку Фергюсон намагався вiдкараскатися вiд нього. Може, це й гарна iдея, казав вiн, але зараз вже весна, i до кiнця навчального року часу для випуску нового числа газети буде недостатньо. Ми й без того обидва зайнятi зараз iграми в Малiй лiзi, а ти просто не уявляеш, як багато часу забирае пiдготовка нового випуску. Тижнi, а то й мiсяцi роботи. Стiльки роботи, що я навiть не певен, чи захочу знову взятися за це. Давай вiдкладемо це питання на певний час, а влiтку до нього повернемося.

Але Тiммерман збирався влiтку до табору, i тому хотiв вирiшити це питання зараз. Навiть якщо наступне число з’явиться аж восени, нам все одно треба знати, зможемо ми розраховувати на нього чи нi, i взагалi – чому Фергюсон так довго тягне кота за хвiст, вирiшуючи, що робити? В чiм проблема?

Фергюсон збагнув, що його загнали в глухий кут. Чотири днi поспiль вiн перебував в станi облоги, i зрозумiв, що ця облога не припиниться, допоки вiн не дасть чiткоi вiдповiдi. Але ж якою вона мала бути, правильна вiдповiдь? Якщо сказати Тiммерману, що вiн йому не потрiбен, то можна втратити друга. Якщо ж погодитися й взяти Тiммермана в газету, то вiн зневажатиме себе за те, що пiддавався тиску. Частина його ества тiшилася тим, що Тiммерман виявив такий ентузiазм щодо «Хрестоносця», тодi як iнша частина починала вiдчувати антипатiю до друга, який поводився вже не як товариш, а як красномовний хулiган. Ну, не зовсiм як хулiган, а як манiпулятор, а через те, що цей манiпулятор був найсильнiшою та найвпливовiшою особою у класi, Фергюсону страшенно не хотiлося ображати його, бо якщо Тiммерман вiдчуе, що Фергюсон збираеться його «кинути», то зможе налаштувати проти нього увесь клас, перетворивши своему кривднику решту навчального року на перманентний кошмар. Однак вiн не мiг пiти на знищення «Хрестоносця» лише заради збереження миру. Що би не сталося, вiн все одно не зможе втекти вiд самого себе, тому краще стати парiею, анiж втратити повагу до самого себе. А з iншого боку, краще спробувати уникнути долi парii взагалi – якщо вийде.

Отже, анi про «так», анi про «нi» не могло бути й мови. Фергюсон покладався на варiант «можливо», який мiг дати йому хоч якусь надiю, не зв’язуючи при цьому якоюсь конкретною обiцянкою, тактика зволiкання, закамуфльована пiд крок вперед, який насправдi був кроком назад, шансом виграти час. Вiн запропонував Тiммерману виконати тестове завдання, аби той переконався, що така робота йому подобаеться, а коли вiн напише власну статтю, вони проаналiзують ii разом, аби вирiшити, чи згодиться вона для «Хрестоносця». Спочатку Тiммерман вперся, явно невдоволений тим, що його оцiнюватиме Фергюсон, але це було цiлком природно з боку учня-вiдмiнника, абсолютно впевненого в своiх iнтелектуальних здiбностях, тому Фергюсону довелося пояснити йому, що такий тест був необхiдним, бо «Хрестоносець» був його виданням, а не Тiммермановим, i якщо Тiммерман хоче стати його спiвучасником, то мае довести, що його робота вiдповiдатиме духу цього видання, яке було зубастим, смiшним i дотепним. Фергюсон сказав, що хоч яким би розумним Тiммерман не був, це не мало жодного значення, бо вiн iще не мав належного досвiду, отже йому слiд написати одну-едину газетну статтю, бо як же ж вiн вiзьме його в компаньйони, не знаючи його здiбностей? Цiлком справедливо, погодився Тiммерман. Вiн напише пробну статтю й продемонструе своi таланти, тож так тому й бути.

Ось про що я подумав, сказав Фергюсон. Напиши замiтку на таку тему: «Хто е твоею улюбленою кiноактрисою – i чому?» Поговори з кожним учнем у класi, з кожним хлопцем та кожною дiвчиною, i всiм постав одне й те саме запитання: «Хто е твоею улюбленою кiноактрисою – i чому?» Неодмiнно запиши iхнi вiдповiдi точно, слово в слово, а потiм пiдеш додому й перетвориш цi вiдповiдi на статтю в одну шпальту, здатну змусити читачiв смiятися, а якщо не смiятися, то хоча би посмiхнутися. Гаразд?

Гаразд, вiдповiв Тiммерман. А чому б i про улюбленого актора не поцiкавитися?

Тому, що змагання з одним переможцем – це краще, анiж змагання з двома переможцями. Улюблений актор може почекати до наступного числа.

Отак Фергюсон виграв собi трохи часу, давши Тiммерману це непотрiбне й надумане завдання, i наступнi десять днiв все було тихо, поки репортер-новобранець збирав iнформацiю й приступав до написання статтi. Як Фергюсон i пiдозрював, серед хлопцiв найбiльше голосiв зiбрала Мерiлiн Монро – шестеро з одинадцяти (з решти п’яти два дiсталися Елiзабет Тейлор, два Грейс Келлi, i один – Одрi Хепберн), тодi як дiвчата дали Монро лише два голоси, а решта десятеро розподiлилися помiж Хепберн (три), Тейлор (три), i по одному отримали Келлi, Леслi Карон, Сiд Чарiсс та Дебора Керр. Сам Фергюсон не спромiгся вибрати мiж Тейлор та Келлi, тому кинув монетку, i вибiр впав на Тейлор, тодi як Тiммерман, поставши перед схожою дилемою мiж Келлi та Хепберн, кинув ту ж саму монетку, i вона вказала на Келлi. Повна нiсенiтниця, звичайно ж, але було в нiй також дещо забавне, i Фергюсон спостерiгав, як сумлiнно Тiммерман займався опитуванням однокласникiв, записуючи iхнi коментарi в свiй маленький скрiплений спiраллю репортерський нотатник. За активнiсть та пiдприемливiсть вiн, поза сумнiвом, заслужив найвищих оцiнок, але це бува лише початок, свого роду пiдвалини будинку, i наразi було iще неясно, яку будiвлю спроможеться спорудити Тiммерман. Ясна рiч, хлопець вiн був розумний, але це iще не означало здатностi добре писати.

Впродовж десятиденного перiоду спостереження й очiкування Фергюсон поволi впадав у химерний стан невизначеностi, бо його ставлення до Тiммермана ставало все менш виразним, вiн не знав, чи то й далi опиратися йому, чи то виказати вдячнiсть за його копiтку роботу, вiн то сподiвався, що Тiммерман зазнае фiаско, то надiявся, що його робота завершиться успiхом. Вiн почав подумувати: а може, це й справдi добра iдея – перекласти частину своеi роботи на додаткового репортера, збагнувши, що в призначеннi завдань iншим людям е свiй позитив, що робота начальника мае своi певнi насолоди. У нього з’явилося нове почуття, почуття вiдповiдальностi, i якщо Тiммерману вдасться написати гарну статтю, то, можливо, йому дiйсно слiд буде подумати над тим, щоби взяти його до себе, але не компаньйоном, нi, в жодному разi не компаньйоном, а просто автором-дописувачем, першим з потенцiйних кiлькох, що в результатi дасть змогу розширити «Хрестоносця» вiд двох сторiнок до чотирьох. Може, i так. А може, й нi, бо Тiммерман iще не здав йому статтю, хоча iнтерв’ю вiн виконав протягом п’ятьох днiв, i тепер, коли спливло iще п’ять днiв, Фергюсон мiг дiйти лише до одного висновку: Тiммерман мав великий клопiт з обробкою й написанням матерiалу. Це означало, що майбутня стаття буде негодящою, а все негодяще буде неприйнятним. І йому доведеться сказати це Тiммерману прямо в лице. Фергюсон на мить уявив собi, як вiн дивиться в очi розумнику Майклу Тiммерману, хлопцю, який завжди i у всьому мав успiх, i каже йому, що вiн потерпiв фiаско. На ранок десятого дня всi сподiвання Фергюсона на майбутне звелися до лише одного бажання: аби Тiммерман написав шедевр.

Стаття вийшла непоганою. Принаймнi, не дуже поганою, але iй бракувало жвавостi, на яку сподiвався Фергюсон, бракувало того дотику гумору, який обернув би тривiальну тему статтi на дещо варте прочитання. Єдиною втiхою цього провалу було те, що сам Тiммерман також вважав свою статтю невдалою, принаймнi так виснував Фергюсон, коли автор, здаючи йому свiй витвiр того ранку на iгровому майданчику, винувато знизав плечима, пiсля чого вибачився за те, що так довго виконував завдання, яке, за визнанням Тiммермана, виявилося аж нiяк не таким легким, як вiн спершу гадав. Вiн сказав, що йому довелося переписувати статтю чотири рази, i що з отриманого досвiду вiн винiс одне: письменництво – це важка штука.

От i добре, сказав Фергюсон самому собi. Невеличкий урок скромностi для пана Бездоганнiсть. Визнання сумнiву у власних здiбностях, можливо, навiть визнання поразки, тому конфронтацii, якоi так боявся Фергюсон, скорiш за все, не вiдбудеться, i це було добре, заспокiйливо-добре, оскiльки останнiми днями йому дедалi частiше ввижалося, як Тiммерман лупцюе його кулаками в живiт i показово переводить його до нижчоi лiги гнаних та упослiджених. Втiм вiн усвiдомлював, що заради збереження iхньоi дружби йому доведеться ступати довкола Тiммермана дуже обережно, аби не наступити йому на пальцi. То були великi пальцi великого хлопця, i хоч яким би приязним до нього вiн не був, вiн мав крутий характер, в чому Фергюсон мав змогу пересвiдчитися протягом кiлькох рокiв, а надто нещодавно, коли Тiммерман послав у нокаут Томi Фукса за те, що той обiзвав його гiвнюком, того самого Томi Фукса, якого недоброзичливцi величали Томi Скунсом, i Фергюсону не хотiлося, щоби Тiммерман так само випробував на ньому свою боксерську вправнiсть.

Вiн попрохав приятеля дати йому кiлька хвилин i вiдiйшов у куток майданчика, щоби прочитати статтю наодинцi:

«Питання стояло так: Хто е твоею улюбленою кiноактрисою – i чому? Опитування двадцяти двох учнiв п’ятого класу нашоi школи дало таку вiдповiдь: це – Мерiлiн Монро, яка набрала вiсiм голосiв, випередивши Елiзабет Тейлор, котра посiла друге мiсце з п’ятьма голосами…»

Тiммерман добре виконав роботу з подачi фактiв, але мова його була безликою, сухою й бездушною, i зосередився вiн на найменш цiкавому аспектi iсторii – на цифрах, якi були гнiтючо занудливими у порiвняннi з тим, що казали учнi про свiй вибiр; iхнiми коментарями Тiммерман подiлився з Фергюсоном, але не включив майже жодного з них у статтю, i Фергюсон, пригадуючи зараз декотрi з тих коментарiв, спiймав себе на тому, що став подумки переписувати статтю:

«Ба ба бум», сказав Кевiн Лассiтер, якому вистачило лише цих трьох слiв, щоби пояснити, чому Мерiлiн Монро була його улюбленою кiноакторкою.

«Вона видаеться менi людиною доброю та розумною, i менi хочеться познайомитися з нею й подружитися», сказала Пеггi Голдштайн, обгрунтовуючи свою кандидатуру – Дебору Керр.

«Така елегантна, така вродлива – очей не вiдiрвати», заявила Глорiя Долан про свою акторку номер один, Грейс Келлi.

«Ласий шматочок», сказав Алекс Ботелло про свою улюблену кiнозiрку, Елiзабет Тейлор. «Лишень погляньте на ii тiло! Дивлячись на нього, хлопцям хочеться швидше стати дорослими».

Було неможливо попрохати Тiммермана повернутися до початку i п’ятий раз переписати статтю. Було безглуздо казати йому, що його робота не викликае анi смiху, анi слабкоi посмiшки, i що йому варто було зосередитися не на питаннi «Хто?», а на питаннi «Чому?». Робити все це було вже запiзно, i Фергюсон не мав анi найменшого бажання демонструвати Тiммерману свою зверхнiсть i повчати його як треба писати, а як не треба. Вiн повернувся туди, де стояв пан Великi Пальцi й повернув йому його статтю.

– Ну, як? – поцiкавився Тiммерман.

– Непогано, – вiдповiв Фергюсон.

– Ти хочеш сказати недостатньо добре.

– Нi, не так. Просто непогано.

– А як щодо наступного числа?

– Не знаю. Іще не думав.

– Але ж ти плануеш його робити, чи не так?

– Може. А може, i нi. Ще рано казати.

– Не опускай руки. Ти започаткував гарну справу, Арчi, i не мусиш ii кидати.

– Якщо не буде бажання, то кину. А тобi яка рiзниця? Я так i не второпав, чому це «Хрестоносець» раптом став для тебе таким важливим.

– Бо вiн – дуже цiкавий, ось чому, а менi хочеться брати участь у чомусь цiкавому. Гадаю, це буде дуже здрово.

– Гаразд. Ось що я тобi скажу. Якщо я вирiшу робити iще одне число, то я дам тобi знати.

– І даси менi змогу щось написати?

– Звiсно, чом би й нi?

– Обiцяеш?

– Дати тобi шанс? Обiцяю.

Іще не встигнувши вимовити цi слова, Фергюсон вже знав, що його обiцянка не значила нiчого, оскiльки вiн вже вирiшив закрити «Хрестоносця» назавжди. Чотирнадцятиденна битва з Тiммерманом виснажила його, i вiн почувався втомленим та безiнiцiативним, злим на самого себе через слабодухi коливання власного настрою, деморалiзованим своеi неохотою й нездатнiстю захищати себе й свою позицiю «або газета одного автора, або нiяка взагалi». Втiм, тепер, коли йому вдалося здiйснити задуману сенсацiю й привернути до себе увагу, Фергюсон схилявся до думки, що краще буде зайняти позицiю «нiякоi газети взагалi», краще буде вискочити зi ставка, витертися досуха i сказати «годi». Окрiм того, вже починався бейсбольний сезон, i вiн виступав за фiнансованих Торгiвельною палатою «Пiратiв» з Вест-Оранджу, а коли Фергюсон не грав у бейсбол, вiн був зайнятий тим, що читав «Графа Монте-Крiсто», величезну книгу, яку прислала йому минулого мiсяця тiтка Мiлдред з нагоди одинадцятого дня народження i за яку вiн, нарештi, взявся пiсля того, як друге число «Хрестоносця» було вiдправлено до друку. А взявшись за цю книгу, Фергюсон поринув у неi з головою, бо то, безперечно, був найбiльш захоплюючий роман, який коли-небудь потрапляв йому в руки. Так приемно було слiдкувати за пригодами Едмона Дантеса щодня пiсля вечерi! Значно приемнiше, анiж рахувати слова у своiх статтях, намагаючись увiпхнути iх у вузенькi шпальти свого видання. Скiльки копiткоi роботи, скiльки ночей просидiв вiн, мружачись, пiд свiтлом настiльноi лампи, працюючи майже в повнiй темрявi, тодi як батьки думали, що вiн вже спить, скiльки фальстартiв та виправлень, скiльки мовчазних подяк людинi, яка винайшла гумку! Тепер Фергюсон знав, що робота лiтератора – це не лише написання слiв, а i iх видалення, що опiсля йде монотонна й виснажлива робота з наведення чорнилом кожного виправленого олiвцем слова, щоби воно було достатньо темним i добре читалося на копii. Так, слово «виснажлива» було найбiльш пiдходящим для такоi роботи, а тривале й болiсне протистояння з Тiммерманом виснажило його iще бiльше, тому кожен лiкар сказав би Фергюсону, що найкращими лiками вiд виснаження е вiдпочинок.

Тож вiн вiдпочивав цiлий мiсяць, з важким серцем дочитав Дюма, побоюючись, що може минути багато рокiв, перш нiж йому знову трапиться iще один так само цiкавий роман, а потiм, протягом трьох днiв пiсля того, як Фергюсон завершив прочитання «Графа Монте-Крiсто», сталися три подii, якi змiнили хiд його думок i витягнули зi стану вiдлюдництва. Вiн просто не мiг стриматися. Йому на думку раптом спали слова нового заголовку, i настiльки класними були тi слова, настiльки чiткими й виразними були дзвiнкi рими iхнiх трiскучих приголосних, настiльки хитромудро iхня позiрна безсенсовiсть поступово набувала певного сенсу, що йому страшенно захотiлося побачити цi слова в друкованому виглядi. І Фергюсон, давши задню зi своею обiцянкою пiти з газетного бiзнесу, почав планувати випуск третього числа «Хрестоносця», в якому мав з’явитися потужний, мов серiя з двох коротких ударiв, заголовок, набраний великими лiтерами: ФРАКАС У КАРАКАСІ.

Це сталося тринадцятого травня, коли натовп демонстрантiв напав у Венесуелi на Ричарда Нiксона пiд час завершальноi зупинки в рамках його вiзиту доброi волi до трьох краiн Пiвденноi Америки. Вiце-президент щойно приземлився в аеропорту, а коли його кортеж поiхав центральними вулицями Каракасу, то натовпи на тротуарах плювали йому вслiд й вигукували «Смерть Нiксону!», «Нiксон, забирайся геть!» Невдовзi його автомобiль оточили десятки людей, здебiльшого молодикiв, вони почали лупцювати авто, бити в ньому вiкна, а потiм заходилися розгойдувати його з боку вбiк та туди-сюди з такою люттю, що воно перекинулося б, якби вчасно не пiдоспiли вояки венесуельськоi армii i не розiгнали натовп, розчистивши дорогу вiце-президенту. Для учасникiв iнциденту все могло закiнчитися значно гiрше, особливо для Нiксона та його дружини, яких мало не вбили.

Фергюсон прочитав про це в газетi наступного ранку, побачив репортаж про iнцидент увечерi по телевiзору, а пiд вечiр наступного дня до них у гостi завiтали кузина Френсi та ii чоловiк Герi з iхнiм п’ятимiсячним дитинчам. Тепер вони мешкали в Нью-Йорку, де Герi невдовзi мав закiнчити перший курс на юридичному факультетi Колумбiйського унiверситету. Увесь час пiсля того, як Фергюсон виконав роль носiя перснiв на його шлюбнiй церемонii чотири роки тому, Герi ставився до свого молодого свояка як до протеже та епiзодичного компаньйона в подорожах до свiту iдей та суто чоловiчих занять, результатом яких ставали тривалi розмови про книги та спорт, iнколи – про полiтику, яка, схоже, стала для Герi справжньою iдеею фiкс (вiн навiть передплатив тижневик «Інакодумець» пiд редакцiею І. Ф. Стоуна та щоквартальник «Небайдужий оглядач»), i через те, що чоловiк Френсi був розумною молодою людиною, безперечно, найрозумнiшою з тих, кого знав Фергюсон окрiм своеi тiтки Мiлдред, було цiлком природно, що вiн спитав Герi, що той думав про оту сутичку Нiксона з натовпом демонстрантiв у Венесуелi. В ту мить вони гуляли у дворi, походжаючи пiд тим дубом, з якого Фергюсон впав у вiцi шести рокiв, високий кремезний Герi попихкував цигаркою «Парламент», а мати Фергюсона та Френсi сидiли на ганку з маленьким Стiвеном, пухкеньким створiнням, нещодавнiм поповненням роду людського, так само малим по вiдношенню до Фергюсона, як сам Фергюсон був колись по вiдношенню до Френсi, i поки жiнки смiялися, по черзi чукикаючи малого, моралiстичний, незмiнно серйозний Герi Холандер розказував йому про «холодну вiйну», списки неугодних, про Червоне пугало, про нестримний антикомунiзм, який визначав закордонну полiтику Сполучених Штатiв i змушував Державний департамент пiдтримувати жорстокi ультраправi диктатури по всьому свiту, особливо в Центральнiй та Пiвденнiй Америцi, i що саме через це напали на Нiксона, сказав Герi, напали не тому, що вiн був Нiксоном, а тому, що той представляв уряд Сполучених Штатiв i що цей уряд ненавидiло в Центральнiй та Пiвденнiй Америцi дуже багато людей, i ненавидiло цiлком справедливо, бо вiн пiдтримував тиранiв, якi iх жорстоко гнобили.

Герi зупинився пiдкурити iще один «Парламент». А потiм спитав: «Ти розумiеш, про що я кажу, Арчi?»

Фергюсон кивнув. «Розумiю», вiдповiв вiн. «Ми так боiмося комунiзму, що готовi пiти на все, аби зупинити його. Навiть якщо це означае допомогу людям, гiршим за комунiстiв».

Наступного ранку, читаючи спортивний роздiл газети, Фергюсон вперше в життi натрапив на слово «фракас»[6 - Штовханина, кiпеш (амер.). – Прим. пер.]. Подавальник детройтськоi команди кинув м’яча в голову вiдбивайлу з чиказькоi команди, вiдбивайло кинув свою биту, пiдбiг до подавальника й затопив йому в пику, пiсля чого гравцi обох команд вискочили на поле й заходилися гамселити один одного. «Коли через дванадцять хвилин фракас вщух», продовжив репортер, «з гри було видалено шiстьох гравцiв».

Фергюсон поглянув на матiр i спитав,

– А що таке фракас?

– Велика колотнеча, – вiдповiла вона. – Штовханина.

– Я так i подумав. Просто хотiв зайвий раз переконатися.

Пройшло кiлька мiсяцiв. Шкiльний рiк закiнчився без подальших ексцесiв з боку Кролика, Тiммермана чи будь-кого, а потiм двадцять три колишнiх учнiв класноi керiвницi мiс Ван Хорн роз’iхалися на лiтнi канiкули. Фергюсон вже вдруге поiхав до табору «Парадиз» на двомiсячну змiну, i хоча бiльшiсть часу в тому таборi забирали рiзноманiтнi iгри з м’ячем та плавання, все одно йому залишалося вдосталь вiльних годин, щоби писати статтi та накреслювати наступний макет «Хрестоносця». Цю роботу Фергюсон завершив уже вдома пiд час двотижневого промiжку мiж табором та початком занять у школi, працюючи щодня вранцi, вдень, а iнколи й увечерi, щоби встигнути до кiнцевого термiну, який вiн сам собi встановив, – до першого вересня, аби його матiр мала достатньо часу зробити копii у Маерсона iще до початку шкiльних занять. Фергюсон вважав, що це мало б стати добрим почином для нового навчального року, таким собi поштовхом для прискорення подiй, а вже опiсля вiн би вирiшив, чи видавати «Хрестоносця» й далi, чи зробити цей випуск завершальним.

Вiн пообiцяв Тiммерману дати йому знати про наступне число газети, але iще до того, як вiн встиг з ним поспiлкуватися, всi статтi вже були написанi. Фергюсон заходив додому до Тiммермана наступного дня пiсля повернення з табору, але економка сказала йому, що Майкл з батьками та двома братами поiхали рибалити i збираються повернутися лише за день до початку шкiльних занять. Іще влiтку, працюючи над макетом, Фергюсон подумував над тим, щоби написати свою, гумористичну, версiю iсторii з опитуванням про найпопулярнiшу кiноактрису i вставити ii в трете число «Хрестоносця», але згодом вiдкинув цю iдею з поваги до авторських амбiцiй Тiммермана, розумiючи, наскiльки жорстоко буде уражений його однокласник, побачивши, яка кумедна й дотепна iсторiя вийшла з його нудного й малоцiкавого матерiалу. Звiсно, Фергюсон мiг би надрукувати Тiммерманову версiю статтi як дружню поступку, але це було неможливим через те, що вiн вiддав ту статтю Тiммерману на iгровому майданчику iще у квiтнi. Нове число «Хрестоносця на брукiвцi» ось-ось мало вихлюпнутися у спортзал та в класи початковоi школи, але Майкл Тiммерман про це нiчого не знав.

Це була перша помилка Фергюсона.

Другою його помилкою стало те, що вiн запам’ятав надто багато з iхньоi розмови iз Герi пiд дубом у дворi.

Колотнеча в Каракасi на той час вже встигла стати застарiлою новиною, але ця фраза нiяк не йшла у Фергюсона з голови, вона торохтiла в нiй кiлька мiсяцiв, тому замiсть використати ii як заголовок в репортажi про те, що трапилося з Нiксоном, вiн обернув цю статтю на взяту в рамку передовицю посерединi першоi сторiнки. Вона була розташована таким чином, що заголовок «Фракас у Каракасi» йшов на однiй половинi аркушу, а сам текст – на другiй. Натхненний своею розмовою з Герi, Фергюсон стверджував, що Америка мае кинути так сильно перейматися комунiзмом i прислухатися натомiсть до того, що кажуть люди в iнших краiнах. «Спроба перекинути авто вiце-президента – це погано», писав вiн, «але люди, якi намагалися це зробити, були розлюченi, i розлюченi не просто так. Вони не люблять Америку тому, бо вважають, що Америка – проти них. Це не означае, що цi люди – комунiсти. Це лише означае, що вони хочуть бути вiльними».

Спершу був удар, удар у живiт, а потiм Тiммерман вигукнув «Брехун!» – i збив його з нiг. Останнi двадцять два примiрники «Хрестоносця» вилетiли з рук Фергюсона, i сильний ранковий вiтер погнав iх шкiльним подвiр’ям повз ошелешених учнiв, мов зграйку повiтряних змiiв, що вiдiрвалися вiд своiх мотузок. Фергюсон пiдвiвся й хотiв був завдати удару у вiдповiдь, але Тiммерман, який, схоже, за лiто встиг вирости на три-чотири дюйми, ухилився i завдав iще одного удару в живiт, удару значно сильнiшого за перший, який не лише збив Фергюсона з нiг, а й забив йому дух. А Кролик i Том Скунс з кiлькома iншими хлопцями вже тут як тут: стоять над поверженим Фергюсоном i насмiхаються, дражнячи образливими словами «сцикун», «слабак» i «пiдар котячий». Коли Фергюсон спроквола знову став на ноги, Тiммерман втрете штовхнув його на землю, штовхнув дуже сильно, i Фергюсон, падаючи, вдарився лiктем об землю, i через мить нестерпний бiль в лiктьовiй кiстцi на кiлька секунд паралiзував його. Скориставшись цим, Кролик зi Скунсом почали хвицати ногами, намагаючись кинути йому в обличчя грудки землi. Фергюсон заплющив очi. Десь заверещала дiвчина.

Потiм були кари й догани, залишення пiсля школи, iдiотичне завдання двiстi разiв написати фразу «Я бiльше нiколи не битимуся в школi», церемонiальне рукостискання в стилi «закопаймо сокиру вiйни» з Тiммерманом, який не дивився Фергюсону в очi, який бiльше нiколи не дивитиметься йому в очi i який ненавидiтиме Фергюсона всю решту свого життя, а потiм, перед тим, як новий класний керiвник, мiстер Блейсi, хотiв був вiдпустити iх додому, до класу увiйшла секретарка директора i сказала Фергюсону, що мiстер Джеймсон чекае на нього внизу у своему кабiнетi. «А Майклу теж iти?», спитався мiстер Блейсi. «Нi, Майклу не треба», вiдповiла мiс О’Хара. «Тiльки Арчi».

Коли Фергюсон зайшов до директорського кабiнету, мiстер Джеймсон сидiв за своiм робочим столом з примiрником «Хрестоносця» в руках. Вiн керував школою протягом останнiх п’яти рокiв i з кожним роком наче ставав трохи нижчим на зрiст, округлiшим, а волосся на його головi дедалi рiдшало. Наскiльки пам’ятав Фергюсон, те волосся спершу було каштановим, а тепер тi пасма, що вiд нього лишилися, посивiли. Директор не запросив Фергюсона сiсти, тож вiн так i лишився стояти.

– Ти розумiеш, що потрапив у серйозну халепу? – спитав мiстер Джеймсон.

– Халепу? – перепитав Фергюсон. – Яку халепу, коли мене щойно покарали?

– Тебе з Тiммерманом покарали за бiйку. А я маю на увазi ось це.

Мiстер Джеймсон кинув на стiл примiрник «Хрестоносця».

– Скажи менi, Фергюсоне, – продовжив директор, – це ти написав статтi до цього числа?

– Так, сер. Кожне слово в кожнiй статтi.

– І тобi нiхто не допомагав?

– Нiхто.

– А твоi батько й матiр – вони читали цю газету iще до того, як вона була надрукована?

– Матiр читала. Вони допомагае менi з друком, тому й переглядае написане iще до того, як це зроблять iншi. Мiй батько прочитав газету тiльки вчора.

– І що вони тобi сказали з цього приводу?

– Нiчого особливого. Ну, типу «гарна робота, Арчi. Так тримати!»

– Отже, ти хочеш сказати, що передовиця на першiй сторiнцi – це винятково твоя iдея?

– «Фракас у Каракасi»? Моя.

– Скажи менi правду, Фергюсоне. Хто отруюе твiй мозок комунiстичною пропагандою?

– Що?

– Скажи, бо менi доведеться вiдсторонити тебе вiд занять за поширення цiеi брехнi.

– Я не брехав.

– Ти щойно пiшов до шостого класу. Це означае, що тобi одинадцять рокiв, так?

– Одинадцять з половиною.

– І ти гадаеш, я повiрю, що хлопець твого вiку здатен висувати такi полiтичнi аргументи, як в оцiй статтi? Ти iще замолодий, щоби бути зрадником, Фергюсоне. Такого просто не може бути. Напевне, хтось згодовуе тобi оце огидне смiття, i я пiдозрюю, що це – твiй батько або матiр.

– Вони не зрадники, мiстере Джеймсон. Вони люблять свою краiну.

– В такому разi це мав бути хтось iнший. Хто?

– Нiхто.

– Коли ти минулого навчального року започаткував свою газету, я пiдтримав ii, еге ж? Я навiть погодився дати тобi iнтерв’ю для одноi зi статей. Менi сподобалася твоя iдея, бо саме цим, на мою думку, i мае займатися такий здiбний хлопець, як ти. Жодних суперечливих тем, жодноi полiтики, але тут починаються канiкули, i ти повертаешся пiсля них до школи червоним комунiстом. І що менi тепер з тобою робити?

– Якщо проблема в «Хрестоносцi», мiстере Джеймсон, то можете не турбуватися. Останне число налiчувало п’ятдесят примiрникiв, i половину з них завiяло вiтром пiсля того, як почалася бiйка. Я сумнiвався, продовжувати випуск газети чи нi, але пiсля сьогоднiшньоi бiйки я прийняв остаточне рiшення. «Хрестоносця на брукiвцi» бiльше не iснуе.

– Обiцяеш, Фергюсоне?

– Їй-богу.

– Дотримуйся своеi обiцянки, а я спробую забути, що ти заслуговуеш на вiдсторонення вiд занять.

– Нi, не забувайте. Я хочу, щоби ви мене вiдсторонили. Тепер всi хлопцi в класi будуть проти мене, i тому школа – це останне мiсце, куди менi хотiлося б ходити. Вiдсторонiть мене на тривалий термiн, мiстере Джеймсон.

– Не треба так жартувати, Фергюсоне.

– А я й не жартую. Я у класi мов бiла ворона, тому чим довше мене тут не буде, тим краще буде для ме5не.



У батька тепер був iнший напрямок роботи. «Домашнiй Свiт» припинив iснування, але тепер на межi Вест-Оранджу з Саут-Оранджем постала велика крита бульбашка пiд назвою «Тенiсний Центр Саут-Маунтiн». Вона мiстила шiсть критих кортiв, де ентузiасти тенiсу з найближчих районiв могли задовольняти свою пристрасть до цього виду спорту круглий рiк – i в дощ, i в снiг, вдень i вночi, зимовими й лiтнiми ранками iще до свiтанку; пiвдюжини кортiв з жорстким покриттям, двома роздягалками з душем, туалетом та раковинами i спецiалiзованою крамницею, де продавалися ракетки, м’ячики, кросiвки та бiла тенiсна форма для чоловiкiв та жiнок. Суд вирiшив, що пожежа 1953 року була нещасним випадком, i страхова фiрма виплатила повну суму страховки, але замiсть вiдбудувати магазин чи вiдкрити iнший в новому мiсцi батько Фергюсона щедро виплатив своiм братам-спiввласникам iхню частку грошима (по шiстдесят тисяч доларiв кожному), а решту сто тисяч використав для реалiзацii свого тенiсного проекту. Лью та Мiллi подалися до пiвденноi Флориди, де Лью став органiзатором собачих перегонiв та матчiв в хай-алай, тодi як Арнольд вiдкрив у Моррiстаунi магазин, що спецiалiзувався на дитячих товарах до дня народження, забивши його полицi повiтряними кульками, серпантином з гофрованого паперу, свiчечками, свищиками та фуркалами, кумедними кепочками й налiпками, але Нью-Джерсi був iще неготовим до такоi новаторськоi концепцii, i коли через два з половиною роки магазин збанкрутував, Арнольд звернувся до Стенлi по допомогу, i той влаштував його на роботу до своеi спецiалiзованоi крамницi в Тенiсному центрi. Що ж стосуеться Фергюсонового батька, то кожного дня з тих двох з половиною рокiв, якi знадобилися Арнольду, щоби загнати свiй магазин в могилу, вiн займався пошуками капiталу, аби пiдкрiпити грошi, якi вiн вклав у власний проект; знайшов i купив дiлянку землi, консультувався з архiтекторами та пiдрядчиками, а насамкiнець спорудив Тенiсний центр, який вiдкрився в березнi 1956 року, через тиждень пiсля дев’ятого дня народження свого сина.

Фергюсону подобалася ця всепогодна бульбашка й тi химернi лункi звуки, якi видавали тенiснi м’ячi в ii просторому примiщеннi, подобалося попурi з ударiв ракеток по м’ячу – цюк-цюк, – коли кiлька кортiв використовувалися одночасно, переривчастi верески гумових пiдошов кросiвок на жорсткiй поверхнi, досадливi зойки та радiснi вигуки, довгi iнтервали, пiд час яких нiхто не промовляв анi слова, мовчазна серйознiсть гравцiв у бiлiй формi, з якою вони перебивали бiлi м’ячi через бiлу сiтку – маленький замкнений свiт, абсолютно несхожий на великий свiт за межами куполоподiбноi споруди. Фергюсон вважав, що його батько вчинив правильно, змiнивши вид дiяльностi, бо коли ти втрачаеш iнтерес до телевiзорiв, холодильникiв та пружинних матрацiв, це означае, що настав час покинути корабель i розпочати щось нове. А якщо батько так любив тенiс, то чом би не заробляти на своiй улюбленiй грi? Іще в 1953 роцi, в тi лячнi днi пiсля того, як «Домашнiй свiт» згорiв дощенту, коли його батько почав працювати над планом побудови центру «Саут-Маунтiн», матiр попередила його про ризики, пов’язанi з такою авантюрою, про величезну вiдповiдальнiсть, яку вiзьме на себе батько. І дiйсно: на цьому шляху трапилося багато злетiв та падiнь, i навiть пiсля спорудження центру знадобився певний час, щоби кiлькiсть його членiв стала достатньо великою, аби iхня абонентська плата перевищила щомiсячнi витрати на експлуатацiю такоi великоi будiвлi, а це означало, що майже три з половиною роки вiд кiнця 1953-го до середини 1957 року родина Фергюсонiв змушена була майже повнiстю покладатися на заробiтки студii «Роузленд Фото», щоби хоч якось триматися на плаву. Але вiдтодi справи пiшли краще, центр та студiя працювали з пристойними прибутками i гарантували дохiд достатнiй, щоби забезпечити такi розкошi, як новий «б’юiк» для батька, нове зовнiшне оздоблення будинку, норковий палантин для матерi i два сезони пiдряд в лiтньому таборi для Фергюсона. Але навiть попри те, що iхнi матерiальнi умови значно покращилися, Фергюсон розумiв, що для забезпечення й пiдтримання такого комфорту батькам доводилося тяжко працювати, що iхня робота поглинала багато сил, i що для всього iншого у них залишалося дуже обмаль часу, особливо у батька, який тримав свiй центр вiдкритим для вiдвiдувачiв сiм днiв на тиждень з шостоi ранку й до десятоi вечора, i хоча йому й допомагали найманi працiвники, зокрема, Чак О’Шi та Бiл Абрамович, якi могли бiльш-менш самостiйно справлятися зi своiми обов’язками, Джон Робiнсон, колишнiй носiй на залiзничному вокзалi, який наглядав за кортами та роздягалками, байдикуватий дядько Арнольд, який коротав своi години в спецмагазинi, покурюючи «Кемел» та проглядаючи газети й бюлетенi перегонiв, а також Роджер Найлс, Нед Фортунато i Рiчi Сiгель, котрi працювали по черзi змiнами по шiсть-сiм годин, i пiвдесятка старшокласникiв, що працювали на половину ставки, все одно батько Фергюсона рiдко брав собi вихiднi в холодну пору року, не дуже часто – в теплу.

Через те, що його батьки були такi зайнятi на роботi, Фергюсон звик власнi проблеми вирiшувати сам. Вiн знав, що в разi критичноi ситуацii зможе покластися на материнську допомогу, але рiч була в тiм, що протягом останнiх двох рокiв критичних ситуацiй не спостерiгалося, принаймнi таких, якi змусили б його кинутися до матерi по допомогу, а тепер, коли йому було вже одинадцять з половиною, бiльшiсть з тих ситуацiй, якi ранiше можна було визнати критичними, усохли до розмiру маленьких проблем, якi вiн мiг розв’язувати самотужки. Те, що його побили на iгровому майданчику перед початком першого дня занять, звiсно, було великою проблемою. Звинувачення в поширеннi комунiстичноi пропаганди з боку директора також було, безперечно, великою проблемою. Але чи можна було б вважати хоча б одну iз них критичною? Дарма, що вiн готовий був розплакатися пiсля прочухана, отриманого в кабiнетi директора, дарма, що йому довелося стримувати сльози увесь час по дорозi додому. То був жахливий день, мабуть, найгiрший день у всьому його життi, за винятком того дня, коли вiн впав з дуба й зламав собi ногу, i тому вiн мав повне право втратити самовладання й розплакатися. Побитий своiм приятелем, принижений iншими приятелями, з перспективою отримувати в майбутньому лише образи й запотиличники, та ще й ганебно затаврований як зрадник безмозким i боягузливим директором, настiльки боягузливим, що вiн навiть не спромiгся вiдсторонити його вiд занять… Так, Фергюсон почувався пригнiченим, Фергюсон насилу стримував сльози, Фергюсону було непереливки, але який сенс був у тiм, щоби розповiдати про це своiм батькам? Звiсно, матiр дуже спiвчувала б йому, вона пригорнула б його до себе, знову радо перетворивши на маленького хлопчика, посадила б його на колiна й вислуховувала його сльозливi ламентацii. А потiм вона б страшенно обурилася за нього, стала б погрожувати, що зателефонуе мiстеру Джеймсону й скаже все, що про нього думае, потiм будуть батькiвськi збори, i дорослi кричатимуть про пiдривну дiяльнiсть лiвакiв, про те, що його батьки – теж лiваки, тож який з цього буде толк, яким чином матiр зможе вберегти його вiд iще одного удару в живiт чи в обличчя? Батько пiдiйшов би до цiеi проблеми з практичного боку. Вiн дiстав би боксерськi рукавички й дав би Фергюсону iще один урок мистецтва кулачного бою, цiеi, за словами батька, «премилоi науки» (на думку Фергюсона, важко було вигадати назву, хибнiшу за цю), i протягом двадцяти хвилин демонстрував би йому, як слiд тримати правильну стойку й захищатися вiд вищого на зрiст суперника. Але який толк був з рукавичок на iгровому майданчику, де люди билися голими кулаками i не дотримувалися правил, де не завжди билися один на один, а часто бувало, що були двое на одного, трое на одного i навiть четверо? Жах. Так, може, й жах, але батько iнакше не мiг, матiр iнакше не могла, i тому вiн мав розбиратися з усiм цим самотужки й помовкувати. Не треба гукати на допомогу. Жодного слова батькам. Треба просто перетерпiти, не з’являтися на iгровому майданчику i сподiватися дожити до Рiздва.

Цiлий навчальний рiк вiн жив у пеклi, але природа того пекла, i закони, якими воно керувалося, безперервно змiнювалися з мiсяця в мiсяць. Фергюсон гадав, що, в основному, все зведеться до ударiв та запотиличникiв, на якi вiн неодмiнно вiдповiдатиме щосили й з готовнiстю, але великi битви на вiдкритому повiтрi вже були знятi з порядку денного, i хоча його часто стусали протягом перших тижнiв занять, вiн жодного разу не мав нагоди завдати удару у вiдповiдь, бо стусани, якi вiн отримував, завдавалися зненацька й без попередження – раптом до нього пiдбiгав якийсь хлопець, стусав його в руку, в спину або в плече, i так само раптово зникав, перш нiж Фергюсон встигав зреагувати. Тi удари були болючими, раптовi пiдлi наскоки з одним ударом, коли нiхто не бачив, кожного разу iнший хлопець, дев’ятеро рiзних хлопцiв з одинадцятьох у його класi, вони немовби змовилися й розробили свою стратегiю заздалегiдь, а коли Фергюсон отримав дев’ять ударiв вiд дев’яти рiзних хлопцiв, напади припинилися. Пiсля цього почався бойкот, тi ж самi дев’ятеро хлопцiв вiдмовлялися розмовляти з ним, вдаючи, що не чують Фергюсона, коли той розкривав рота й щось казав, вони мовчали, дивлячись на нього порожнiми байдужими очима i поводячись так, наче вiн був невидимим, такою собi краплиною нiщо, яка розчинялася в порожньому просторi. Потiм настав перiод, коли його почали штурхати додолу – старий трюк, коли один хлопець стае навколiшки позаду, а другий штовхае його спереду, швидкий поштовх – i Фергюсон втрачав рiвновагу й падав, перекочуючись через спину того, хто причаiвся позаду. При цьому вiн неодноразово вдарявся головою об долiвку, i було в цьому не лише приниження, що його застукали зненацька, а й сильний бiль. Хлопцям було дуже смiшно, вони отак веселилися за його рахунок, причiм настiльки хитро й вправно, що мiстер Блейсi, схоже, нiчого не помiчав. Зiпсованi малюнки, пописанi закарлючками завдання з математики, вкраденi торбинки з бутербродами, смiття в комiрцi, вiдрiзаний рукав куртки, снiг в калошах, собаче лайно пiд його партою. Зима була сезоном злих витiвок, жорстокою порою злостивостi й дедалi глибшого вiдчаю, а потiм через пару тижнiв пiсля його дванадцятого дня народження бойкот скiнчився, i знову почалися стусани.

Якби не дiвчата, то Фергюсон, звiсно, розпався б на шматки, але жодна з дванадцяти дiвчат у класi не обернулася проти нього, до того ж було двое хлопцiв, котрi вiдмовилися брати участь у цьому дикунствi: товстий i трохи недоумкуватий Ентонi Де-Люкка, вiдомий пiд прiзвиськами Товстун, Кабан та Медуза, який завжди з повагою ставився до Фергюсона i який був у минулому мiшенню знущань з боку Кролика й компанii, а також новий хлопець, Говард Смол, мовчазний iнтелiгентний хлопець, який перебрався до Вест-Оранджу з Манхеттена пiсля лiтнiх канiкул i який досi намацував свiй шлях як новачок в примiськiй глушинi. Фактично, бiльшiсть учнiв була в таборi Фергюсона, i завдяки тому, що був вiн не один, принаймнi, не абсолютно один, йому вдавалося зносити знущання, дотримуючись своiх трьох основних принципiв: нiколи не давати супротивникам побачити, як вiн плаче, нiколи не реагувати в станi пригнiчення або лютi i нiколи не розповiдати про це людям авторитетним, а особливо своiм батькам. Звiсно, це було жорстоке й деморалiзуюче випробування, з незчисленними сльозами, виплаканими вночi у подушку, жорстокi мрii про витончену помсту, тривалi падiння в кам’янистi розщелини меланхолii, гротескнi запаморочення свiдомостi, коли вiн уявляв, що стрибае вниз з Емпайр-Стейт-Бiлдiнг, тихi але пристраснi промови про несправедливiсть, яку вчиняли по вiдношенню до нього, супроводжуванi поривчастими й шаленими нападами презирства до самого себе, приховане переконання, що вiн заслужив на таке покарання, бо сам накликав на себе цей жах. Але все це було наодинцi. А на людях Фергюсон змушував себе бути стiйким, зносити стусани без единого зболеного вереску, iгнорувати iх так, як iгнорують мурах або погоду десь у Китаi, виходячи з кожного нового приниження наче переможець в якiйсь вселенськiй боротьбi добра зi злом, стримуючи будь-який вираз смутку чи приниження, бо вiн знав, що дiвчата спостерiгають за ним, i чим хоробрiше протистояв Фергюсон своiм нападникам, тим бiльше пiдтримували його дiвчата.

Все було не так просто. Їм було вже по дванадцять рокiв або майже дванадцять, i дехто з дiвчат та хлопцiв вже починали «вiдпаровуватися», а колишня вiдстань мiж статями звузилася настiльки, що жiноче й чоловiче мало тепер практично спiльне пiдгрунтя; раптом почалися розмови про друзiв та подруг, про постiйнi зустрiчi, а майже кожного уiк-енду проводилися гулянки з танцюльками та грою «в пляшечку», i тепер тi ж самi хлопцi, якi iще рiк-два тому терзали дiвчат, смикаючи iх за коси та щипаючи iм руки, прагнули з ними цiлуватися. Тiммерман, i досi парубок номер один, зав’язав романтичнi стосунки з дiвчиною номер один, Сюзi Краусс, i вони удвох панували у класi, мов монарше подружжя, мiстер та мiс Популярнiсть-1959. Фергюсону допомагало те, що вони з Сюзi були друзями iще з дитячого садочку i що вона очолювала сили, якi протистояли забiякам. Коли наприкiнцi березня стало вiдомо, що вона зустрiчаеться з Тiммерманом, атмосфера дещо змiнилася, i невдовзi Фергюсон помiтив, що напади на нього порiдшали, i в них брали участь вже менше хлопцiв. Нiхто про це анi слова не сказав. Фергюсон пiдозрював, що Сюзi поставила свого кавалера перед ультиматумом: припини знущатися над Фергюсоном, iнакше я пiду, i через те, що Тiммерману бiльше хотiлося зустрiчатися з Сюзi, анiж мучити Фергюсона, вiн вiдступив. Вiн i досi ставився до Фергюсона зi зневагою, але кинув спiлкуватися з ним мовою кулакiв i бiльше не псував його манаткiв, тож коли Тiммерман вийшов з Банди Дев’ятьох, за ним слiдком вийшли й кiлька iнших хлопцiв, оскiльки Тiммерман був iхнiм ватажком i вони наслiдували його у всьому, тому за два з половиною мiсяцi до закiнчення шкiльного року залишилося тiльки четверо мучителiв – Кролик та його банда iмбецилiв, i хоча протистояння цим чотирьом також було справою не з приемних, це все одно було значно краще, анiж бути гнаним зграею з дев’ятьох ненависникiв. Сюзi не сказала йому, говорила вона з Тiммерманом чи нi (чиннi правила етикету вимагали, щоби вона не висловлювалася на цю тему з огляду на вiрнiсть своему кавалеру), але Фергюсон майже не сумнiвався, що вона з ним все ж таки говорила, i настiльки вдячним вiн був ii шляхетному серцю, що почав потайки сподiватися, що пiсля того, як вона колись кине Тiммермана, перед ним вiдкриеться поле для дiяльностi й вiн спробуе з нею свого щастя. Вiн думав про це безперервно в першi веснянi тижнi i вирiшив, що найкращий варiант – це запросити ii провести з ним суботу в батьковому тенiсному центрi, де вiн влаштував би iй екскурсiю, продемонструвавши свою обiзнанiсть з внутрiшньою структурою i методом роботи цього закладу, i це неодмiнно справить на Сюзi враження i створить у неi настрiй, сприятливий для поцiлунку, а може – i кiлькох поцiлункiв, а якщо не поцiлункiв, то вони хоча б за руки потримаються. Зважаючи на скороминущiсть таких пiдлiткових любовних захоплень в тому куточку передмiсть штату Нью-Джерсi, де середнiй альянс тривав вiд двох до трьох тижнiв, а двомiсячна дружба прирiвнювалася до десятилiтнього шлюбу, Фергюсон цiлком резонно сподiвався, що слушна нагода може випасти йому iще до завершення навчального року.

А тим часом вiн придивлявся до Глорii Долан, яка була гарнiшою за Сюзi Краусс, але не такою цiкавою, бо була вона дiвчиною милою й спокiйною, на вiдмiну вiд рвучкоi й iскрометноi Сюзi; однак Фергюсон поклав на неi око, бо виявив, що Глорiя поклала око на нього, причому в буквальному сенсi, бо поглядала на Фергюсона тодi, коли iй здавалося, що вiн цього не бачить. Багато разiв за останнiй мiсяць вiн ловив ii на тiм, що вона дивилася на нього на уроцi, сидячи за своею партою, коли мiстер Блейсi повертався спиною до класу й починав писати чергову математичну задачку на дошцi, i тодi Глорiя вже не звертала увагу на бiлi крейдянi цифри, а натомiсть вивчала поглядом Фергюсона так, наче вiн став для неi предметом посиленого iнтересу, а коли Фергюсон став свiдомим цього iнтересу, вiн i собi почав вiдвертати погляд вiд дошки й дивитися на дiвчину, i iхнi погляди стали зустрiчатися дедалi частiше, а кожного разу, коли це вiдбувалося, вони посмiхалися один одному. На тому вiдрiзку свого життевого шляху Фергюсон iще очiкував на свiй перший поцiлунок, перший поцiлунок вiд дiвчини, справжнiй поцiлунок – на вiдмiну вiд фальшивих поцiлункiв вiд матерiв, бабусь та кузин, палкого поцiлунку, еротичного поцiлунку, поцiлунку, який виходить за межi простого дотику вуст i кидае його в полiт над доти незвiданою територiею. Вiн вже був готовий до такого поцiлунку, вiн думав про нього iще задовго до свого дня народження, а протягом кiлькох останнiх мiсяцiв вони з Говардом Смолом неодноразово й подовгу обговорювали цю тему, тож тепер, коли вони з Глорiею Долан потайки обмiнювалися поглядами та посмiшками на уроках, Фергюсон вирiшив, що саме Глорiя мае стати першою, бо всi ознаки свiдчили про неминучiсть того, що вона стане першою. Саме так воно i сталося в п’ятницю увечерi наприкiнцi квiтня пiд час гулянки в будинку Пеггi Голдштайн на вулицi Меррiвуд-Драйв, коли Фергюсон вивiв Глорiю до тильного двору i поцiлував ii. А оскiльки вона вiдповiла на його поцiлунок, то вони iще довго цiлувалися, значно довше, анiж вiн сподiвався, мабуть, хвилин з десять-дванадцять, а коли на четвертiй чи п’ятiй хвилинi Глорiя просунула йому в рота свого язика, то все раптом змiнилося, i Фергюсон збагнув, що вiн живе тепер в новому свiтi i нi за що не повернеться до свiту старого.



Окрiм отих вiкопомних поцiлункiв з Глорiею Долан, якi змiнили його життя, iще одною доброю обставиною того недоброго року стала його дедалi глибша дружба з новим хлопцем, Говардом Смолом. Цiй дружбi посприяло те, що Говард прийшов з iншого району, що вiн з’явився на сценi отого першого злощасного ранку нового навчального року без упередженостi й забобонiв стосовно того, хто був ким чи мав бути у класi, що вiн придбав трете число «Хрестоносця» через кiлька хвилин пiсля своеi появи на iгровому майданчику i що в ту мить, коли Говард з радiсним ентузiазмом вивчав змiст газети, вiн помiтив, як на хлопця, котрий щойно ту газету йому продав, напав Тiммерман та iншi хлопцi, а оскiльки Говард Смол був людиною, здатною вiдрiзняти добро вiд зла, то вiн негайно став на бiк Фергюсона i завжди вiдтодi був на його боцi; завдяки ж тому, що вiн також iнколи зазнавав нападiв за свою злочинну пiдтримку Фергюсона, двое хлопчакiв зблизилися, бо кожен з них був би абсолютно одиноким, якби когось iз них в класi не було. Отак парii з шостого класу стали друзями, а через мiсяць – друзями не розлий вода.

Говард, а не Говi – в жодному разi не Говi. Малий за прiзвищем[7 - Small (англ.) – малий.], але не за розмiрами, на якихось пiвдюйма нижчий за Фергюсона i вже починаючий вбиватися в тiло, вже не худорлява дитина, а мiцний напiвпiдлiток, масивний i дужий, фiзично безстрашний спортсмен-камiкадзе, котрий компенсував своi посереднi здiбностi неустанним ентузiазмом та працьовитiстю. Дотепний i доброзичливий, кмiтливий учень з талантом показувати хорошi результати в стресових ситуацiях, який перевершив навiть Тiммермана в процентних показниках академiчноi успiшностi, любитель книг, як i Фергюсон, дослiдник-початкiвець в полiтицi, як i Фергюсон, цей хлопець мав дивовижний талант до малювання. Олiвець, що вiн носив його в кишенi, безперервно витворював пейзажi, портрети та натюрморти майже фотографiчноi точностi, а iще – карикатури й комiкси, котрi брали свiй гумор здебiльшого з химерних каламбурiв, слiв, висмикнутих зi своеi звичноi ролi через те, що вони були спiвзвучними з iншими, неспорiдненими словами, наприклад, його малюнок пiд назвою «Вiн летить у повiтрi з надзвичайною легкiстю», на якому був зображений хлопець, котрий мчав по небу з величезною лiтерою «Л» у простягнутих вперед руках, тодi як iншi хлопцi на задньому планi насилу тягнули на собi малесенькi «л»; або, наприклад, улюблений Фергюсонiв малюнок, де слово «неборак» Говард розтлумачив як рака, що мчить зоряним небом мов реактивний лайнер. Яка кумедна iдея, подумав Фергюсон, який же ж тонкий слух треба мати, щоби розполовинити початкове слово й зробити з нього два нових! Але бiльше за слух важило око, око в поеднаннi з рукою, бо результат не вийшов би таким вражаючим, якби летючий рак-лiтак не був зображений з такою скрупульозною точнiстю в деталях, яку Фергюсону iще нiколи не доводилося бачити ранiше.

Батько Говарда працював викладачем математики, вiн перебрався з сiм’ею до Нью-Джерсi, бо йому запропонували нову посаду декана в Монклерському державному педагогiчному коледжi. Мати Говарда працювала редакторкою жiночого журналу пiд назвою «Затишна домiвка», i це означало, що п’ять днiв на тиждень вона iздила примiським транспортом на роботу до Нью-Йорка й тому рiдко поверталася до Вест-Оранджу ранiше сутiнок. А через те, що у Говарда був двадцятирiчний брат i вiсiмнадцятирiчна сестра (котрi обидва вчилися в коледжi), його особистi обставини були напрочуд схожими на Фергюсоновi: де факто вiн був единою дитиною в родинi i здебiльшого повертався зi школи до порожньоi домiвки. В 1959 роцi мало хто з жiнок iз передмiстя мав роботу, але у Фергюсона та Говарда були матерi, якi були бiльш нiж просто домогосподарками, i тому хлопцi змушенi були до бiльшоi самостiйностi й самодостатностi, анiж основна маса iхнiх однокласникiв, тож коли iм виповнилося дванадцять i вони постали на порозi юностi, той факт, що вони мали в своему розпорядженнi великi промiжки вiльного часу, явно пiшов iм на користь, оскiльки на такiй стадii життя батьки здебiльшого бувають для пiдлiткiв найменш цiкавими людьми у свiтi, тому чим менше хлопцям доводилося з ними спiлкуватися, тим краще. Пiсля школи вони могли пiти додому до Фергюсона, увiмкнути телевiзор i дивитися такi програми, як American Bandstand або Million Dollar Movie i при цьому не боятися догани за марнування безцiнних годин свiтлого часу, сидячи в чотирьох стiнах тодi як надворi такий чудовий день. Тоi весни iм навiть вдалося двiчi умовити Глорiю Долан та Пеггi Голдштайн прийти до Фергюсона i влаштувати у вiтальнi танцi на чотирьох, а оскiльки Фергюсон та Глорiя вже були на той час досвiдченими «цiлувальниками», то iхнiй приклад надихнув Говарда й Пеггi також долучитися до непростого мистецтва «поцiлункiв з язиком». А iще вони ходили додому до Говарда, добре знаючи, що там iм нiхто не заважатиме й нiхто за ними не шпигуватиме, вiдмикали нижню шухляду столу Говардового брата i видобували звiдти цiлий стос «журналiв для чоловiкiв», якi вiн хитромудро ховав пiд безневинним пiдручником з хiмii для старших класiв середньоi школи. Перегляд журналiв супроводжувався тривалими розмовами про те, яка з оголених жiнок найкрасивiша, порiвняннями моделей «Плейбою» з моделями таких журналiв, як «Джент» i «Свенк»; лискучi вправно освiтленi кольоровi фото майже неземних моделей «Плейбоя» сильно контрастували з грубiшими зернистими фотографiями в iнших журналах, вилощенi вiдомi всiй Америцi молодi красунi – i хтивi хвойди з грубiшими обличчями та вибiленим волоссям; суть дискусii мiж Говардом та Фергюсоном завжди зводилася до того, хто з жiнок збуджував iх найбiльше i з ким би з них iм хотiлося б переспати, коли iхнi тiла дозрiють до справжнього сексу, який був для них обох наразi неможливим, але чекати залишилося недовго – може, пiвроку, може, рiк, коли вони увечерi одного дня полягають спати хлопцями, а вранцi наступного дня прокинуться справжнiми мужчинами.

Фергюсон вiдслiдковував змiни у своему тiлi з першоi ознаки прийдешньоi зрiлостi, котра проявилася у виглядi поодинокоi волосини, яка виросла у нього пiд лiвою пахвою, коли йому було десять з половиною рокiв. Вiн знав, що це означало, i був здивований, оскiльки, як на нього, ця ознака з’явилася надто рано, i в той момент вiн був iще не готовий попрощатися зi своiм еством маленького хлопчика, в якому вiн перебував iще змалечку. Фергюсон визнав ту волосину огидною й кумедною, таким собi непроханим чужинцем, занапастивши його доти бездоганну й незаплямовану особу, i тому вiн вирвав ii геть. Та через кiлька днiв вона повернулася, тиждень потому з’явилася ii точна копiя, потiм в процес включилася й права пахва, i невдовзi окремi волосини вже важко було розрiзнити, бо вони вже росли острiвцями, а коли Фергюсону виповнилося дванадцять, вони стали перманентним фактом життя. Зi здивуванням та жахом спостерiгав Фергюсон, як зазнавали трансформацii й iншi дiлянки його тiла: доти майже невидимi бiлявi волосинки на ногах та руках темнiшали, товстiшали, множилися, в нижнiй частинi його колись гладенького живота з’явилося лобкове волосся, потiм, щойно йому виповнилося тринадцять, огидний чорний пушок почав розмножуватися мiж його носом та верхньою губою, i був той пушок таким огидним та потворним, що одного ранку Фергюсон збрив його батьковою електричною бритвою, а коли через два тижнi пушок вiдрiс, то вiн знову його збрив. Жах полягав у нездатностi контролювати те, що з ним вiдбувалося, в тму вiдчуттi, що тiло його перетворилося на стенд для експерименту, котрий здiйснював якийсь схиблений примхливий науковець, i в мiру того, як нове волосся продовжувало захоплювати все новi й новi дiлянки його тiла, у Фергюсона з голови не йшов Людино-вовк, герой отого моторошного фiльму, який вони з Говардом дивилися одного осiннього вечора, i в якому йшлося про перетворення нормального чоловiка на шерстисту потвору. Тепер Фергюсон сприймав цей фiльм як притчу про ту безпораднiсть, яку вiдчувае чоловiк в перiод статевого дозрiвання, бо ти приречений стати таким, яким мають зробити тебе твоi гени, i допоки цей процес не скiнчиться, ти не можеш знати, що принесе тобi наступний день. В цьому й полягав увесь жах поточноi ситуацii. Але наряду з жахом була також i цiкавiсть вперемiшку зi здивуванням, усвiдомлення того, що хоч якою б довгою та важкою не буде ця подорож, вона неминуче приведе до царства еротичного блаженства.

Проблема полягала в тiм, що Фергюсон про це блаженство iще нiчого не знав, i хоч як вiн не намагався уявити собi тi емоцii, котрих зазнае його тiло в судомах оргазму, фантазiя раз по раз пiдводила його. Його раннi роки пiсля десятого дня народження були сповненi чутками та плiтками, не пiдкрiпленими доконаними фактами, то були непiдтвердженi iсторii вiд хлопцiв, якi мали старших братiв пiдлiткового та юнацького вiку, в котрих йшлося про неймовiрнi спазми, пов’язанi з отриманням еротичного блаженства, про пульсуючi потоки молочно-бiлоi рiдини, якi чвиркали з пенiса i якi, начебто, вистрелювали на кiлька футiв чи навiть ядрiв угору, то була так звана еякуляцiя, завжди супроводжувана таким бажаним блаженним вiдчуттям, котре брат Говарда Том характеризував як найкраще вiдчуття у свiтi, та коли Фергюсон напосiв на нього й попросив розповiсти про нього детальнiше, Том вiдповiв, що навiть не знае, з чого почати, бо все це дуже складно описати словами, i що Фергюсону просто доведеться почекати, поки прийде його час вiдчути це почуття. То була гнiтюча вiдповiдь, бо вона анiтрохи не просвiтила невiгластво Фергюсона, i тодi як декотрi суто науковi термiни були йому вже вiдомi, наприклад, сперма, липуча рiдина, що вистрелюе з тебе, несучи в собi сперматозоiди, необхiднi для створення дiтей. Кожного разу, коли Фергюсон чув це слово, вiн чомусь незмiнно уявляв собi отих сперматозоiдiв у виглядi купки матросикiв в молочно-бiлих унiформах, якi сходили на берег i прямували до розвеселих портових ганделикiв, де флiртували з напiвголими жiнками i спiвали хором напiдпитку моряцьких пiсень пiд пошарпану гармошку, на якiй грав одноногий чоловiк в смугастiй сорочцi. Бiдолашний Фергюсон! В його головi панувала мiшанина, i через те, що вiн не мiг собi уявити, що означало насправдi кожне з нових слiв, його думки зазвичай кидалися у багатьох напрямках одночасно. Невдовзi матросiв змiнювали негритоси, i вiн уявляв себе чорношкiрим юнаком в бiлiй унiформi, який заходить до шумного бару, а опiсля на змiну негритосам приходили альбатроси.

Було ясно, що головним актором у цiй драмi був його пах. Або, якщо вдатися до термiнологii древнiх юдеiв, його чресла. Себто, його «приватне господарство», яке в медичнiй лiтературi зазвичай називали генiталiями. Скiльки вiн себе пам’ятав, торкатися до них завжди було приемно, було приемно мацати свiй пенiс, коли нiхто не бачив, наприклад, в лiжку уночi або рано-вранцi, м’яти й телiпати отой вiдросток плотi доти, поки вiн не настовбурчувався, збiльшуючись в розмiрi вдвiчi, втричi, а то й в чотири рази. Ця приголомшлива мутацiя супроводжувалася поширенням в усьому тiлi якогось iще не до кiнця усвiдомленого задоволення, котре вiдчувалося особливо сильно в його нижнiй частинi як безладний наплив вiдчуття, яке iще не було блаженством, але пiдказувало, що блаженства можна буде досягнути одного дня аналогiчними манiпуляцiями з пенiсом. Тепер Фергюсон мужнiв i зростав стабiльно й безперервно, кожного ранку його тiло здавалося трохи бiльшим, нiж учора, а зростання пенiса не вiдставало вiд зростання решти тiла, i цей орган вже не був жалюгiдною дитячою цюцюркою, а перетворювався на дедалi вагомiший вiдросток, який, здавалося, набув власного iнтелекту, подовжуючись i бубнявiючи вiд найменшоi провокацii, особливо в тi днi, коли вони з Говардом дослiджували «чоловiчi» журнали Тома. Вони вже навчалися у сьомому класi, i одного разу Говард розповiв жарт, почутий вiд старшого брата:

Вчитель бiологii запитуе учнiв: «Яка частина тiла здатна розширюватися вшестеро у порiвняннi зi своiм початковим розмiром?» Вiн вказуе пальцем на мiс МакГiллакаддi, але замiсть вiдповiсти на запитання дiвчина червонiе й опускае очi додолу. Потiм вчитель показуе на мiстера Макдональда, i той швидко вiдповiдае: «Зiницi ока». «Вiрно», каже вчитель, а потiм повертаеться до червоноi, мов буряк, мiс МакГiллакаддi й каже iй з роздратуванням на межi презирства: «Хочу зробити вам, дiвчино, три зауваження. По-перше, ви не виконали домашнього завдання. По-друге, у вас щоденник в сумцi, а щось iнше на думцi. І по-трете: коли ви подорослiшаете, вас очiкуватиме величезне розчарування».

Отже, не вшестеро – навiть коли вiн повнiстю виросте. Отже, майбутне пов’язане з цiлком конкретними обмеженнями. Та хоч про якi б конкретнi розмiри не йшлося, хоч якою б не була рiзниця мiж станом м’якоi розслабленостi та станом твердоi готовностi, ця рiзниця в розмiрi буде достатньою на потрiбний день, i на нiч того дня, i на всi ночi та днi опiсля.

Старшi класи середньоi школи не йшли нi в яке порiвняння з початковою школою, в якiй Фергюсон мучився в’язнем попереднi шiсть рокiв. Коли пiсля п’ятдесятихвилинного уроку коридори заповнювала юрма в тисячу учнiв завбiльшки, йому вже не доводилося страждати вiд задушливоi iнтимностi замкнутого простору, де сидiли однi й тi самi двадцять три чи двадцять чотири учня – з понедiлка й до п’ятницi включно, з початку вересня й до кiнця червня. Банда Дев’ятьох канула в Лету, i навiть Кролик з його трьома посiпаками щезли з виду, оскiльки тепер Фергюсон з ними майже не пересiкався. Присутнiсть Тiммермана збереглася, бо вiн був однокласником Фергюсона з чотирьох академiчних дисциплiн, але хлопцi примудрялися спiвiснувати, щосили намагаючись iгнорувати один одного, так, неприемне протистояння тривало, але воно вже не було таким нестерпним, як ранiше. Та найкращим було те, що шляхи Тiммермана й Сюзi Краусс розiйшлися – як Фергюсон i сподiвався, а через те, що сам вiн протягом лiта втратив контакт з Глорiею Долан, його перша «подруга-цiлувальниця» тепер поклала око на симпатичного Марка Коннелi. Фергюсон образився, але не сильно, бо тепер перед ним вiдкрився шлях до Сюзi Краусс, дiвчини його мрiй у шостому класi. Вiн не став баритися, вхопився за нагоду i зайшов до Сюзi одного вечора в перший тиждень пiсля початку занять, що спричинилося до походу в суботу до батькового тенiсного центру, а це, в свою чергу, спричинилося до iхнього першого поцiлунку наступноi суботи та багатьох-багатьох поцiлункiв в наступнi п’ятницi та суботи протягом кiлькох наступних мiсяцiв, а потiм iхнi шляхи також розiйшлися, i Сюзi потрапила до рук вищезгаданого Марка Коннелi, який втратив Глорiю Долан, котрою заволодiв хлопець на iм’я Рiк Бассiнi, а Фергюсон почав залицятися до Пеггi Голдштайн, яка стала справжньою красунею i яка певний час тому порвала з Говардом, але серце найкращого Фергюсонового друга при цьому не постраждало, i тепер вiн пропонував його меткiй та життерадiснiй Еддi Кантор.

Отаким i запам’ятався той рiк – роком ефемерного платонiчного кохання та каруселi зi скороминущих симпатiй; то був також рiк, коли дедалi бiльше його приятелiв стали приходити до школи з дантистськими коригувальними пластинами на зубах, рiк, коли кожен почав перейматися шкiрними висипами та вуграми. Фергюсону повезло. Наразi його обличчя встигло пережити напад лише кiлькох вулканiчних прищiв середнього розмiру, якi не забарилися вискочити за першоi ж нагоди, а його батьки вирiшили, що зуби в нього е достатньо прямими, щоби наражати сина на муки, пов’язанi з профiлактичною ортодонтикою. Ба бiльше, вони наполягли, щоби наступного лiта вiн знову поiхав до табору «Парадиз». Фергюсон був тоi думки, що тринадцять рокiв – це дещо забагато для лiтнього табору, i тому пiсля Рiздвяних канiкул попросив батька дати йому можливiсть в липнi та серпнi попрацювати в його тенiсному центрi, але батько лише розсмiявся й вiдповiв, що вiн iще матиме нагоду напрацюватися досхочу пiзнiше. «Тобi треба побути на свiжому повiтрi Арчi», сказав вiн. «Побiгати й погратися з хлопцями твого вiку. До того ж дозвiл на роботу можна отримати лише в чотирнадцять рокiв. Таким е закон в Нью-Джерсi, а ти ж не хочеш, щоби твiй батько потрапив у халепу через порушення закону, еге ж?»



В таборi Фергюсон почувався щасливим. Вiн завжди почувався там щасливим, i йому було приемно знову зустрiтися зi своiми друзями з Нью-Йорку – з тими кiлькома мiськими хлопчаками, котрi з року в рiк, так само, як i вiн, приiздили на лiто до того табору. Вiн знаходив задоволення в неустанному сарказмi та гуморi цих життерадiсних створiнь, чия манера розмовляти нагадувала йому те, як розмовляли один з одним американськi солдати в фiльмах про Другу свiтову Вiйну – то був жартiвливий iскрометний стьоб, перманентне небажання сприймати будь-що всерйоз, прагнення обернути кожну ситуацiю на привiд для наступного жарту чи саркастичноi ремарки. Було, без сумнiву, щось захоплююче в бажаннi ставитися до життя з такою дотепнiстю та непоштивiстю, але iнколи цi дотепи та саркастичнi зауваги ставали надмiрними й надокучливими, i Фергюсон, коли йому набридали словеснi коники й викрутаси своiх товаришiв по будиночку, ловив себе на тiм, що скучав за Говардом, своiм найлiпшим другом протягом останнiх двох рокiв, своiм найближчим другом за все життя. Та Говард був далеко – на молочнiй фермi свого дядька та тiтки у Вермонтi, де вiн проводив кожне лiто, тому Фергюсон почав писати йому листи пiд час одногодинного пiсляобiднього вiдпочинку; iх було багато – листiв коротких та довгих, в яких вiн описував все, про що думав на поточний момент, бо Говард був единим чоловiком у свiтi, якому вiн мiг вилити душу, единою людиною, якiй вiн мiг довiритися, единим вiрним другом, з яким Фергюсон мiг подiлитися абсолютно всiм – вiд критичних зауважень стосовно iнших людей та коментарiв щодо недавно прочитаних книг i до роздумiв про Бога й про те, як важко стриматися й не перднути в громадському мiсцi.

Загалом листiв було шiстнадцять, i Говард зберiгав iх у квадратному дерев’яному ящичку, зберiгав аж до зрiлого вiку, коли вiн розпочав власне доросле життя, зберiгав тому, що тринадцятирiчний Фергюсон, його друг з бездоганними зубами та усмiхненим обличчям, засновник давно почилого в Бозi, але нiколи не забутого «Хрестоносця на брукiвцi», хлопець, який зламав собi ногу у вiцi шести рокiв, порiзав стопу в три i мало не потонув у п’ять, який героiчно зносив приниження з боку Банди Дев’ятьох i Банди Чотирьох, який цiлував Глорiю Долан, Сюзi Краусс та Пеггi Голдштайн, який рахував днi до того благословенного моменту, коли вiн зможе насолодитися еротичним блаженством, який свято вiрив, що йому гарантовано попереду iще багато рокiв життя, той хлопець не дожив до кiнця лiта. Саме тому Говард Смол i зберiг отi шiстнадцять листiв – бо вони були останнiми слiдами iснування Фергюсона на цiй землi.

«Я бiльше не вiрю в Бога», писав вiн в одному з них. «Принаймнi, в Бога iудаiзму, християнства чи якоiсь iншоi релiгii. Бiблiя стверджуе, що Бог створив людину за власною подобою. Але Бiблiю написали люди, еге ж? А це означае, що це люди створили Бога за своею подобою, а не навпаки. Це також означае, що Бог за нами не спостерiгае, i йому, поза сумнiвом, начхати на те, що люди думають або вiдчувають. Якби вiн хоча б трохи на нас зважав, то не створив би свiту з багатьма жахiттями у ньому. Люди б не воювали у вiйнах, вбиваючи один одного, i не будували б концентрацiйних таборiв. Вони не брехали б, не крали й не шахраювали. Я не кажу, що Бог не е творцем свiту (не люди ж його створили, iй-богу), але вiн, завершивши свою роботу, розчинився на атоми й молекули всесвiту i покинув нас напризволяще битися один з одним».

«Я радий, що Кеннедi висунули кандидатом вiд демократiв», писав Фергюсон в iще одному з листiв. «Вiн подобався менi бiльше за решту кандидатiв, i я впевнений, що восени вiн переможе Нiксона. Не знаю, чому я впевнений, але я не уявляю собi, як американцi зможуть обрати своiм президентом чоловiка на прiзвисько “Хитрий Хлюст”».

«Зi мною в будиночку живуть iще шестеро хлопцiв», йшлося в одному з листiв, «i трое з них е достатньо дорослими, щоби займатися «отим» хоч зараз. Вночi вони мастурбують в своiх лiжках, а потiм розказують iншим, як це класно. Два днi тому вони влаштували, так би мовити, групову мастурбацiю i дозволили iншим дивитися, тож я насамкiнець побачив, як виглядае ота речовина i як вона чвиркае. Вона не молочно-бiла, а радше сметанно-бiла, схожа на майонез або гель для волосся. А потiм один хлопець на iм’я Ендi викинув iще один трюк i зробив те, вiд чого я та решта хлопцiв просто отетерiли. Вiн зiгнувся й посмоктав власного пенiса! Я й гадки не мав, що чоловiк може таке зробити. Себто, що чоловiк може бути настiльки гнучким, щоби скрутити свое тiло таким чином. Наступного ранку я спробував зробити теж саме в туалетi, але у мене й близько нiчого не вийшло. Гадаю, що це на краще. Бо менi не хотiлося б жити з думкою про те, що я – смоктальник пiсюнiв, iй-богу. Але все одно – то було таке химерне видовище!»

«Тут я встиг прочитати три книжки», писав Фергюсон в останньому листi, датованому дев’ятим серпня, «i, як на мене, всi вони просто фантастичнi. Двi з них менi прислала моя тiтка Мiлдред, маленька називаеться «Перетворення» Франца Кафки, а бiльша – «Над прiрвою у житi» Джерома Селiнджера. Третю книгу менi подарував чоловiк моеi кузини, Герi, i називаеться вона «Кандiд», а написав ii Вольтер. Книга Кафки е дуже химерною й читаеться вкрай важко, але вона все одно менi сподобалася. Чоловiк прокидаеться одного ранку й виявляе, що перетворився на гiгантську комаху! Схоже на наукову фантастику та страшилку, але це не так. Йдеться про душу людини. А «Над прiрвою в житi» – це про старшокласника та його подорож до Нью-Йорка. В цiй книзi нiчого особливого не вiдбуваеться, але манера розмови Голдена (героя твору) е надзвичайно реалiстичною i правдивою, вiн просто не може не сподобатися, i з ним неодмiнно хочеться подружитися. «Кандiд» – стародавня книга, iще з XVIII столiття, але вона шалено смiшна й забавна, я реготав майже над кожною ii сторiнкою. Герi назвав ii полiтичною сатирою. А я просто називаю ii великим твором! Мусиш неодмiнно прочитати ii – i першi двi також. Тепер, коли я iх усi перечитав, мене вразило – настiльки ж вони рiзнi, цi книги! Кожна написана по-своему, i кожна – надзвичайно добре, а це означае, що хорошi книги можна писати по-рiзному. Минулого року мiстер Демпсi не раз казав нам, що е шлях вiрний i шлях хибний – пам’ятаеш? Може, це стосуеться математики та iнших точних наук, але не книг – однозначно. Кожна книга пишеться по-своему, i якщо твiй шлях вiрний, то ти зможеш написати хорошу книгу. Цiкаво, що я так i не вирiшив, яка з них сподобалася менi найбiльше. Гадав, що розберуся, але так i не розiбрався. Вони менi всi подобаються. Себто, як на мене, кожен хороший спосiб написання е правильним способом, вiрним шляхом. Я радий усвiдомлювати, що е багато гарних книжок, яких я iще не встиг прочитати, iх, мабуть, сотнi, якщо не тисячi. Є до чого прагнути!»

Останнiй день Фергюсонового життя, 10 серпня 1960 року, почався з короткоi зливи, яка розпочалася на свiтанку, але на час, коли о сьомiй тридцять зiграли побудку, хмари вiдiгнало вiтром на схiд i небо знову стало блакитним. Фергюсон та шестеро його спiвмешканцiв подалися до iдальнi разом зi своiм вожатим, Бiлом Кауфманом, який у червнi закiнчив другий курс Бруклiнського коледжу. Протягом тих тридцяти чи сорока хвилин, що вони наминали вiвсянку з яечнею, хмари повернулися, i коли хлопцi чимчикували назад до свого будиночку, щоби прибрати в ньому перед оглядом, знову почало дощити, але дощ був дрiбним i майже непомiтним, мов мжичка, тому нiхто не поклопотався анi про накидку, анi про парасольку. Футболки хлопцiв вкрилися дрiбненькими темними цятками вологи, але навiть не встигли промокнути. Одначе коли вони розпочали ритуал прибирання й пiдмiтання, небо потемнiло iще бiльше, i невдовзi розпочався справжнiй дощ, влупивши по даху будиночку вже крупнiшими краплями, чий стукiт дедалi прискорювався. Якусь хвилину двi Фергюсон насолоджувався iхнiм синкопiчним iмпровiзованим ритмом, але потiм iнтенсивнiсть дощу посилилася, i цей забавний ефект зник. Дощ уже не грав музику. Вiн обернувся на масу щiльного нерозбiрливого шуму, схожого на мiшанину ударних iнструментiв. Бiл сказав, що новий погодний фронт насувався з пiвдня, а назустрiч йому йшов холодний фронт з пiвночi, тому, вочевидь, прохолодна дощова погода встановиться надовго. Тож вмощуйтеся якомога зручнiше, хлопцi, сказав вiн. Буде сильна буря, i нам доведеться всю решту дня просидiти у хижцi.

Темне небо стало iще темнiшим, i всерединi будиночку стало темно, як уночi. Бiл увiмкнув лампочку, але навiть пiсля цього вiдчуття темряви в хижцi збереглося, бо 75-ватна скляна булька висiла надто високо пiд стелею, щоби давати достатньо свiтла униз. Фергюсон лежав у лiжку, переглядаючи з лiхтариком старий примiрник журналу Mad, який ходив по руках у його будиночку, i думав, чи було коли-небудь вранцi так темно, як зараз. Дощ щосили лупцював дерев’яну стрiху так, неначе його рiдкi краплини перетворилися на кам’янi, на мiльйони камiнцiв, якi падали з неба, намагаючись пробити дах i поцiлити в мешканцiв хижки. Фергюсон почув, як десь далеко басовито загуркотiв грiм, то був глухий збавлений звук, наче хтось прокашлявся, той грiм прогримiв за багато миль вiд них, можливо, десь далеко в горах, i це видалося Фергюсону дивним, бо вiн звик, що пiд час грози грiм та блискавка завжди йдуть в тандемi з дощем, але в цьому випадку дощ уже почався, вже лило як з вiдра, а грiм iще й близько не встиг до них добратися, i це наштовхнуло Фергюсона на думку, що, можливо, на них одночасно накочуються двi бурi, не лише буря та холодний фронт, як сказав Бiлл, а двi окремих бурi, одна з яких була вже безпосередньо над ними, а друга пiдходила з пiвночi, i якщо перша буря iще не встигла розгулятися в повну силу до пiдходу другоi, то двi бурi зiштовхнуться одна з одною, змiшаються, i в результатi виникне потужний шторм, подумав собi Фергюсон, монументальний шторм, всiм штормам шторм.

Лiжко праворуч вiд Фергюсона займав хлопець на iм’я Хол Краснер. Іще з початку лiта вони постiйно розiгрували мiж собою комедiю, в якiй уособлювали кмiтливого Джорджа й нетямущого Леннi, волоцюг з роману Стейнбека «Про людей та мишей», який кожен з них читав ранiше i який вони вважали сповненим всiляких комiчних ситуацiй. Фергюсон грав Джорджа, Краснер – Леннi, i майже кожного дня вони по кiлька хвилин поспiль iмпровiзували для своiх персонажiв схибленi дiалоги, безперервну низку всiляких дурощiв, якi, наприклад, починалися з того, що Леннi запитував Джорджа, як iм житиметься, коли вони потраплять до раю, або з того, що Джордж радив Леннi не колупатися в носi на людях; то були обмiни iдiотськими реплiками, бiльше схожими, мабуть, на витвори комiкiв Лорела та Хардi, анiж на Стейнбека, але хлопцям цi веселi витiвки подобалися, тож коли почався сильний дощ, i всi у таборi поховалися по будиночках, у Краснера з’явився настрiй знову погратися в Джорджа та Леннi.

– Благаю, Джордже, – сказав вiн. – Благаю, припини оте. Менi вже несила терпiти.

– Що припинити, Леннi? – спитав Фергюсон.

– Дощ, Джордже, дощ. Шум дощу. Вiн такий гучний, такий гучний, що я скоро збожеволiю.

– Але ж ти завжди був божевiльним, Леннi. І ти чудово це знаеш.

– Не божевiльним, Джордже, а просто тупим.

– Так, тупим. Але й божевiльним також.

– Я нiчого не можу з цим вдiяти, Джордже, бо таким вродився.

– А нiхто й не каже, що це твоя провина, Леннi.

– Ну, то що?

– Що – що?

– Ти зупиниш заради мене цей дощ?

– Це може зробити лише наш бос.

– Але ж наш бос – це ти, Джордже. Ти завжди був босом.

– Я кажу про великого боса. Єдиного й всемогутнього.

– Не знаю я такого. Знаю лише тебе, Джордже.

– Щоби провернути таку штуку, знадобиться чудо.

– Та ото ж. Але ж ти здатен на все, тобi все до снаги.

– Хiба?

– Мене вже нудить вiд цього шуму, Джордже. Мабуть, я помру, якщо ти цього не зробиш.

Краснер обхопив голову руками й застогнав. Вiн, тобто Леннi, казав Фергюсону, тобто Джорджу, що вже дiйшов до ручки й не може бiльше терпiти, i Фергюсон-Джордж сумно й спiвчутливо кивнув головою, знаючи, що жодна людина не в змозi зупинити дощ, що чудеса знаходяться поза межами людських можливостей, але Фергюсону в ролi Фергюсона було важко завершити цю сценку власною ремаркою, бо коров’ячi стогони Краснера були такими кумедними, що вiн не втримався й розреготався, i це вихопило його з атмосфери спектаклю. Але не Краснера, який подумав, що Фергюсон смiеться, продовжуючи грати Джорджа, i тому, й досi перебуваючи в ролi Леннi, вiн сказав:

– Негоже отак смiятися надi мною, Джордже. Може, я й не найрозумнiший хлопець на селi, але в мене е душа, так само, як у тебе та iнших, тому якщо ти не прибереш зi своеi пики отой веселий вишкiр, то я зламаю тобi шию, як ламаю ii отим кроликам.

Пiсля того, як Краснер в ролi Леннi виголосив такий щирий та красномовний спiч, Фергюсон вiдчув необхiднiсть силомiць запхати себе назад в личину Джорджа заради Краснера i заради решти хлопцiв, якi прислухалися до них. Але не встиг вiн розкрити рота, щоби вигукнути на всю силу своiх легенiв i наказати дощу зупинитися («Кiнчай своi штучки з водою, босе!»), як небо вибухнуло таким оглушливим ударом грому, що вiн, мов вибух артилерiйського снаряду, струсонув долiвку хатинки i брязнув вiконними рамами, якi продовжували гудiти й вiбрувати, доки новий вибух грому знову не змусив iх забрязкотiти. Половина хлопцiв пiдскочили й сiпнулися вперед, мимовiльно скоцюрбившись вiд страху, а друга половина чисто рефлекторно скрикнули, виштовхнувши повiтря зi своiх легень короткими переляканими вигуками, схожими на слова, але насправдi то були iнстинктивнi зойки у виглядi слiв: «Ой, ой, ой!» Дощ продовжував перiщити, лупцюючи в шибки й роблячи iх майже непрозорими; крiзь них не було видно нiчого, окрiм хвилястоi водянистоi темряви, раптово пронизуватоi списами блискавок – десять-двадцять секунд суцiльна темрява, а потiм на одну двi секунди слiпучий спалах бiлого свiтла. Шторм, який передбачив Фергюсон, здоровенний подвiйний шторм, створений зiткненням фронтiв з пiвночi та пiвдня, впав на них з неба, i був той шторм навiть бiльшим та сильнiшим, анiж вiн гадав. То був величний ураган. Вiн був як сокира лютi, що трощила небеса довкола себе. Його мiць п’янила й звеселяла.

– Не хвилюйся, Леннi, – сказав Фергюсон Краснеру. – Тобi нема чого боятися. Я припиню цей шум прямо зараз.

Не зупиняючись i не кажучи рештi, що вiн збираеться зробити, Фергюсон зiскочив зi свого лiжка, пiдбiг до дверей i рвучко iх вiдчинив, смикнувши обома руками i не зупинившись на застережливий вигук Бiлла, який почувся ззаду: «Ти куди, Арчi? Ти що, здурiв?!» Вiн розумiв, що дiйсно робить дурiсть, але рiч була в тiм, що на той момент йому захотiлося здурiти, збожеволiти, йому захотiлося вискочити пiд шторм, стати його частиною, бути всерединi нього, щоби шторм став частиною його.

Дощ був просто пречудовий. Коли Фергюсон вийшов за порiг i став на землю, вiн усвiдомив, що iще нiколи не стикався з таким сильним дощем, що краплини цього дощу були бiльшими й швидшими за всi тi краплi, якi йому досi доводилося бачити, вони стрiмко неслися з неба з силою свинцевоi картечi i були такими важкими, що могли залишити на його шкiрi синцi чи навiть розбити йому голову. То був розкiшний дощ, всемогутнiй дощ, але для того, аби насолодитися ним сповна, Фергюсон вирiшив пiдбiгти до зграйки дубiв, котрi стояли метрiв за тридцять вiд нього, щоби сховатися пiд iхнiми гiлками та листками вiд свинцевих куль дощу. Тож вiн щодуху кинувся до того гайка через просяклу водою слизьку землю, розплескуючи багнюку, над головою в нього бубонiв грiм, а неподалiк встромлялися в грунт вогненнi списи блискавок. Коли Фергюсон добiг до дерев, вiн був уже мокрий як хлющ, але йому було приемно бути мокрим як хлющ, вiн почувався страшенно щасливим, щасливiшим, анiж будь-коли того лiта, анiж будь-яким лiтом, i щасливiшим, анiж будь-коли в життi, бо, безперечно, це був найкращий та найсмiливiший з усiх його вчинкiв.

Вiтру не було або майже не було. Шторм виявився не ураганом i не тайфуном, а просто дуже сильною зливою з громом таким сильним, що аж пiджилки тряслися, i блискавкою, яка слiпила очi, але Фергюсон блискавки зовсiм не боявся, бо на його ногах були гумовi кеди, а при собi вiн не мав жодного металевого предмету – анi наручного годинника, анi срiбноi пряжки на ременi, тому й почувався у безпецi. З пiднесеним настроем споглядав вiн з укриття пiд деревами сiру стiну води, яка стояла мiж ним та будиночком, дивився на розмиту, майже невидиму фiгуру вожатого Бiлла, який стояв у вiдкритому одвiрку i кричав йому, а радше, кричав на нього, жестами закликаючи повернутися до хижки. Але Фергюсон не мiг анi слова розiбрати через шум дощу та гуркiт грому, а особливо через те, що сам Фергюсон почав волати, вже не як Джордж, котрий зiбрався рятувати Леннi, а просто як Фергюсон, як тринадцятирiчний хлопець, котрий верещав вiд радiсноi думки про те, що вiн живе у цьому буремному свiтi, який подарував йому тодiшнiй ранок, i навiть коли десниця блискавки вдарила в горiшню гiлку одного з дерев, Фергюсон не помiтив цього, бо знав, що перебувае в безпецi, а побачивши, як Бiлл вискочив з будиночку й кинувся до нього, подумав: «З якого дива вiн це робить?» Та перш нiж Фергюсон встиг дати вiдповiдь на це запитання, вiдчахнута блискавкою гiлка полетiла донизу, цiлячи йому прямо в голову. Хлопець вiдчув удар, вiдчув, наче хтось трiснув його ззаду кийком по головi, а потiм вiн вже не вiдчував – нiчого й нiколи. Його нерухоме тiло лежало на просяклiй водою землi, дощ продовжував перiщити, сиплячи на нього ряснi свинцевi краплини, грiм продовжував трiщати угорi, а боги по всiй землi вiд краю до краю мовчазно завмерли.




2.3


Його дiдо називав це «курйозним перехiдним перiодом», себто промiжком часу мiж двома iншими промiжками, часом без часу, коли всi правила щодо того, як треба жити на свiтi, були спущенi в унiтаз, i хоча хлопець-безбатченко й розумiв, що так безкiнечно тривати не може, йому хотiлося, щоби цей перiод розтягнувся довше за тi два мiсяцi, якi були йому призначенi, хоча б iще на два мiсяцi на додаток до початкових двох, а потiм, можливо, iще на пiвроку, а то й на рiк. В той перехiдний перiод жити було приемно – анi тобi школи, анi тобi нiчого, що було з нею пов’язано, химерне провалля мiж одним життям i наступним, коли його матiр була з ним з тоi митi, коли вiн розплющував уранцi очi, i до митi, коли вiн iх заплющував вночi, бо була вона единою людиною, чию реальнiсть вiн вiдчував, единою реальною людиною, яка залишилася у нього в усьому свiтi, i було вкрай приемно проводити отi днi та тижнi разом iз нею, отi химернi два мiсяцi, коли вони харчувалися в ресторанах, оглядали порожнi квартири i майже кожного дня ходили до кiнотеатру i передивилися безлiч фiльмiв, сидячи в темрявi на гальорцi, де можна було поплакати, коли хотiлося, й нiкому не пояснювати – чому. Його матiр називала це «борсанням у багнюцi», i пiд цим, на думку Фергюсона, вона мала на увазi багнюку iхнього нещастя, але вiн невдовзi виявив, що занурення в цю багнюку може бути навдивовижу приемним, якщо не перейматися глибиною занурення й не боятися потонути. А оскiльки сльози постiйно заштовхували iх назад у минуле, то вони захищали iх вiд необхiдностi думати про майбутне, але одного дня матiр сказала, що час уже й замислитися про нього – i плач припинився.

На жаль, вiд школи подiтися було нiкуди. Тож хоч як би не бажав Фергюсон продовжити свою свободу, але впливати на такi речi було поза межами його можливостей, тому пiсля того, як вони з матiр’ю вирiшили орендувати квартиру в Захiднiй частинi Центрального парку, наступним пунктом плану стало влаштувати його до хорошоi приватноi школи. Про школу державну навiть не йшлося. Стосовно цього пункту тiтка Мiлдред займала непримиренну позицiю, i Фергюсонова матiр, виявивши рiдкiсну готовнiсть погодитися з сестрою, пристала на ii пораду, усвiдомлюючи, що Мiлдред краще зналася на питаннях освiти. І дiйсно – навiщо кидати Арчi на жорсткий асфальт iгрового майданчика державноi школи, якщо можна дозволити собi витрати на приватне навчання? Матiр просто хотiла, щоби ii хлопчик мав, по можливостi, усе найкраще, а той Нью-Йорк, з якого вона поiхала 1944 року, став тепер мiстом похмурiшим i небезпечнiшим; вулицями Верхнього Вест-сайду тинялися банди молодикiв, озброенi складаними ножами та вбивчими саморобними пiстолями, тинялися за якихось двадцять п’ять кварталiв вiд того мiсця, де мешкали ii батьки, але сприймалося це як iнший всесвiт – то був район, трансформований напливом iммiгрантiв-пуерторiканцiв протягом кiлькох останнiх рокiв; i той район став тепер бруднiшим, бiднiшим та мальовничiшим, анiж пiд час вiйни, тамтешне повiтря повнилося незнайомими запахами та звуками, на тротуарах Авеню Колумба та Амстердам-авеню панувала чужа енергетика, варто було лише вийти за порiг, щоби вiдчути пiдспудну течiю загрози й розгардiяшу, i тому матiр Фергюсона, яка так комфортно почувалася в Нью-Йорку дитиною та молодою дiвчиною, непокоiлася за безпеку свого сина. Друга половина перехiдного перiоду була, ясна рiч, присвячена не лише купiвлi меблiв та походам до кiнотеатрiв, бо наданий тiткою Мiлдред перелiк з пiвдесятка приватних шкiл треба було дослiдити й обговорити, обiйти класи та обдивитися обладнання, поговорити з директорами та начальниками прийомних комiсiй, пройти IQ-тести й здати вступнi екзамени, i коли Фергюсона прийняли до хлопчачоi школи в Гiл’ярдi, яку тiтка Мiлдред вважала найкращою, то в сiм’i здiйнялася така хвиля радостi, така хвиля душевного тепла й ентузiазму з боку родичiв та матерi накотилася на Фергюсона, що майже восьмирiчний хлопець-безбатченко вирiшив, що, можливо, школа е, зрештою, не таким вже й поганим способом проводити час. Звiсно, влитися в колектив i надолужити згаяне буде нелегко, зважаючи на те, що був лютий, i майже двi третини навчального року вже минуло, носити кожного дня пiджак з галстуком – теж не подарунок, хоча, можливо, це й не буде великою проблемою, можливо, вiн досить швидко призвичаiться до такого вбрання, а навiть якщо це й буде проблемою, i вiн не зможе призвичаiтися, то все одно це не мало жодного значення, бо вiн мусив ходити до хлопчачоi школи в Гiл’ярдi, подобалося йому це чи нi.

Фергюсон пiшов до тоi школи тому, що тiтка Мiлдред переконала матiр: це – одна з найкращих шкiл у мiстi, з усталеною репутацiею завдяки чудовiй академiчнiй успiшностi ii учнiв, але нiхто не попередив Фергюсона, що його однокласники виявляться дiтьми найбагатших людей Америки, нащадками привiлейованоi й староi фiнансовоi аристократii Нью-Йорка, що вiн буде единим хлопцем у класi, який мешкав на Вест-сайдi, i одним з одинадцяти нехристиян у школi, де навчалося майже шiстсот учнiв за програмою «вiд дитсадка й до дванадцятого класу». Спершу нiхто нiчого не запiдозрив, гадаючи що вiн – просто шотландський пресвiтерiанин – помилка цiлком зрозумiла з огляду на прiзвище, яке хибно присвоiли його дiду в 1900 роцi, але потiм один з вчителiв помiтив, що губи Фергюсона не ворушаться, коли пiд час ранковоi молитви треба було промовляти «Наш Господь, Ісус Христос», i невдовзi пiшла чутка, що вiн був одним з одинадцяти, а не одним з п’ятисот семидесяти шести. Зважте iще на той факт, що Фергюсон прийшов до школи запiзно, переважно мовчазним хлопцем, який не знав нiкого в класi, i стало ясно, що його перебування в Гiл’ярдi було приречений вiд самого початку, приреченим iще навiть до того, як його нога вперше ступила на порiг тоi школи.

Не можна сказати, що до нього ставилися непривiтно, що хтось залякував його чи створював йому незручностi. Як i у всiх iнших школах, в Гiл’ярдi були хлопцi доброзичливi, нейтральнi та недоброзичливi. Але навiть найбiльш недоброзичливi з них нiколи не дражнили Фергюсона за те, що вiн еврей. Може, школа Гiл’ярд i була старомодним i строгим закладом типу «пiджак-та-краватка», але в нiй водночас пропагувалися толерантнiсть та шляхетний самоконтроль, i тому будь-який акт вiдвертоi упередженостi був би жорстко препинений адмiнiстрацiею. Але складнiшою, i тому малозрозумiлою обставиною було те, що Фергюсону доводилося миритися з простодушним невiглаством, прищепленим, здавалося, його однокласникам iще при народженнi. Навiть Дуг Хейз, завжди такий приязний Дугi Хейз, який першим виявив iнiцiативу заприятелювати з Фергюсоном, коли той тiльки-но з’явився в Гiл’ярдi, який першим запросив його на свiй день народження, а потiм не менш нiж разiв з десять – до особняка своiх батькiв на Схiднiй Сiмдесят-восьмiй вулицi, i досi мiг спитати пiсля дев’яти мiсяцiв спiлкування з Фергюсоном; «А що ти плануеш на День подяки?»

– Їсти iндичку, – вiдповiв Фергюсон. – Ми кожного року так робимо – йдемо з мамою до дiда з бабусею i iмо фаршировану iндичку з пiдливкою.

– О, – сказав Дугi, – а я й гадки не мав.

– Чому? – поцiкавився Фергюсон. – Хiба ви не робите те ж саме?

– Робимо, ясна рiч. Я просто не знав, що ваш народ святкуе День подяки.

– Мiй народ?

– Еге ж-бо. Єврейський народ.

– А чому б нам не святкувати День подяки?

– Ну, мабуть, тому, що це чисто американська штука. Пiлiгрими. Плiмут Рок. Всi отi англiйцi в кумедних капелюхах, якi припливли сюди на кораблi «Мейфлауер».

Фергюсон був такий спантеличений цiею ремаркою Дуга, що навiть не знав, що й сказати. До того моменту йому й на думку не спадало, що вiн може й не бути американцем, вiрнiше, його спосiб бути американцем виявиться менш автентичним, анiж спосiб бути американцем у Дуга та iнших хлопцiв, але його приятель, схоже, хотiв пiдкреслити ось що: мiж ними iснувала рiзниця, невловима й непояснима риса, яка мала стосунок до англiйських предкiв у чорних капелюхах, тривалостi часу, проведеного по цей бiк океану, i до кiлькостi грошей, котрi давали змогу мешкати в чотириповерховому особняку на Верхньому Іст-Сайдi. Ця риса робила однi родини бiльш американськими, анiж iншi, а в кiнцевому пiдсумку рiзниця мiж ними ставала настiльки великою, що менш американськi родини можна було й не вважати американськими взагалi.

Поза сумнiвом, матiр вибрала йому не ту школу, що треба, але попри оту приголомшливу розмову про харчувальнi традицii евреiв пiд час нацiональних свят, вже не кажучи про приголомшливi моменти до i пiсля цiеi розмови з Дугi Хейзом, Фергюсон не вiдчував анi найменшого бажання покинути школу Гiл’ярд. Навiть не зважаючи на те, що йому важко було збагнути особливостi поглядiв та традицiй свiту, до якого вiн увiйшов, Фергюсон робив все вiд нього залежне, щоби iх дотримуватися, хоча й не раз винуватив свою матiр та тiтку Мiлдред за те, що вони його сюди влаштували. Зрештою, десь же треба навчатися. Згiдно до закону, кожна дитина вiком до шiстнадцяти рокiв мала ходити до школи, а в тiм, що стосувалося Фергюсона, школа Гiл’ярд була не гiршою й не кращою за будь-який iнший пенiтенцiарний заклад для молодi. І не було вини школи в тiм, що навчався вiн там погано. В смутнi першi днi пiсля смертi Стенлi Фергюсона малий Фергюсон дiйшов висновку, що вiн живе у всесвiтi, перевернутому догори ногами, всесвiтi реверсивних понять (день = нiч, надiя = розпач, сила = слабкiсть), i в питаннi про школу це означало, що тепер вiн просто був зобов’язаний замiсть успiху добиватися неуспiху, а зважаючи на те, що йому тепер було вкрай приемно нi про що не турбуватися, було приемно принципово прагнути поразки й кидатися в затишнi обiйми приниження й фiаско, можна було не сумнiватися, що Фергюсон провалився б так само безславно i в будь-якiй iншiй школi.

Вчителi визнали його «лiнивим i невмотивованим, байдужим до авторитетноi думки, схильним вiдволiкатися, впертим, вражаюче недисциплiнованим, людиною-загадкою». Хлопець, який дав вiрну вiдповiдь на кожне запитання вступного екзамену i який буквально пiдкорив директора приймальноi комiсii своею приязною вдачею та не по роках зрiлими судженнями, пiзнiй прибулець, який мав би приносити додому найвищi оцiнки з усiх предметiв, заробив лише одну оцiнку «вiдмiнно» у своему першому квiтневому табелi. Предметом, за який вiн отримав цю оцiнку, була фiзкультура. Оцiнку «добре» Фергюсон отримав за читання, писання та калiграфiю (вiн намагався робити гiрше, але у мистецтвi приховувати своi таланти виявився новачком), за спiви вiн заробив «задовiльно», бо не мiг стриматися й з ентузiазмом виводив, часто фальшивлячи, негритянськi спiрiчуелси та iрландськi народнi пiснi, яким навчав хлопцiв мiстер Боулз; вся ж решта предметiв була оцiнена «незадовiльно», включно з математикою та iншими точними науками, мистецтвознавством, суспiльствознавством, поведiнкою, основами соцiальноi вiдповiдальностi та манерами. Наступний i останнiй табель, виданий в червнi, був майже iдентичний першому, лише з тою рiзницею, що оцiнка в математицi з’iхала з «незадовiльно» до «погано» (на той час Фергюсон вже встиг опанувати мистецтво давати хибнi вiдповiдi на арифметичнi задачки, приблизно в трьох з кожних п’яти, але й досi не мiг наважитися на неправильний правопис понад одноi десятоi своiх слiв). За нормальних обставин Фергюсона не залишили б у школi на наступний рiк. Його результати були настiльки катастрофiчно-невтiшними, що напрошувалося питання: а чи не е вони свiдченням якогось глибокого психiчного розладу? Така школа, як Гiл’ярд, не мала традицii тягнути на собi баласт, принаймнi, коли двiечник не походив з поважноi родини з глибоким корiнням («глибоке корiння» означало нащадка в третьому, четвертому чи п’ятому колiнi, чий батько кожного року виписував школi чек на грубеньку суму або був членом ради опiкунiв). Однак керiвництво вирiшило дати Фергюсону iще один шанс, бо розумiло, що його обставини важко було назвати нормальними. Мiстер Фергюсон помер в серединi навчального року, помер раптовою насильницькою смертю, яка кинула хлопця в пекельний стан горя та розпачу, i тому вiн заслуговував на те, щоби дати йому додатковий час, аби оговтатися й взяти себе в руки. Надто великий потенцiал вiн мав, щоби отак взяти й вiдмовитися вiд нього лише пiсля трьох з половиною мiсяцiв навчання, тому шкiльне начальство поiнформувало матiр Фергюсона, що ii сину нададуть iще один рiк, щоби утвердитися. Якщо за цей час йому вдасться переломити ситуацiю, то вiн бiльше не перебуватиме на випробувальному термiнi. А якщо не вдасться, то тодi до побачення, i удачi йому в iншiй школi.

Фергюсон ненавидiв себе за те, що розчарував свою матiр, чие життя було й так вельми важким i без того роздратування, яке викликали у неi його поганi оцiнки, але на кону стояли питання значно важливiшi, анiж необхiднiсть догодити iй чи намагатися стрибнути вище голови на радiсть всiеi родини, принiсши табель, повний оцiнок «вiдмiнно» та «дуже добре». Фергюсон знав, що життя було би значно простiшим для нього та всiх iнших, якби вiн провiв у пiску чiтку лiнiю й виконував те, що вiд нього чекали. Як легко й абсолютно нескладно було б припинити навмисне давати хибнi вiдповiдi, знову почати ставитися до навчання з належною увагою i дати таким чином привiд пишатися ним як сумлiнним хлопцем, але Фергюсон замислив важливий експеримент, таемне дослiдження стосовно найбiльш фундаментальних питань життя i смертi, i тому вже не мiг повернути назад, бо вiн вже йшов тернистим i небезпечним шляхом, самотнiй посеред скель та звивистих гiрських стежин, ризикуючи будь-якоi митi зiрватися в прiрву, але допоки не буде зiбрано достатньо iнформацii, щоби зробити чiткi остаточнi висновки, вiн мав продовжувати наражати себе на ризик, навiть якщо це означало ганебне вигнання з хлоп’ячоi школи Гiл’ярд.

А питання полягало ось у чiм: Чому Господь кинув розмовляти з ним? І якщо Господь замовк, то чи означало це, що Вiн замовк назавжди, або все ж таки насамкiнець знову з ним заговорить? А якщо Вiн бiльше не заговорить, то чи не означало це, що Фергюсон сам себе обманув i нiякого Бога нiколи взагалi не було?

Скiльки вiн себе пам’ятав, Його голос завжди лунав у нього в головi, розмовляючи з ним завжди, коли Фергюсон залишався наодинцi, – тихий, розмiрений голос, одночасно i заспокiйливий, i авторитетний, такий собi баритональний напiвшепiт, який нiс в собi вербальнi еманацii великого невидимого духа, котрий керував усiм свiтом, i Фергюсон завжди вiдчував, як той голос заспокоюе його, захищае його, каже йому, що допоки вiн виконуватиме своi обов’язки, все у нього буде добре, а обов’язки його полягали в тiм, щоби завжди бути доброю людиною, ставитися до iнших з доброзичливiстю й щедрiстю, дотримуватися священних заповiдей, тобто нiколи не брехати, не красти й не заздрити, шанувати своiх батькiв, старанно навчатися в школi й триматися подалi од грiха. Тож Фергюсон вiрив цьому голосу й щосили старався завжди виконувати його вказiвки, i оскiльки Господь, здавалося, дотримувався своеi частини угоди, тобто робив так, щоб у Фергюсона все було добре, хлопець почувався щасливим i любимим, впевненим у тiм, що Господь вiрить у нього так само, як вiн вiрив у Господа. І так тривало, допоки Фергюсону не виповнилося сiм з половиною рокiв, а потiм одного листопадового ранку, ранку, який нiчим не вiдрiзнявся вiд усiх iнших ранкiв, матiр увiйшла до його кiмнати й повiдомила, що його батько помер. І тодi все раптово змiнилося. Виходило так, що Господь збрехав йому. Довiряти великому невидимому духу вже не було можливостi, i хоча Вiн i продовжував промовляти до Фергюсона наступнi кiлька днiв, прохаючи надати йому iще один шанс проявити себе, вмовляючи хлопця, котрий втратив батька, «залишатися з Ним в цей похмурий час смертi й жалоби», Фергюсон так розлютився на Нього, що й слухати Його не хотiв. А потiм, через чотири днi пiсля похорон, голос раптово замовк, i вiдтодi бiльше з ним не розмовляв.

Отже, перед Фергюсоном постала проблема: дiзнатися, чи був Господь i досi з ним, хоча й в режимi мовчання, чи зникнув з його життя назавжди. Фергюсон не наважувався свiдомо скоiти акт жорстокостi, вiн не мiг змусити себе збрехати, зшахраювати чи украсти, вiн не вiдчував у собi схильностi завдати болю своiй матерi, але в тому вузькому дiапазонi прогрiшень, якi були йому доступнi, вiн розумiв, що единим способом вiдповiсти на постале запитання було порушувати свою частину угоди якомога частiше, не дотримуватися священних заповiдей – а потiм чекати, чи зробить i йому Господь щось погане, щось лихе й особистiсне, яке послугуе чiткою ознакою свiдомоi вiдплати: зламана рука, висип фурункулiв на обличчi, укус скаженого собаки. Якщо Господь не покарае його, то це означатиме, що Вiн щез тодi, коли замовк голос, а оскiльки вважалося, що Господь присутнiй повсюди, в кожному деревi й в кожнiй травинцi, кожному подувi вiтру та кожному людському почуттi, то це означало, що казати, наче Вiн кудись зник не мало жодного сенсу. Вiн неодмiнно мав би бути з Фергюсоном, бо Вiн був одночасно в усiх мiсцях, а якщо Його не було в тому мiсцi, де зараз перебував Фергюсон, то це могло лише означати, що Його взагалi не було нiколи й нiде, що насправдi Його нiколи не iснувало, i що голос, який Фергюсон прийняв за голос Бога, був нiчим iншим, як його власним голосом, котрий промовляв до нього пiд час розмови з самим собою.

Першим актом непокори стало те, що Фергюсон порвав бейсбольну картку з Тедом Вiльямсом, безцiнну колекцiйну картку, яку Джефф Бальсонi на знак вiчноi дружби й спiвчуття всунув йому в руку через два днi пiсля його повернення до школи. Як то було огидно – знищити такий подарунок, який то був сором – вiдвернути очi вiд мiсiс Костелло, вдаючи, що вiн ii не бачить, а тепер, коли вiн був в Гiл’ярдi, яка то була ганьба – вперто продовжувати свою кампанiю свiдомого самосаботажу i, спираючись на своi «успiхи» в попередньому роцi, зреалiзувати нову схему дратiвливо непослiдовних результатiв, стратегiю, як на нього, значно ефективнiшу, анiж чистий провал. Наприклад, вiрний на сто вiдсоткiв результат в двох контрольних з математики пiдряд, потiм двадцять п’ять вiдсоткiв у наступнiй, потiм – сорок, потiм – дев’яносто, а наприкiнцi – катастрофiчний нуль, зеро! Всi губилися в здогадках, i вчителi, i учнi, вже не кажучи про його бiдолашну матiр та решту родини, однак хоча Фергюсон i продовжував плювати на всi правила вiдповiдальноi людськоi поведiнки, жоден пес не вкусив його за ногу, жоден камiнь не упав йому на стопу, жоднi дверi, зачиняючись з розмаху, не розбили йому носа – схоже, Господу було зовсiм нецiкаво карати його, бо Фергюсон лиходiйствував ось уже майже рiк, а Господа й близько не було видно.

Здавалося, це мало б вирiшити питання раз i назавжди. Але цього не сталося. Якщо Бог не хотiв карати його, то це означало, що Вiн не мiг його покарати, а отже Його просто не iснувало. Принаймнi, так припустив Фергюсон, але тепер, коли Господь мав ось-ось зникнути для нього назавжди, вiн запитав себе: А що, як вiн вже покарав мене достатньою мiрою? Що, як смерть його батька була покаранням масштабу такого грандiозного, трагедiею з такими жахливими й тривалими ефектами, що Бог вирiшив оберiгати його вiд будь-яких подальших покарань в майбутньому? Такий варiант виглядав цiлком iмовiрним, жодним чином не беззаперечним, але можливим, одначе через те, що голос мовчав уже багато мiсяцiв, Фергюсон нiяк не мiг пiдтвердити свою iнтуiтивну здогадку. Господь образив його, i тепер щосили пiдлабузнювався до Фергюсона, поводячись з ним iз божественною добротою й милосердям. Якщо голос не казав того, що потрiбно було знати Фергюсону, то, можливо, Господь поспiлкуеться з ним якимось iншим способом, через якийсь мовчазний знак, котрий пiдтвердить, що Вiн i досi прислухаеться до його думок. Отак i почалася фiнальна стадiя вчиненого Фергюсоном тривалого теологiчного дослiдження – мiсяцi мовчазних молитов, коли вiн благав Господа вiдкрити Себе йому, iнакше Вiн втратить право називатися Господом. Фергюсон не прохав якогось величного бiблiйного з’явлення у виглядi потужного удару грому чи моря, яке раптово розступилося, вiн цiлком вдовольнився б i чимось маленьким, якимось крихiтним чудом, яке змiг би побачити лише вiн один: чи то сильний подув вiтру, який перенесе мандрiвний папiрець через вулицю iще до того, як встигне змигнути свiтлофор, чи то його годинник зупиниться на десять секунд, а потiм знову пiде, чи то краплина дощу, яка впаде йому на палець з ясного неба, чи то його матiр скаже слово «таемниця» протягом найближчих тридцяти секунд, чи то радiо вимкнеться само собою, чи то сiмнадцятеро людей пройдуть перед вiкном впродовж наступних пiвтори хвилини, чи то синичка в Центральному парку знайде в травi черв’ячка iще до того, як угорi пропливе наступний лiтак, чи то трое автомобiлiв загудуть одночасно клаксонами, чи то книга в його руках розкриеться на сторiнцi 97, чи то на першiй сторiнцi ранковоi газети надрукують неправильну дату, чи то вiн побачить бiля своеi ноги монету на тротуарi, чи то «Доджери» виграють три очка пiдряд i вирвуть перемогу, чи то йому моргне бабусин кiт, чи то всi в кiмнатi одночасно позiхнуть, чи то всi в кiмнатi одночасно розсмiються, чи то всi в кiмнатi не видадуть анi звуку протягом наступних тридцяти трьох секунд. Один за одним Фергюсон перебрав цi бажання (i багато iнших), чекаючи, що вони здiйсняться, та коли жодне з них протягом пiвроку його мовчазних благань не здiйснилося, вiн кинув всi сподiвання й вiдвернув своi думки геть вiд Господа.



Багато рокiв потому його матiр зiзналася йому, що початок для неi був менш важким, анiж те, що почалося потiм. Химерний перехiдний перiод виявився не таким вже й нестерпним, як iй спершу здалося, сказала вона, бо саме тодi довелося робити багато невiдкладних практичних речей, як от продати будинок та бiзнес в Нью-Джерсi, знайти житло в Нью-Йорку й умеблювати те житло i водночас влаштувати Фергюсона до пристойноi школи, а той раптовий наплив обов’язкiв, який накотився на неi в першi днi ii вдiвства, став скорiше не важким тягарем, а бажаним вiдверненням, способом не думати про пожежу кожноi хвилини свого тодiшнього життя. Слiд подякувати Богу, додала вона, за всi отi кiнофiльми, за темряву кiнотеатрiв в отi зимовi днi i за можливiсть зануритися в iлюзорний свiт отих нехитрих вигаданих iсторiй, слiд також подякувати Богу й за те, що ти у мене е, Арчi, мiй маленький хоробрий чоловiчку, моя непорушна скеле, мiй якiр, бо дуже довго ти був для мене единою живою людиною у всьому свiтi, бо що б я без тебе робила, Арчi, заради чого жила б, i чи змогла би жити далi взагалi?

Поза сумнiвом, в тi мiсяцi вона була напiвбожевiльною, сказала матiр, напiвбожевiльною жiнкою, яка жила на цигарках, кавi та регулярних викидах адреналiну, але коли проблеми зi школою та житлом були вирiшенi, вихор ослаб, а потiм взагалi ущух, i вона занурилася в тривалий перiод роздумiв та спогадiв, то були жахливi днi, жахливi ночi, то був час душевного онiмiння й нерiшучостi, коли вона зважувала одну можливiсть за другою i намагалася уявити, куди заведе ii майбутне. В цьому вiдношеннi iй поталанило, сказала матiр, поталанило в тiм, що вона була в змозi обирати альтернативи, але рiч була в тiм, що тепер у неi були грошi, такi грошi, що iй i не снилося, двiстi тисяч доларiв за одне лише страхування життя, вже не кажучи про грошi, якi вона виручила з продажу будинку в Мiлбернi та студii «Роузленд Фото», плюс додатковi суми за проданi домашнi меблi та студiйне приладдя. І навiть пiсля того, як вона витратила тисячi доларiв на новi меблi та на рiчну оплату навчання Фергюсона в приватнiй школi i оплатила наперед оренду житла, у неi лишилося достатньо коштiв, щоби нiчого не робити наступнi дванадцять-п’ятнадцять рокiв i жити за рахунок свого загиблого чоловiка аж до того дня, коли ii син закiнчить коледж, а може, i ще довше, якби знайшла метикуватого бiржового гравця, який допомiг би iй iнвестувати грошi в ринок цiнних паперiв. Їй було тридцять три роки. Вже не новачок у життi, але й не тертий калач. І хоча iй було приемно розмiрковувати над тим, що в кiнцевому пiдсумку все склалося для неi вельми вдало, було приемно усвiдомлювати, що вона в змозi байдикувати всю решту життя аж до старостi, якщо захоче, в мiру того, як минали мiсяцi, а вона продовжувала розмiрковувати й байдикувати, здебiльшого проводячи час за тим, що чотири рази на день мандрувала туди-сюди Центральним парком, вiдвозячи Фергюсона до школи вранцi й повертаючись додому, а потiм забираючи Фергюсона зi школи й знову повертаючись додому; iнколи ж вранцi вона не могла стриматися – i знову сiдала в автобус i поверталася до Вест-сайду, де проводила тi шiсть годин, протягом яких Фергюсон навчався в школi, розгулюючи вулицями, заходячи до магазинiв, обiдаючи на самотi у ресторанах, ходячи наодинцi в кiно i до музеiв. Але пiсля трьох з половиною мiсяцiв цiеi рутини, пiсля якоi настало химерне пустопорожне лiто, яке Роза провела в орендованому будиночку на джерсiйському узбережжi зi своiм сином, де бiльшiсть часу вони провели в чотирьох стiнах, витрiщаючись в телевiзор, вона усвiдомила, що ii внутрiшнiй неспокiй наростав, що iй закортiло знову повернутися до роботи. Щоби дiйти до такого стану, iй знадобилася бiльша частина року, але коли вже вона до нього дiйшла, то з комiрчини знову з’явилися фотоапарати «Лейка» та «Роллейфлекс», i невдовзi матiр Фергюсона вже мандрувала на кораблi, який нiс ii назад, до краiни фотографiй.

Цього разу вона взялася за справу iнакше – смiливо пiшла у свiт сама замiсть запрошувати свiт у гостi до себе; iй вже було нецiкаво орендувати студiю за перманентною адресою, бо вважала це застарiлою методою виготовлення фотографiй – недоречно громiздкою в добу швидких перемiн, нових високочутливих плiвок та бiльш ефективних легких фотоапаратiв, якi кардинально змiнили ситуацiю й дали iй можливiсть переглянути своi колишнi пiдходи до освiтлення та композицii, вiднайти в собi новий потенцiал i вийти за межi класичного портрету. Тож коли Фергюсон почав свiй другий рiк у школi Гiл’ярд, його матiр почала пiдшукувати собi роботу – i натрапила на неi наприкiнцi вересня, коли чоловiк, якого вона найняла фотографувати весiлля ii кузини Шарлотти, впав зi сходiв i зламав собi ногу, а через те, що до весiлля залишався лише тиждень, вона визвалася пiдмiнити того нещасного фотографа безкоштовно. Синагога розташовувалася десь в районi Бруклiна пiд назвою Флетбуш, старому районi першого Арчi та його двоюрiдноi тiтки Перл, i в iнтервалi мiж шлюбною церемонiею та вiд’iздом весiлля до бенкетного залу за два квартали на пiвдень, матiр Фергюсона зробила своiм фотоапаратом на тринозi офiцiйнi чорно-бiлi портрети всiх присутнiх членiв родини, спершу, звичайно ж, молодих – двадцятидев’ятирiчноi Шарлотти, якiй, здавалося, все життя судилося прожити незамiжньою пiсля того, як ii першого нареченого вбили на Корейськiй вiйнi, i тридцяти шестирiчного вдiвця-дантиста Натана Бiрнбаума, а потiм – двоюрiдноi тiтки Перл, Нана й Папа, Беттi, сестри5-близнючки Шарлотти, та ii чоловiка-бухгалтера, Сеймура Грефа, тiтки Мiлдред (яка працювала редакторкою у видавництвi «Рендом Хаус»), i, насамкiнець, самого Фергюсона вкупi з його двоюрiдними братом та сестрою (дiтьми Беттi та Сеймура), п’ятирiчним Ерiком та трирiчною Джудi. А коли в бенкетному залi розпочалася гулянка, матiр Фергюсона полишила триногу i наступнi три з половиною години займалася тим, що ходила помiж гостей, роблячи сотнi знiмкiв дев’яноста шести присутнiх – невимушенi, спонтаннi знiмки старикiв, якi тихо розмовляти один з одним, усмiхнених молодих жiнок, якi пили вино й щедрою рукою доправляли до рота наiдки, дiтей, що танцювали разом з дорослими i дорослих, якi танцювали один з одним пiсля столу; всi обличчя всiх цих людей були зафiксованi в природному освiтленнi скромноi й невибагливоi обстановки – музики на своiй маленькiй сценi, якi втомлено цигикають своi заяложенi банальнi пiсеньки, усмiхнена двоюрiдна тiтка Перл, яка цiлуе в щiчку свою онуку, Банджi Адлер, який вистрибуе у танцi зi своею далекою двадцятиоднорiчною родичкою з Канади, набурмосена дев’ятирiчна дiвчинка, яка сидить на столом, уставившись перед собою на недоiдений шматок торта. В розпал весiлля дядько Пол пiдiйшов до своячки й зазначив, що у неi, напевне, гарний настрiй, бо вiн iще нiколи не бачив ii такою радiсною й жвавою вiдтодi, як вона перебралася до Нью-Йорку, а матiр Фергюсона просто вiдповiла йому: «Я мушу це робити, Поле, бо здурiю, якщо не пiду знову на роботу», на що чоловiк Мiлдред зауважив: «Гадаю, що зможу тобi в цьому допомогти, Розо».

Помiч надiйшла у виглядi замовлення: поiхати до Нового Орлеану й сфотографувати Генрi Вiлмота для суперобкладинки його майбутнього роману, довгоочiкуваного твору колишнього лауреата Пулiтцерiвськоi Премii, а коли шiстдесятидворiчний Вiльмот сказав своему редактору, що йому дуже сподобалися знiмки, тобто, зателефонував Полу Сандлеру й поiнформував його, що вiднинi фотографувати його буде тiльки «ота чарiвна жiнка», то з видавництва «Рендом Хаус» надiйшли новi замовлення, а це, в свою чергу, забезпечило роботу в iнших Нью-Йоркських видавництвах, що в наступнi роки посприяло надходженню замовлень вiд таких журналiв, як Town & Country, Vogue, Look, Ladies’ Home Journal, the New York Times Magazine на фоторозповiдi про iхнiх авторiв, кiнорежисерiв, бродвейських акторiв, музикантiв та художникiв, а згодом – i вiд iнших тижневикiв та щомiсячникiв. Матiр Фергюсона завжди фотографувала своiх фiгурантiв в iхньому власному довкiллi, подорожуючи до мiсць, де вони мешкали, i використовуючи в роботi своi портативнi свiтильники, розкладнi ширми та парасольки. Вона фотографувала письменникiв в iхнiх заповнених книжками кабiнетах або за робочими столами, художникiв – у заляпаних фарбами студiях, пiанiстiв – за iхнiми блискучими чорними «Стейнвеями» або бiля них, акторiв – коли тi вдивлялися в дзеркало гримерки або сидiли наодинцi на порожнiй сценi, i чомусь ii чорно-бiлi портрети розповiдали про внутрiшне життя цих людей бiльше, анiж те, що рештi фотографiв вдавалося витягнути з тих же самих вiдомих постатей – ця здатнiсть, схоже, визначалася не самою технiкою знiмку, а якоюсь внутрiшньою рисою самоi матерi Фергюсона, яка завжди готувалася до своiх завдань, читаючи книжки, слухаючи записи й розглядаючи картини своiх пiдопiчних, що давало iй поживу для розмов пiд час тривалих фотосесiй, а завдяки тому, що говорила вона невимушено, була такою чарiвливою, привабливою й несхильною говорити про себе, що отi марнославнi й важкi у спiлкуваннi мистцi несподiвано для самих себе розслаблялися в ii присутностi, вiдчувши, що вона щиро цiкавиться ними i iхньою творчiстю, i це дiйсно було так або майже так кожного разу, тож коли материна чарiвливiсть справляла потрiбний ефект, i iхня настороженiсть зникала, то маски, якi люди мистецтва носили на своiх обличчях, поволi щезали, i iхнi очi починали свiтитися зовсiм по-iншому.

На додачу до цiеi комерцiйноi роботи для журналiв та видавцiв матiр Фергюсона продовжувала займатися своiми власними проектами, якi називалися «побачене блукаючим оком» i в яких вона вiдмовилася вiд ретельноi пiдготовки та контролю для виробництва першокласних портретiв заради «довiльноi вiдкритостi випадковим зустрiчам з несподiванками». Вона виявила в собi цей суперечливий iмпульс на весiллi кузини Шарлотти в 1955 роцi, коли виконувала оту неоплачувану роботу, котра обернулася на життерадiсний сплеск манiакального фотографування протягом трьох з половиною годин, коли матiр Фергюсона крутилася у натовпi, звiльнена вiд необхiдностi ретельноi пiдготовки, поринувши у вир скорострiльних композицiй, коли один знiмок швидко змiнювався наступним, ефемернi швидкоплиннi миттевостi, якi треба було зафiксувати саме тоi митi – або нiкли, бо якщо забаритися хоч на секунду, нагоду буде втрачено, сценка щезне. Несамовита зосередженiсть, яка знадобилася iй в тiй ситуацii, вкинула Розу в щось на кшталт емоцiйноi лихоманки, неначе кожне обличчя в примiщеннi й кожне тiло тиснули на неi одночасно з усiх бокiв, неначе всi присутнi помiстилися в ii очах, перебуваючи вже не по той бiк фотоапарату, а в нiй самiй, перетворившись на частину ii ества.

Як i слiд було очiкувати, Шарлотта i ii чоловiк зненавидiли тi фотографii. Нi, запевняли вони, не портрети, знятi в синагозi пiсля шлюбноi церемонii, бо цi портрети були дiйсно чудовими i вони дорожитимуть ними завжди, а отi знiмки на весiллi, вони якiсь розмитi, незрозумiлi, такi темнi й сирi, такi непоштивi, всi на них виглядають якимись похмурими й нещасними, навiть усмiхненi люди мали якийсь завуальовано-демонiчний вигляд, i чому знiмки такi ексцентричнi й безладнi, чому все вийшло таким жахливо темним? Ображена таким докором, матiр Фергюсона послала молодятам примiрники портретiв з короткою супровiдною запискою, в якiй iшлося «Рада, що вам сподобалося оце», другу партiю портретiв вона надiслала тiтцi Перл, третю – своiм батькам, а останню – сестрi Мiлдред та ii чоловiку Полу. Отримавши пакунок, Пол зателефонував i поцiкавився, чому вона не надiслала жодноi фотографii з весiлля. «Тому, що тi фото – огиднi», вiдповiла матiр. Всi художники гидують власними творами, вiдповiв ii новий прихильник та захисник, i насамкiнець умовив Розу зробити тридцять фото з тих понад п’ятисот знiмкiв, якi вона зробила того дня, i надiслати iх до офiсу Пола у видавництвi «Рендом Хауз». Три днi потому вiн зателефонував i сказав, що нiякi вони не огиднi, а навпаки – вiн вважае iх неординарними i просить ii дозволу передати цi знiмки фотографу Майнору Вайту з журналу Aperture. Вони заслуговують на те, щоби iх надрукувати, сказав Пол, щоби iх побачили люди, якi цiкавляться мистецтвом фотографii, а оскiльки вiн трохи знайомий з Вайтом, то чом би не розпочати згори? Матiр Фергюсона вагалася – може, Пол був нещирий i просто хотiв пожалiти ii? «Добра людина втручаеться в ситуацiю, щоби допомогти згорьованiй родичцi у важкий для неi час, чоловiк зi зв’язками прагне прив’язати до нового життя вдовицю-фотографа без зв’язкiв», подумала вона. А потiм подумала, що спiвчуття це або не спiвчуття, але саме Пол послав ii у вiдрядження до Нового Орлеану, звiсно, вiн мiг дiяти чисто з примхи, чи слiпоi iнтуiцii, чи пiд впливом якогось розрахунку на тривалу перспективу, але все ж таки сварливий пияк Вiлмот похвалив ii за «до бiса класну роботу». То, може, ii свояк дiйсно вiрив, що поставив грошi на правильну конячку?

Невiдомо, чи вплинув Пол на iхне рiшення, але редколегiя журналу Aperture прийняла ii фотографii для опублiкування, набiр з двадцяти одного знiмка, якi вийшли друком пiвроку потому пiд назвою «Єврейське весiлля в Бруклiнi». Одначе цей трiумф, а також сплеск пiднесення й ентузiазму, який пронизав ii тiло, коли матiр Фергюсона знайшла в поштовiй скриньцi листа вiд журналу Aperture, невдовзi був приглушений досадою, а опiсля майже знищений гнiвом, оскiльки вона не могла опублiкувати тi фото без дозволу зображених на них людей; матiр Фергюсона зробила помилку, зв’язавшись спершу з Шарлоттою, яка вперто не давала дозволу публiкувати «отi гротескнi фотки мене з Натаном» анi в Aperture, анi в жодному iншому «брудному журналi». Протягом наступних трьох днiв Роза переговорила з усiма iншими учасниками, серед яких були матiр Шарлотти i ii сестра-близнючка Беттi, i пiсля того, як нiхто iз них не висловив жодного заперечення, вона знову зателефонувала Шарлоттi i попрохала ii передумати. «Про це й мови бути не може? Що ти собi дозволяеш? Іди пiд три чорти!» Тiтка Перл спробувала була умовити ii, дiд Фергюсона вилаяв Шарлотту за те, що вiн назвав «егоiстичною зневагою до iнших», але новоспечена мiсiс Бiрнбаум i не думала поступатися. Тому три фотографii з Шарлоттою та Натаном були анульованi, а замiсть них вибрали три iнших, i таким чином фоторозповiдь про весiлля опублiкували, але жениха з нареченою на тих фотографiях нiде не було видно.

Проте початок було зроблено, було зроблено перший крок до того единого майбутнього, яке мало для неi сенс, тож матiр Фергюсона, пiдбадьорена публiкацiею цих фото, не стала зупинятися на досягнутому й зайнялася своiми неофiцiйними проектами, своею власною роботою, як вона називала ii, i результати цiеi роботи продовжили з’являтися на сторiнках Aperture, а iнколи – на обкладинках книжок та на стiнах художнiх галерей. Мабуть, найголовнiшим елементом цiеi трансформацii стало рiшення, яке вона прийняла буквально напередоднi публiкацii «Єврейського весiлля, iще в 1956 роцi, коли Роза стала навколiшки перед своiм лiжком i попрохала у Стенлi пробачення за те, що





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pol-oster/4-3-2-1/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Чим бiльше, тим веселiше». – Прим. пер.




2


Назва фiрми, яка випускала однойменнi друкарськi машинки. – Прим. пер.




3


В 60-х роках XX столiття в Америцi вважалося, що коли хлопець пришпилював дiвчинi срiбну шпильку, то таким чином заявляв на неi права. – Прим. пер.




4


Персонаж комiксiв. – Прим. пер.




5


White Rock – «Бiла Скеля», всесвiтньо вiдома мiнеральна вода.




6


Штовханина, кiпеш (амер.). – Прим. пер.




7


Small (англ.) – малий.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения